Газета по-надвірнянськи
 

Глобалізація суспільства

17 вересня 2021, 10:48 | Рубрика: Історія і сучасність Версія для друку Версія для друку 1,082 переглядів

Україна має перемогти миром, силою розуму і працею кожного

Глобалізація – це ідеологія панування Світового ринку,

ідеологія неолібералізму.

В. Бек.

Сьогодні людство переживає глибоку трансформацію, яка супроводжується фундаментальними змінами у соціально-економічній структурі суспільства, а науково-технічний прогрес та створення загального інформаційного простору, єдиних загальносвітових систем в економіці, фінансах, технологіях, політико-правовій, культурній та інших сферах, привело до глобалізації людської цивілізації.

Глобалізація – це об`єктивний соціальний процес, змістом якого є зростаючий взаємозв`язок і взаємозалежність національних економік, політичних і соціальних систем, національних культур, а також взаємодії людини й навколишнього сере­довища. Це продукт епохи постмодернізму і переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку, формування основ ноосферно-космічної цивілізації.

Процес глобалізації суспільства став незворотним, як і перетворення світового господарства в єдиний простір. Він накриває цілісний, економічний, політичний, соціокультурний, інформаційний вакуум, який існував до нього, де можуть безперешкодно переміщатися інформація, послуги, товари, капітал, а також – бідність, вади, хвороби, безкультур`я і т. д. Відбувається те, що Ф. Фукаяма у 1989 році назвав «кінцем історії». Основними наслідками цього процесу є міжнародний розподіл праці, міграція у маштабах всієї планети, капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних і технічних процесів, а також зближення культур різних країн.

У вдумливого читача виникне цілком логічне запитання, ознайомившись із назвою статті та міркування її автора. І для чого все це та чи немає нагальніших питань, актуальність яких потребує висвітлення? І так, і ні. Автору хотілось би, щоб через призму глобалізації проаналізувати ті процеси, які відбуваються у світі та в Україні, котра почала інтегруватися у світовий геополітичний простір, перебуваючи при цьому в стані війни з Росією, відповісти на деякі актуальні виклики, що стоять перед нею тепер та у найближчій перспективі. Не володіючи інсайдерською інформацією, не маючи спеціальної відповідної освіти зі згаданих питань, хотілось би все-таки довести до широкого загалу міркування пересічного українця, який вболіває за стан справ у державі та можливі шляхи вирішення хоча б окремих питань.

Але про все по-порядку. Почнемо з короткої історії людства. В європейській науці прийнято таку її періодизацію: доісторичність, поява людини (3000 років до н.е.); античність (800 років до н.е); середньовіччя (476-1492 рр. і відкриття Америки); ранній новий час (1493-1789 рр. Французька революція); новий час (1790-1914 рр. – Перша світова війна); новітній час (1914 р. – сьогодення).

У творах християнських теологів існує універсальна версія з огляду на історичний час – до і після Різдва Ісуса Христа, якою користуються і донині. У цьому контексті доречно й нагадати окремі демографічні маркери. У часі встановлення християнства на планеті проживало майже 550 тисяч людей; на початку ХХ століття – 1 мільярд, у сере­дині століття – майже 3 мільярди, у даний час – 7,7 мільярдів людей. За прогнозами демографів і економістів, наша планета може утримати до 10 млрд. чоловік. Аби прогодувати, одягнути та забезпечити таку кількість населення усім необхідним потрібно максимально «вичерпувати» існуючі природні ресурси, тобто руйнувати планету, а вона, у свою чергу, б`є нас у відповідь дуже жорстоко. Для такої кількості людності потрібно споживати у 2 рази більше енергії і майже на 50% збільшити кількість продуктів споживання. Як цього досягти? Людина зі своїм генетичним та біофізіологічним потенціалом є дуже життєстійкою; має досить високий рівень освіченості, підприємливості, щоб створити суспільство високих технологій, аж до підкорення інших планет для постійного проживання на них.

Чого боїться людство у нинішню пору?

1. Загрози третьої світової війни з використанням ядерного потенціалу. Це – всесвітня катастрофа, в якій не виживе ніхто. З таким висновком погодилися на цьогорічному червневому саміті лідери США і Росії. У той же час, Кремль періодично погрожує світові ядерною булавою, якщо існуватимуть загрози існуванню чи навіть «перешкоди в її експансіоністській політиці».

2. Тероризму. Це глобальне явище зростає і поширюється не по днях, а по годинах. Окремі терористичні організації, групи, клани тощо, підтримувані тоталітарними режимами та їх лідерами, намагаються таким чином вплинути на перебіг тих чи інших політичних, економічних або інших процесів, вдаючись при цьому до терористичних актів, репресій, шантажу, кібератак, залякувань тощо і нерідко досягають поставленої мети. Слід окремо акцентувати увагу на так званому біотероризмі – зброї проти людства з допомогою мікроорганізмів, вірусів.

3. Екологічної кризи. На людство насувається пандемія потепління, яка породжується неконтрольованим втручанням людини у біосферу, масовим забрудненням навколишнього середовища. Зміна клімату докорінно вплине на життя землі. Навіть, якщо людство зможе знизити викиди в атмосферу парникових газів, все одно катастрофічні наслідки стануть невідворотними у вигляді вимирання окремих видів тварин, зникнення певних класів рослин, більш широке розповсюдження хворіб тощо. З потеплінням планети лише на 1 град. за С, деякі організми не можуть адаптуватися до існуючих умов (коралові рифи). Сьогодні світ стикається з потеплінням майже на 2 град. С, а у найближчі 20-30 років – до 3 град. С. Це значить, що десятки тисяч, а то і мільйони людей зіштовхнуться з проявами хронічного голоду; понад 350 мільйонів – відчуватимуть нестачу прісної питної води; майже 130 мільйонів – перебуватимуть на грані бідності. Танення льодовиків зумовить підняття рівня світового океану аж до 10 метрів з різними наслідками. На нас чекають десятиліття посух, повеней, пилових бур, лісових пожеж, торнадо, смерчів тощо. За даними ООН щорічно через забруднення довкілля у світовому океані, на суші утворюються мільярди тонн відходів, гинуть цілі колонії ссавців, птахів і т.д.

Причина всіх цих бід – парниковий ефект: сонячна енергія відбивається від поверхні землі, не може повернутися назад у космос, оскільки затримується молекулами згаданих газів. Крім цього, зростанню температури «допомагають «водяна пара, закис азоту, метан, фреони та інші складники; майже 50% вуглекислого газу утворюється від спалювання вугілля, нафти, газу, роботи транспорту, будівельної індустрії.

Цю глобальну проблему потрібно вирішувати вже сьогодні разом усім світовим співтовариством. Для цього потрібно переступити через всякі національні інтереси, розширювати «зелену енергетику», збільшувати кількість «блакитного вуглецю» шляхом розширення плантацій ламінарії, мангрових лісів, переходити на екологічно чистішу рослинну їжу тощо.

Головне, через ООН, інші транснаціональні структури треба змусити всі країни і народи суворо дотримуватися екологічної безпеки, виробити механізми відшкодування заподіяної планеті шкоди через ігнорування чи недотримання встановлених параметрів впливу на природу.

4. Пандемій. Однією з найзагрозливіших катастроф для людства були і залишаються епідемії (пандемії), які забрали і продовжують «косити» мільйони людей: у 16-му столітті – натуральна віспа (десятки мільйонів смертей); у 17-18-му століттях – чума (забрала понад 16% населення Європи); у 18-19-му століттях – холера (в одній тільки Росії померло понад 200 тисяч людей); у 1918-1921 роках – «іспанка» охопила майже 0,5 млрд. людей (померло 30-40 млн. осіб);

У нинішньому столітті – ковідом за станом на 1 серпня 2021-го захворіло 197,25 млн. людей, померло 4,2 млн. В Україні – відповідно 2,2 млн. і 53 тис. осіб.

5. Наркоманій. Це група хворіб, які виникають внаслідок систематичного вживання відповідних речовин (наркотиків) і сприяють їх привиканню та зміні особистості, поведінки. За даними ООН, у світі майже 200 мільйонів осіб наркозалежні, в Україні – понад 62,4 тисячі осіб (офіційна статистика, а неофіційна – у 5-6 разів більше). Найбільшими «постачальниками» цього зілля у світі є Афганістан, Колумбія, Перу, Болівія й інші держави.

Заслуговують на увагу і такі фобії: проблеми Півночі і Півдня (рівень життя у першому регіоні вищий, ніж у другому). Звідси – непередбачувана, некерована міграція людей у Європу з Африки, Близького Сходу, Карибського басейну і т. д., а також «розмивання» національних культур аж до повного їх зникнення.

Таким чином, ХХ століття виявилося антигуманним у широкому розумінні цього слова. У той же час воно дало підстави говорити про цінності людського життя. Це – століття нової ролі інформації та інформаційної революції; з іншого боку, знелюднення, віртуалізація простору, падіння моралі тощо. У ньому сталося відкриття атомної енергії, інтернету й інших технологій. Але чи не зарано дано людству володіння ними і чи не призведе все це до невідворотних наслідків? Одним із найпотужніших потрясінь стала так звана соціальна революція та неминучість встановлення суспільства соціальної рівності. Разом з цим існує думка, що «доба соціалізму» почалася й остаточно завершилася у ХХ столітті. Тоталітарні рухи в Європі (фашизм, націонал-соціалізм, більшовизм, системні праворадикальні організації) практично відійшли в історію. Все це лише реакція людей на економічні негаразди, депресії, війни, революції.

На думку деяких вчених, приміром, Т. Макетона, продовження нинішнього курсу розвитку економіки є не тільки неправильним, але й вкрай нерозумним, оскільки такий підхід ще гірше посилює економічні і соціальні проблеми. Світовій спільноті потрібно зосередитися на:

  • – боротьбі з міграцією (стримувати її силовими методами нереально); треба взаємодіяти з країнами Африки і Близького Сходу, щоб розвивати й удосконалювати їх економіку, яка, у свою чергу, значно знизить вимушену міграцію);
  • – розвиткові світової фінансової системи з удосконаленням сучасної справедливої податкової політики;
  • – посиленні, а в перспективі і нівелюванні боротьби з корупцією (тут потрібні глибокі системні підходи, політична воля правлячої влади з залученням технічних засобів і громадськості;
  • – проблемах зайнятості та створення нових робочих місць.
  • Сучасний світ рухається від інформаційних технологій (ІТ) до дата-технологій (ДТ). Перші передбачають штучний інтелект, роботехніку й інші заходи, які поступово переходять у другі – зі зменшенням кількості робочих місць, збільшенням безробіття, зростанням глобальних загроз тощо.

Третій етап технологічної революції мусить бути спрямований на боротьбу із хворобами, бідністю, забрудненням навколишнього середовища та інші. Проблеми настільки масштабні і об`ємні, що жодна країна, жоден уряд, жоден бізнес самотужки справитися з ними не зможе. Це під силу тільки всій світовій спільноті. Поступово треба переходити від національних інтересів до всесвітніх глобальних, до яких жодний зі згаданих суб`єктів ще не доріс. У цьому контексті: якби світовій спільноті вдалося, наприклад, скоротити виробництво зброї хоча б на 20% і спрямувати дані ресурси на підвищення добробуту та якості життя землян, то можна було б врятувати мільйони людських душ. Щоправда, за умови консолідації зусиль усієї світової громадськості протидіяти (чи хоча б призупинити) всі ці виклики, то ще можливо запобігти глобальним катастрофам: в іншому разі – нас чекають небачені наслідки.

Яким буде суспільство у майбутньому – невідомо. Але вже чітко окреслюються висновки, які повинні мати місце у соціокультурній сфері. Це творчий гуманізм, що передбачає розбудову і розквіт сил не тільки серед інтелектуальної еліти, а і серед більшості жителів. Реалізація такого проекту дуже складна, бо протягом віків відбувалося нагромадження колосальної негативної енергії, ненависті, боротьби всіх проти всіх і т. д. Усе це і не тільки людство замінювало війнами, революціями, кровопролиттями, конфліктами тощо. Тому потрібна докорінна зміна менталітету, можливо, декількох поколінь для вироблення благородної ідеї, альтруїстичної любові, взаєморозуміння, взаємоповаги. В іншому випадку – шлях до прірви, до самознищення. За прогнозами вчених, інтегральне гуманістичне суспільство можливе вже у кінці нинішнього століття, коли сформуються економічні, соціальні, політичні, ідеологічні основи.

На сьогодні простежуються три сценарії розвитку міжнародних відносин:

  • 1. Переростання локальних конфліктів у глобальне зіткнення, яке може привести до самознищення людства.
  • 2. Підтримування нинішнього нестабільного миру з крихітною рівновагою та з локальними конфліктами.
  • 3. Вироблення спільними зусиллями механізму рівноправного співробітництва, партнерства, взаємодопомоги, подолання прірви між багатими і бідними народами, утвердження глобального гуманізму та світового правопорядку. Можливо хтось вважає такий сценарій недоречним, але лише він гарантує людству виживання і процвітання. Необхідно позбавлятися міражів та хибних поглядів і змінити стратегічний курс, орієнтуючись на соціально-ринкову економіку, високі технологічні зміни і т.д. Потрібно, щоб із політичної арени пішли егоїстичні користолюбні й обмежені ділки та політики, а їх місце посіли відповідальні перед народом лідери, котрі здатні стратегічно мислити та вести за собою більшість.

Яке ж місце України у цьому глобалізованому світі і чи може вона впливати на подолання негативних тенденцій планетарного розвитку? Давайте по-порядку.

Протягом семи століть аж до незалежності Україна потерпала від своїх сусідів, які у різний спосіб колонізували її, заганяли народ у рабське ярмо, викачували з її надр корисні копалини, розпоряджалися сільськогосподарським потенціалом тощо. Особливо ця несправедливість загострилася у т. зв. радянський період, коли запровадили вбивчу індустріалізацію, колективізацію, голодомори, політичні репресії й інше. Історія вимагає від нас державницького підходу, можливості через усвідомлення власною совістю всенародного болю нації, яка так багато зробила для розвитку світової цивілізації; дати об`єктивну оцінку нашому розвиткові. У сьогоднішньому світі майже ніхто не хоче бачити сильну – політично, національно і економічно – вільну незалежну Україну. До неї мають територіальні претензії Росія, Угорщина, Румунія, Польща, Словаччина та інші (кожен із цих суб`єктів прагне «забрати хоча б своє»). Ми, у свою чергу, не висуваємо жодних претензій, зокрема, Росії щодо Кубані, розширеної Слобажанщини чи т. зв. «клинів», але і не поступимося своїми Кримом та Донбасом.

Україна – велике нерозв`язане питання не тільки для східної Європи, але і цілого світу, адже доля російської імперії вирішується у Києві, а не у Москві чи у Вашингтоні. «Завдання Кремля» – не допустити повної незалежності України, вступу її в Євросоюз та НАТО. Для цього годяться всі можливі важелі впливу: гібридна війна, ідеологічний маразм, лицемірство, хамство, брехня та інші. Загрозою для України Москва буде доти, поки Росією керуватимуть чекісти і їх прибічники. Та і в самій нашій державі не бракує колаборантів, т. зв. «п`ятої колони», які допомагають окупантам реалізовувати свої загарбницькі стратегічні проекти. За 30 років Незалежності жодна з правлячої верхівки в Українській державі не спромоглася консолідувати суспільство, розробити комплексну програму розвитку країни, провести такі життєво необхідні реформи, досягти відчутних зрушень в економічному розвитку. Продовжується тенденція: краще закупити за кордоном, ніж виробляти своє. А що такий підхід веде до безробіття, напруженості у суспільстві, вимивання валюти – мало кого цікавить. Щоб поставити крапку в такому хаосі, найперше потрібна політична воля правлячої еліти, яка змогла б реалізувати українську державність. Натомість, апологети «руського міра» ніяк не можуть усвідомити, що повернення до Росії – це колоніальне рабство на десятиліття, а то і століття і щоб вийти з нього потрібно буде заплатити неймовірну ціну у вигляді втрати матеріальних ресурсів та людських життів. У них немає розуміння, що розпад останньої Російської імперії у світі є остаточним і безповоротним. Кожен народ має право на існування, на свій розвиток, на свою мову, культуру, духовність тощо. Росіяни не зазнали бід і нещасть, депортацій, насильницької колективізації, голодоморів, нищення всього національного. Тому і сьогодні вони ведуть себе переважно пихато, без масових виступів проти влади, сприймають шовіністичну імперську політику верхів цілком адекватно. Їм незрозумілі чужі за духом державотворчі зусилля українців, прагнення сконсолідуватися у націю політичну,європейську. Дехто поводиться так, ніби на ньому закінчується життєвий шлях і життя припиняє свій рух, а майбутнє не виставить жодних оцінок. Але це далеко не так: нащадки прийдуть і скажуть своє слово про нас, як ми жили, як працювали, чого досягнули. Легше усвідомити правду, ніж аналізувати власні вчинки, власні помилки. Ми народилися саме у той час і в тій країні, саме для того, аби поламати застарілі практики. В епоху інтернету все важче і важче стає приховати щось злочинне, корумповане. Не критикуймо минулого, яке вже відбулося, його потрібно зрозуміти, ми від нього нікуди не подінемося, не втечемо, потрібно віднайти правду й утверджувати її.

  • Повноцінна участь України у глобалізаційних світогосподарських процесах стане можливим лише за умови якісного удосконалення всіх складових, що визначають становище країни у світовій економіці, міжнародних відносинах, у виборі оптимальної моделі взаємодії зі світовим господарством.

Глобалізацію не можна відділити від конкурент­носпроможності, котра такою не є. Тому таким на світовому рівні немає чого робити. Практично всі наші вітчизняні товари, навіть ті, що мають високу якість, не відповідають міжнародним стандартам. Ми торгуємо зі світом переважно сировиною, напівфабрикатами, а не кінцевою високотехнологічною продукцією. Щоб досягти такого рівня, необхідно провести зміни структури виробництва. Майбутнє України за інноваційною економічною політикою, яка включає міжнародні стандарти торгівлі товарами та послугами, транснаціональну кооперацію, зону вільної торгівлі тощо.

На фоні всіх міркувань щодо світової глобалізації та місце України у цьому процесі, варто, на наш погляд, проаналізувати політику держави відносно власного розвитку через призму входження її у міжнародні економічні, політичні, інформаційні процеси. Незважаючи на складну ситуацію в Україні (війна на Донбасі, окупація Криму, пандемія й інші), ми досягнули певних успіхів у державному врядуванні, сфері безпеки, економічних реформах. Практично всі незаангажовані світові лідери, експерти сходяться в одному – для утвердження Україні як суверенній демократичній державі необхідно вирішити 2 ключові проблеми – продовження й ефективне завершення реформ та боротьба з корупцією. Від їх реалізації залежатиме чи відбудеться Україна як цивілізована держава, а її народ стане жити набагато краще, чи залишиться вона на «задвірках історії», фактично під російським впливом (протекторатом).

У контексті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності країни зроблено чимало і продовжуються відчутні зрушення. Ні для кого не секрет, що основним гальмом на цьому шляху є судова гілка влади. Остання настільки зрослася з олігархами, мафією, кримінальними структурами, що розірвати це коло виявляється надзвичайно важко. Чому? Бо більшість (якщо не всі) нормативно-правові акти у державі розроблені саме такими «горе-юристами», які заклали в них підвалини своєї недоторканості і вигоди. Отримуючи шалені, за нашими мірками, кошти у вигляді зарплат, доплат тощо (від 70 до 500 тис. грн. щомісячно), вони вплели у законодавство такі норми, що унеможливлюють їх зміну, бо закон не має зворотної дії, не говорячи вже про пагубні дії окремих створених ними законів, які, з точки зору права, у т. ч. і міжнародного – вони законні.

Проаналізуйте статки лише окремих служителів феміди і стане цілком очевидне, що навіть за такі кошти нажити наявні статки неможливо. А може, накінець, потрібно запитати народ через референдум, які потрібно ввести зміни у Конституцію чи окремі нормативні акти, щоб приструнити представників цієї гілки влади?! Як приклад, чого вартує лише тільки одне рішення КС щодо не обов`язкового декларування доходів окремих категорій громадян (читай: олігархів, депутатів, можновладців і т. д.), що дає їм право уникнути відповідальності за несплату податків та примножувати свої багатства?! Сьогоднішня влада у цьому плані почала вживати відповідних заходів, а парламент скасував згадану постанову КС, про обґрунтованість голосування кожним із членів цього суду, про забезпечення суддівської кар`єри та відповідальності суддів, про удосконалення кваліфікаційних вимог і процедури відбору кандидатів до місцевих суддів, про відновлення адекватної відповідальності за винесення завідома неправдивого рішення. У Раді ухвалено законопроект про введення міжнародного контролю у процес формування ВККС та ВРП, при цьому у членів комісії, у т. ч. і міжнародних експертів, не повинно бути жодних «зобов`язань чи зв`язків» із суддівською мафією. Повинна запрацювати прозора схема відбору керівництва НАБУ, САП, ДБР, Антикорупційного суду. Все це і не тільки стане запорукою надходження в Україні іноземних інвестицій та прогресивного її розвитку.

Земельна реформа. Із 1 липня 2021 р. запрацював закон «Про ринок землі», згідно з яким землі сільськогосподарського призначення можуть купувати тільки фізичні особи-громадяни України і не більше, як 100 га на одну людину. Землі державної чи комунальної власності не приватизовуватимуть; продаж земель іноземцям відкладено до рішення всеукраїнського референдуму з даного питання.

Реформа Служби Безпеки України. Загальну чисельність її співробітників скоротять до 17 тис. штатних посад. Основне завдання відомства – протидія розвідувально-підривній діяльності проти України, боротьба з тероризмом, охорона державної таємниці, контррозвідувальна діяльність, боротьба з кібератаками й інші. З компетенції служби виведено боротьбу з економічними злочинами.

Щодо інших важливих реформ, то потрібно:

– завершити процес децентралізації, переформатувати місцеві державні адміністрації, визначити статус районних рад, повернутися до ідеї створення префектур, затвердити нові закони про службу в органах місцевого самоврядування тощо;

– діджиталізація – переведення значної частини управлінських рішень до програм «Дія», «Україна у смартфоні», чим значно зменшити, а то і виключити вплив чиновника на пересічного громадянина;

– підтримання Україною всіх європейських та євроатлантичних прагнень;

– необхідність трансформації політичної й економічної системи, аби вони стали конкурентоспроможнішими, а середовище – децентралізованішим;

– боротьба з корупцією і всі заходи, які випливають із цієї стратегії.

Давати, в черговий раз, визначення корупції і кого вважати її апологетами, поки що немає сенсу, бо на ці питання дає частково відповідь РНБО та проект закону про олігархів. Дочекаємося їх прийняття і тоді стане можливим чітко визначитися зі згаданих питань. Хабарі дають, щоб отримати публічні послуги у конкретний момент (окремі хабарі починаються від 1 млн. доларів). Найвищий рівень корупції спостерігається у судовій системі, державному управлінні, адмінорганах, в охороні здоров`я, у вищій освіті та ін. Наприклад, державний бюджет за 2011 р. втратив доходів на 2,5 млрд. доларів, а у 2016 р. – від 20 до 40 %. Населення так чи інакше задіяне у корупційній діяльності. Протягом 2020 року за отримані неправомірні вигоди засуджено аж 81 службову особу, а за пропозицію чи надання такої вигоди – майже 600 осіб.

Бюджет України на нинішній рік обчислюють у сумі 1 трильйон 84,3 млрд. гривень або 6,5 мільярда доларів. За даними М. Саакашвілі, щорічно бюджет країни втрачає через офшори 37 млрд. доларів (співставте дані цифри і стане зрозумілим, чому ми – найбідніша країна в Європі).

Офшор – це один із найвідоміших і найефективніших методів «планування податків або їх оптимізації». Це може бути країна або її частина з особливими умовами ведення бізнесу для іноземних компаній. На території офшорних зон діє низька ставка на прибуток або така взагалі відсутня, а їх законодавство дозволяє не розкривати фінансову звітність і дані про кінцевих бенефіціарів (власників) підприємств.

Зараз у світі майже 110 офшорних країн (зон), в яких «крутяться» кошти – приблизно 13 трильйонів доларів при світовому бюджеті 90,4 трильйона.

І, насамкінець, що у нас не так, які невирішені питання і вузькі місця у внутрішній та зовнішній політиці? Найперше, чому «пробуксовують» реформи, зокрема, судова й адміністративна?

На нашу думку, головне тому, що цим перетворенням максимально пручаються самі суб`єкти даних змін, які через своїх лобістів у парламенті, офісі Президента, міністерствах та відомствах впливають на вище керівництво держави з метою недопущення, або хоча б пролонгації, втілення у життя таких необхідних суспільству перетворень. І сама політична еліта не поспішає прискорювати ці процеси, очевидно, маючи від цього певний зиск. І це при тому, що партнери України неодноразово наполягали і продовжують настоювати на незворотності реформ у державі. Для цього використовують прямі переговори з певними застереженнями, недвозначні прозорі натяки, відтермінування кредитних запозичень через МВФ, Світовий банк та інші.

Ось так і живемо: один крок вперед – два, три назад. Через дефіцит бюджету та скерування до 40% від усіх доходів на покриття попередніх зовнішніх запозичень, уряд разом із Національним банком вдається до емісії (друкування грошей, непідкріплених відповідними економічними показниками), що, в свою чергу, веде до росту інфляції та галопуючого підвищення цін на товари і послуги тощо (від 30 до 70 %). Усе це, а також витрати на війну в Донбасі, пандемію та її наслідки, веде до невдоволення українців, до протестних акцій, пікетування держустанов, перекриття доріг і т. д. Приміром, 1 літр олії, вироблений в Україні, у Чехії коштує 18 грн. (в еквіваленті), а 1 кг цукру в Бельгії – 12 грн. (в еквіваленті). А у нас?! (Робіть висновки самі).

Чому, наприклад, не спрямувати власний видобуток газу для потреб жителів, який обходиться нам у 4 грн. за кубометр, а не змішувати його з імпортним та продавати тим же споживачам від 8 до 13 грн. за кубометр? Чи змусити олігархів, корупціонерів, віпслужбовців та інших у законний спосіб віддати награбовані ними у народу кошти для його найнагальніших потреб та для відновлення хоча б мінімальної соціальної справедливості?!?

Якби влада вела з народом прямий та відвертий діалог, детально пояснюючи ситуацію в державі та заходи, які вона здійснює чи планує реалізовувати у найближчій перспективі, то багатьох негативних явищ вдалося б уникнути. Але такий формат поки не працює, а простежуються тривалі слідчі дії, судові тяганини тощо.

Як досягнути позитивного сценарію у найкоротший термін? Необхідно прийняти низку нормативних актів аж до змін окремих статей Конституції і таким чином покласти крапку на феодально-олігархічній системі у державі. У цьому контексті особлива роль належить Парламентові. Не зайвим буде нагадати просту і добре відому істину: «Який народ – такий і його провід». На превеликий жаль, ми за 30 років так і не навчилися обирати владу. У нашій ментальності і донині залишається стереотип – кого б не обрали, змін на краще все одно не буде, від мого голосу нічого не залежить і т. д. Майже 40 відсотків тих, котрі мають право голосу, у виборах не беруть участі, до 25 % – вірять обіцянкам кандидатів у депутати, а в майбутньому не вимагають від останніх звітів про їх діяльність; до 15% – вірять ЗМІ, які за певну винагороду готові зробити з кандидата мало не месію; до 10% виборців голосують за гроші, гречку; і лише 10-12% виборців обирають представників влади свідомо. Але цього явно замало для змін у державі на краще.

Отримавши такий омріяний мандат, затративши при цьому певну суму власних чи спонсорських коштів, парламентар, у першу чергу, намагається якнайшвидше «відбити свої кревні», а, по можливості, і примножити їх у декілька разів. Звідси – відстоювання інтересів олігархів, покровителів; лобізм, нехтування регламентом і т. д., що в підсумку веде до знецінення окремих законів, нормативних актів. У Парламенті немає системи стримування і противаг. Народний обранець може робити практично все, що йому заманеться: отримувати кошти на оренду житла, хоча має помешкання у столиці, дотації на роз`їзди країною, які часто не здійснює, відшкодування за послуги зв`язку, отримує щорічну 45-денну відпустку (очевидно, за шкідливість роботи) та подвійну щомісячну оплату на оздоровлення, доступ до державних дач та інші привілеї – і все це за рахунок платників податків. Можливо, настав час заснувати для народних депутатів т. зв. «коефіцієнт корисної дії», тобто, що він практично зробив і робить для покращення життя тих же виборців. А за невиконання передвиборчої програми більше, як на 50 % – позбавляти його мандату. Автор не пригадує, коли депутат в останнє зустрічався зі своїми виборцями у регіоні, хоча у регламенті ради відводять немало часу для праці у виборчих округах. Доки таке свавілля продовжуватиметься?!

Путін, Кремль, Москва, Росія – це один ланцюг ворожого великодержавного шовінізму. Як так, міркує цей неадекватний карлик, адже від М. Романова до Б. Єльцина Україна була колонією, протекторатом, рабою російських катів, а сьогодні – хоче бути незалежною європейською державою? «Не вийде, не допустимо – всіма можливими і неможливими, у т.ч. військовими методами поставимо (незалежну) на коліна, заставимо її бути в орбіті старшого брата на віки» – ось його мотив. Весь цей час наша Вітчизна перебувала під контролем Східного сусіда, що відобразилося на житті, поведінці, менталітеті наших громадян; розумінні історії, тлумаченні тих чи інших подій. Мета Москви одна – повністю знищити Україну, а її свободолюбний народ стерти з лиця землі; вона вважає нас своєю власністю і робить все для того, щоб назавжди закріпити ту власність. Звідси: «росіяни, українці, білуруси – це один народ, хоча існують побутові відмінності. Нас об`єднує одна православна віра, історія перемоги» – заявляють рупори Кремля і така маячня триває постійно. Імперіалістично-шовіністичний російський націоналізм лежить в основі всіх бід України й загроз для світу.

Немає народу, на життя якого не було б впливу як за геополітичного, так і безпосередньо зовнішнього оточення, а тому ті народи, які проживають навколо нас, можуть стати (мають стати) або нашими приятелями, або ворогами. Невирішення конфлікту, зокрема, на сході України та у Криму – це міна уповільненої дії, яка триматиме наші народи у напрузі не одне десятиліття, сіятиме між ними неприязнь, недовіру, продовжуватиме пряму конфронтацію. Чи не найкраща пора скинути з себе оте тричі прокляте московитство і продовжувати власний шлях розвитку?!? Зараз альтернативи немає. Сьогодні розподіл сил на міжнародній арені змінився, оскільки у 1990-х роках перестала існувати система соціалізму, а з нею закінчилося протистояння різних політичних систем. Проте Росія рухається у протилежному напрямку щодо світового розвитку.

Отримуючи астрономічні кошти від продажу енергоносіїв, лісової деревини та корисних копалин, Москва скеровує їх не на покращення добробуту власного народу, а на гонку озброєнь, загрожуючи при цьому світові глобальними військовими катаклізмами. І світ «вимушений» рахуватися з наявними реаліями. Нещодавній саміт Байден-Путін показав, що Захід пішов на певні поступки Кремлю, зокрема, відтермінувавши надання Україні статусу членства у НАТО, Європейському Союзі, чи хоча б ПДЧ, мотивуючи недостатністю та неповнотою реформ у державі. Це зроблено, очевидно, для того, щоб «вгамувати» амбіції Путіна та відкласти «до кращих часів» українське питання. Візит Президента Володимира Зеленського до США та його переговори із Джо Байденом засвідчив, що Штати повністю підтримують Україну, її територіальну цілісність і суверенітет, виділивши понад 450 млн. доларів для потреб нашої держави, у т. ч. і для оборонних цілей, але при цьому наполягають на ефективному продовженні реформ, боротьби з корупцією, адекватної роботи антикорупційних органів та незаангажованого підбору відповідних кадрів. Західні лідери не можуть чи не хочуть зрозуміти простої істини – вірити східному ведмедеві не можна; він говорить одне, а робить зовсім протилежне. Лише максимально відчутні санкції по всіх напрямках зможуть витурити шовіністичний попіл зі свідомості московських правителів.

Але і наші керманичі часто не відзначаються глибокою логікою, послідовністю. Під час недавнього візиту Державного секретаря США в Україну недвозначно наголошено, що реформи у нашій державі гальмують і окремі чиновники високого рангу, у т.ч. із найближчого оточення Президента, і рекомендовано «замінити» їх на більш професійних та відданих патріотів. У цьому плані нічого не зроблено. А жаль. Продовжують далі «мусуватися» питання особистої зустрічі президентів України і Росії, хоча заздалегідь зрозуміло, що Москва не поступиться своїми підходами щодо нашої держави. Напередодні візиту В.Зеленського до США наш гарант почав загравати з Китаєм, спокушуючись на дешеві кредити з Піднебесної для вирішення як стратегічних, так і тактичних проблем. Шановні урядовці, перехитрити китайців вам не вдасться, бо вони взамін вимагатимуть практично неконтрольованого ринку збуту для своїх товарів, реалізації проектів в Україні самими китайцями (чекай різкого потоку спеціалістів та робітників до нас, у т.ч. і нелегальних мігрантів), підтримки їхніх дій на міжнародній арені. Чи сподобається така політика держави Штатам?! Звичайно, що ні! То для чого затівати такий підхід? Не зрозуміло.

Війна на Донбасі. Уже восьмий рік триває військове протистояння між двома сусідніми державами, втрачено майже 14 000 життів, завдано колосальних економічних збитків, зруйнована інфраструктура краю, понад 1,5 млн. осіб стали вимушеними переселенцями і т.д., а ми все хочемо заглянути в очі убивці. Який цинізм! Незрозуміла позиція Німеччини та Франції як прямих учасників з Норманської платформи, які ініціювали саміт із Путіним щодо України. Канцлерка ФРН Меркель знову підняла на щит т. зв. «формулу Штайнмаєра», запевняючи, що транзит російського газу буде продовжено через Україну. Чи можна за таких умов «загравати» з Путіним та Сі Цзіньпіном? Однозначно – ні!

Тож зробімо адекватні висновки. У вічному протистоянні між Росією та Україною рано чи пізно переможе Україна, не зброєю, а миром, силою розуму і працею. Росія занепадатиме внаслідок свого войовничого шовінізму, злого менталітету, її поступово задушать імперські амбіції, атавізм. Найважливішим чинником в Україні має стати верховенство права, система стримувань і противаг. Країна має існувати для народу, а не для наживи. Секрет успіху – впевненість у власних силах і в умінні доводити справу до кінця. Успіх має стати основою українського світобачення. Тож будуймо Україну разом, наближаючи її зоряний час.

Михайло КІНАШ,

м. Яремче.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!