Газета по-надвірнянськи
 

Повітовий військовий референт Надвірнянщини Володимир Феданків

24 вересня 2021, 11:39 | Рубрика: Історія і сучасність Версія для друку Версія для друку 309 переглядів

«Присягаємо, що доти не спічнем,

Аж Дон пройдем, Донець минем

І з Каспія в шоломи води зачерпнем»

Слова з пісні вояків Української Галицької Армії.

 

Феданків Володимир – учитель, поручник Української Галицької Армії (УГА), командир сотні скорострілів 3-го куреня полку ім. П. Дорошенка, інтернований до табору полонених вояків УГА у Тухолі (Польща), повітовий військовий референт у Надвірнянщині, нагороджений Воєнним Хрестом.

Народився у с. Старий Лисець Станіславівського воєводства на Галичині. Пізніше проживав у Станіславові на колонії Княгинин на вулиці Костельній, 335. Був активним членом «Просвіти», учительську семінарію закінчив у Станиславові. Призваний до Австро-Угорської Армії Армії і служив у 24-му Коломийському полку. У ранзі четаря воював на італійському фронті Першої світової війни. Старшинську школу закінчив у Великому Варадині в Угорщині.

mceclip0-копия

Зліва-направо (другий ряд): магістр Кость Бачинський – бурмістр м. Надвірна, Степан Небеш – суддя, Володимир Феданків – військовий референт Надвірнянщини серед церковних хористів,1942 рік.

«У 1914 р. формації Українських Січових Стрільців започаткували організацію українського війська. По розвалі царської московської і Габсбурзької імперій процес творення української національної армії відбувався переважно в обставинах національної революції і війни в обороні проголошеної державности перед московськими і польськими напасниками. У Коломиї та в її окрузі, після зриву 1 листопада 1918 року і встановлення Західно-Української Народної Республіки та її державної влади, з українського вояцтва, яке масово поверталося додому з далеких фронтів наддунайської імперії Габсбургів, поспішно організовувалася українська збройна сила. Кожного тижня, починаючи з 9 листопада 1918-го, на фронт під Львів, у район Самбора-Хировай Рави Руської-Угнева відправляли похідні курені українських вояків – колишніх австрійських піших полків 24-го і 36-го, що їх тепер названо іменами українських гетьманів: перший – ім. Гетьмана Петра Дорошенка, другий – Гетьмана Івана Мазепи». [1, ст.9].

У Коломиї відбувалося формування З-го похідного куреня, що його 8-го грудня 1918-го наказала організувати команда КОШа 24-го піхотного полку ім. Гетьмана Петра Дорошенка. Цей наказ доручав першій, другій і третій запасним сотням виставити по одній бойовій сотні, четвертій – зорганізувати штаб куреня, а запасній – три кулеметні чоти. У Коломийському повіті і воєводстві розміщені листівки такого змісту: «Українські Жовніри, Український Народе! Надійшла вкінці хвиля, за якою ми цілі століття так дуже тужили-банували. Встала Наша Правда, Встала Наша Воля. Ми вкінці стали панами на рідній, кров’ю і потом… наших батьків, землиці… Радість наша тим більша, що ми довершили переворот без вистрілу, без пролиття краплі крові… Порядок і дисципліна в армії, безоглядний послух своїм начальникам були завсіди і всюди запорука успішності… Наскільки ж нині потрібні нам дисципліна і порядок в армії, щоб дати можливість жити гарно, жити всякому, хто хоче працювати. Тож позір, товариші жовніри. Нехай кожний із вас стоїть твердо на своїм пості. Глядіть, Українські Жовніри, щоби ми стали достойниками цієї високої чести бути членами української армії, щоби ми не сплямили ніякою гряззю наших святих народніх прапорів». [1, стор. 18].

Завдяки великим старанням отамана Ф. Тінкаля, організатора 24-го пішого полку, курінь до п’ятьох днів був уже готовий до походу. Три сотні куреня назвали черговими числами: Сьома, Восьма і Дев’ята. Командиром куреня командування полку призначили буковинця поручника Олександра Найду. Його значковим (ад`ютантом) став хорунжий Роман Марущак. Командиром 7-ої сотні став четар Петро Кривоносюк, 8-ої – чотар Михайло Гуменюк, 9-ої – четар Василь Юрченко, а сотні скорострілів – чотар Володимир Феданків. У неділю 15 грудня 1918 р. вранці голос польової сурми сповістив про «збірку». П’ятсот життєрадісних легінів нетерпеливо ждали хвилини святкової присяги не цісареві, але великому українському народові і рідній державній владі. У 9-ій годині перед колонами сотень приїхав на коні окружний комендант разом зі старшинами штабу сотник Ф. Приймак. Також прийшли представники державної влади, війська, міської управи й українських культурно-громадських установ. Після звичайних військових привітів, польовий духовник, отець Яросевич виголосив слова святкової промови: «Пам’ятайте, що вам вірить вільна Батьківщина! Пам’ятайте, що на ваші недалекі воєнні чини задивлені мільйони! Пам’ятайте, що доля грядучих поколінь – у ваших руках! Пам’ятайте, що майбутність прославить, або прокляне вас!». [1, стор. 24].

Душею добровольці мрійливо вдивлялися у майбутні перемоги відроджених українських полків. Тиждень військового вишколу добровольців дав тільки поверхову підготовку до військової служби на фронті. Але це губиться в огні ідейного пориву молодості, що для неї, як звісно, «море по коліна». Настрій серед стрілецтва був бадьорий. «Треба підкреслити, що поскільки поляки на терені Покуття до питання української державности зайняли поставу пасивної льояльности, то євреї в Галичині вже на самому початку виявили готовість бути активними учасниками в її будуванні. Коломийські жиди зголошувалися до служби в українському війську від перших днів листопада 1918 р. Перед вечором, 16 грудня, курінь навантажився у довжелезний поїзд і від’їхав до Городенки. По двох днях постою у Городенці курінь знову завантажився до вагонів поїзду і поспішно від’їхав на захід. Дещо довше курінь задержався на коломийській станції, а звідтіль уже без довших зупинок на інших станціях, рушив під Львів. Був наказ поспішати з допомогою тим частинам, що вже цілий місяць без зміни і відпочинку перебували у боях за город князя Льва» [1, стор. 28]. Курінь прибув у Старе село на Львівщині. Дві сотні куреня зайняли Велику Солонку біля Львова.

«За здобуття Сокільників, Боднарівки, Персенківки, Козельників і Лісничівки починалися бої. 27 грудня курінь проводив бої під прикриттям кулеметників четаря В. Феданківа… Успіх 1-го куреня Дорошенківців був для нас великою моральною відплатою за наші криваві жертви в Сокільниках…». «Це можливе – переконував ротмістр Абрагам, щоб львівських поляків, яким помагає вся Польща й Антанта, перемогла горстка галицьких українців. Допомога, що її дожидаєте з Дніпрової України, – він аргументував дальше, – неправильна, бо тепер Директорія України у війні з більшовиками. Власне тепер, – пишуть польські часописи, – гол. отаман Симон Петлюра переговорює у Варшаві сумнівне, чи він взагалі поставиться до галицьких українців прихильно, бо, звісно, твердив авторитетно ротмістр – «ви – не українці, а русіни». [1, стор. 30].

Різдво 1919 року старшини куреня зустріли на майдані, недалеко курінного штабу. Четар В.Феданків привіз з інтендантури групи для сотень різдвяні подарунки – «любистки» від коломийських пань. У літі 1919 року курінь реорганізували у Другу Коломийську бригаду. Її командиром став отаман Франц Тінкль. У складі УГА командир сотні скорострілів В.Феданків взяв участь у «Чортківській офензиві», у боях на Центральній Україні й у «чотирикутнику смерті». Під командуванням сотника Альфреда Бізанца взяв участь у поході на Київ, воював проти «денікінців», переможно увійшов до столиці, пізніше у денікінському таборі полонених у Дарниці. 23 квітня 1920-го сотням куреня видали наказ про повернення зброї проти більшовиків. «Жоден вояк УГА не сміє сплямити української зброї допомогою червоним москалям в поневоленні України! – говорив наказ командування куреня». [1, стор. 235].

Після об’єднання з Армією УНР бійців куреня інтернували до табору полонених у Тухолі (Польща). Поручник В.Феданків у своїх листах згадує: «Горе переможеним! Нам наказали скласти зброю, і вже обеззброєнних, як полонених, повели нас на збірний пункт в Ялтушкові. З Ялтушкова через Проскурів – Тернопіль повезли нас у замкнених товарних вагонах без харчів і води на захід. На короткий час задержали нас у Ялівці, у переходовому таборі полонених, а звідтіль у таких же замкнених вагонах через Перемишль до Тухолі на Помор’ю. За увесь час нашого екскортування поляки не давали нам будь-якої їжі, ні краплини води. Виїмок зробили тільки в Перемишлі. Тамошній Український Комітет якимось дивом виєднав у польського командування дозвіл видати всім полоненим теплих харчів, деяку кількість бандажів і лікарства. Ясно, що всі харчі, лікарства тощо – придбані за гроші української перемиської громади. До Тухлі ми приїхали такі виснажені, що багато вояків не могли стояти на ногах. Нас примістили в гнилих землянках, хоча в таборі було чимало бараків, сухих і придатних до замешкання. Але нам причепили пляму большевиків і командування табору та польська військова охорона ставилася до нас куди гірше, як до тварин. Щойно по яких двох місяцях дозволили зразу старшинам, а дещо пізніше і стрільцям перейти в бляшані бараки.

Глибоку істину староримської приказки «VaeVictis!» – «Горе переможеним!» – в отому кінцевому акті змагань і воєнних трудів 3/24 п.п. ім. Гетьмана Петра Дорошенка куреня, я збагнув до глибин, пізнав її на собі в нюансах. Звільнювання з табору полонених почалося в осені 1920 р. і тоді я вернувся на рідне Покуття. З листа пор. Феданківа». [1, стор. 236].

У списку стaршин УГA – пoлoнeних у тaбoрі в Tухoлi записано «пoр. Фeдaнкiв Вoлoдимир / Стaнислaвiв, Kнягинин-кoльoнiя, Koстeльнa 335, зв. 16 XI 1920 …Всі полонені з цього списку належали до різних корпусів УГА та були (у переважній більшості) взяті в полон 27 квітня 1920 р. Всі вони (за винятком 4 осіб) походили з Галичини. Інтерновані належали до складу 4-ої Київської стрілецької дивізії Армії УНР (крім двох осіб, які належали до Окремої Запорізької залізничної сотні та інтерновані 20 листопада 1920 р.». [2, стор.127]. В таборі полонених поручник В.Феданків викладає курс для неграмотних інтернованих українських вояків. «Додаток 1. Перелік курсів, викладання яких здійснювалось у таборі Тухоля (друга половина 1920 р.). Бухгалтерія (цивільний урядовець Іванець), історія українознавства (поручник Володимир Сольчаник), всесвітня історія (сотник Володимир Сологуб), суспільна економія (поручник Богачевський), педагогіка (хорунжий Михайло Кудрич), теорія співу (четар Антін Баландюк), гра на скрипці (четар Михайло Корикора, поручник Максим Зінюк), театральні проби (четар Яків Мацюк), «Людовий університет» (четар Яків Мацюк), математика і фізика (четар Лев Добрянський, сотник д-р Омелян Царевич), курс неграмотних (поручник Ілярій Мацієвич, а також четар Яків Лапчинський, поручник Володимир Феданків, хорунжий Михайло Кудрич, четар Кокорузд, Федір Лисий)». [3, арк. 11].

Разом із В.Феданківим перебували у Тухолі надвірнянець, хорунжі УГА Михайло Дем’янчук і Теодор Голіней із села Ланчин. Звільнений з полону борець за волю України В.Феданків 16 листопада 1920 року.

Після звільнення з полону В.Феданків повернувся до Станиславова, проводив підготовку учнів до вступу у гімназію, став активним громадським діячем товариства «Просвіта» у Княгинині і займався організацією побудови церкви у Княгинині. З метою отримання коштів для побудови церкви за ініціативи В.Феданківа організоване торгівельне підприємство.

«Колишній голова Олександер Жуковський, з огляду на тодішні службові відносини, мусів припинити свою активність у читальні, тому на голову вибрано залізничого емерита Василя Кебудзінського, а до управи входили Михайло Чухновський, Володимир Феданків, Антін Когут, Ілля Смола, Михайло Винничук і Микола Сидор. Крім управи, працею у читальні цікавилися позамісцеві люди: Іван Коваль, урядник залізничої дирекції, Загайкевич, Іваницький та інші.

Беручи це все до уваги, Виділ читальні вирішив, що одиноким, поважнішим джерелом придбання фондів на будову церкви може стати тільки якесь торговельне підприємство. Якраз у тому часі почалося засновування по селах і містах українських кооперативів. На засіданні Виділу читальні «Просвіти» всебічно обговорювано справу відкриття торговельного підприємства та вкінці вирішено заснувати кооперативу харчових продуктів. Численність українського населення в дільниці та стале зайняття голів родин при залізниці вказували на успішність задуманого діла. При моральній допомозі Повітового Союзу Кооператив у Станиславові відбулися з початком червня 1922 р. основуючі збори задеклярованих членів кооперативи, вибрано дирекцію в особах: Михайло Чухновський – справник, Михайло Винничук – касир і Володимир Феданків – книговод; та надзірну раду, до якої ввійшли: Загайкевич, як голова, і її члени: Антін Когут, Ілля Смола, Микола Сидор, Михайло Загайдук, Василь Кебузінський та Петро П’ясецький… Першим кроком у цьому ділі стало виплачення реєстраційної такси, на що грошей управа не мала. З цього клопоту вирятував книговод В. Феданків, жертвуючи (за зворотом) своїх 5 долярів, що їх одержав тоді за підготову учня до гімназії. З таким капіталом М. Чухновський та книговод В. Феданків (касир М. Винничук тоді працював) приступили до виконання своїх кооперативних обов’язків…». [4. cтор. 706-709].

Згодом В.Феданків переїхав до селища Солотвина у зв’язку з призначенням управителем школи у с.Манява, став активним громадським діячем у товаристві «Просвіта» й увійшов до громадської ради управи містечком. Проводив велику дослідницьку роботу з історії Манявського скиту та поховання гетьмана України Івана Виговського.

«До ліквідації Богородчанського повіту (15 квітня 1932 р.) містечком управляла громадська рада з війтом на чолі. Із створенням у Солотвині збірної громади, нею керував війт поляк Ст. Камінський з громадською радою, у склад якої входило 12 осіб, у т. ч. 6 українців (парох с. Бабче о. Володимир Березюк, парох Маняви о. Михайло Цюпик, управитель школи у Маняві В. Феданків, парох Раківця Володимир Косевич, директор щадничої каси з Раківця Антін Яцків і один селянин із Маркови), 3 поляки і 3 жиди. Заступник війта – Антін Яцків». [5. стор. 745]. Про свого наставника В. Феданківа згадував надвірнянський лікар Грицак Дмитро Васильович, який народився 1925 року в селі Старуня Богородчанського району, член товариства «Просвіта» та ОУН, псевдо «Бездомний». У 1942-му керівник Українського Допомогового Комітету із Солотвини отець В. Косевич і директор школи у Маняві В. Феданків направили Д. Грицака у молодіжний табір у місто Криниця Східної Польщі. Там він пройшов великий напіввійськовий ідеологічний вишкіл патріотичного спрямування. Майбутніх організаторів молоді вишколювали у традиціях виховання скаутської організації «Пласт». На випуску табору перебував Альфред Бізанц – український військовий діяч, підполковник Української Галицької Армії та полковник Армії Української Народної Республіки, очільник Військової Управи «Галичина», яка у 1943-му здійснила організаційні заходи із формування Дивізії «Галичина». Після закінчення цих курсів за допомогою В.Феданківа Д. Грицак став учителем початкових класів у с. Богрівка на Богородчанщині і його призначили «мужем довір`я». Про організацію таборів для майбутніх організаторів молоді повідомляла газета «Краківські вісті». № 165 за 29.07.1942 року «Відділ Опіки над Молоддю (Львів, вул. Паркова, ч. 10) приймала зголошення до таких таборів: Жіночий у с. Брюховичах біля Львова… Організувала Секція Тіло виховання УКК. Чоловічий у м. Криниці на Лемківщині у 1942 р. Оплата за табор по 50 зол. За табори у Криниці оплачували тільки дорогу. До участі закликали молодь вище 16 років і майбутніх організаторів молоді. Участь у таборі обмежена для Львова». З окупацією німецькою армією Галичини у Львові створили Український Краєвий Комітет, який організував сітку своїх підрозділів, а саме з більших місцевостях Українські Окружні Комітети, з менших місцевостях Делеґатури Українського Центрального Комітету (УЦК), а по селах Мужів Довір’я. Зорганізовано таку сітку й у Станиславівщині. Головою УОКомітету в Станиславові призначили проф. Миколу Лепкого. Посадником міста Станиславова став гімназійний професор Іван Ґолембйовський. Володимира Феданківа, як старшину УГА, призначили до Військової Управи Станіславівщини.

«Військова Управа. В полудне відбулося спільне приняття у залях Касина, при вул. Парковій ч. 8. В год. 16.15 Губернатор Галицької Области д-р О. Вехтер прийняв новоуконститувану Військову Управу у прияві керманичів відділів, урядовців Дистрикту, окружних старостів та повітових комісарів. Відкрив нараду д-р Бауер, після чого Губернатор д-р Вехтер подав до відома створення Військової Управи, з’ясовуючи її завдання та стверджуючи, що вона є органом Губернатора…Д-р Бауер відчитав спис членів Військової Управи та уповноважених Військової Управи на місцях. Як уповноважені Військової Управи призначені: Франц Бабяк, Василь Бабій, Петро Бігус, Василь Брекьовський, Іван Данилович, Осип Демчук, Володимир Феданків, Ярослав Фльорчук, Дмитро Головатий, Мирослав Гошоватюк, Михайло Грамяк, Іван Нальчицький, Михайло Кульчицький, Володимир Левицький, Григорій Лучаківський, Володимир Марків, Іван Мацкевич, Іван Михайлів, Жигмонт Олексин, ІзидорПітуляк. Ілько Попович, Теофіль Щуровський, Петро Чорнобай, Ілько Чабан, Микола Тонковид, Василь Возняк і Теодор Вовчина. Вкінці подякував у промові Провідник УЦК проф. д-р В. Кубійович, зазначаючи, що всі іменовані є на предложения УЦК». [6, стор. 2]. «Повітовим старостою Надвірнянщини призначили адвоката Миколу Стефанюка, а військовим референтом – поручника УГА Володимира Феданківа. Для організації стрілецької дивізії «Галичина» до Станіславова у 1943-му приїжджав полковник А. Бізанц, з яким В. Феданків воював у складі полку УГА ім. Дорошенка під час перших визвольних змагань. Провідник Українського Центрального Комітету (УЦК) доктор Володимир Кубійович видав відозву до українського громадянства і молоді».

Відозва Провідника УЦК до українського громадянства і молоді.

“УКРАЇНСЬКІ ГРОМАДЯНИ! Надійшла довго очікувана хвилина, що український народ знову дістане змогу зі зброєю в руках виступити до боротьби проти свого найгрізнішого ворога –московського большевизму. Вождь Велико-Німецької Держави дав свою згоду на створення окремої української добровольчої військової формації під назвою Стрілецької Дивізії «Галичина». Тим-то мусимо використати цю історичну нагоду, мусимо який раз узяти в руки зброю, бо цього вимагає наша національна честь, наш національний інтерес! Учасники визвольних змагань, старшини й вояки У. Г. А.! Перед 22-роками Ви з глибоким жалем прощалися зі зброєю тоді, коли вже «встоятись таки не було сили». Кров Ваших товаришів по зброї, що загинули на Полі Слави, кличе Вас завершити почате діло, виконати велику обітницю, складену 1918 р. Ви мусите пліч-о-пліч з непереможною німецькою армією раз на все знищити большевицьку потвору, що ненаситно впивається кров’ю нашого народу та нечувано дикими засобами змагає до його повної руїни. Ви мусите помститися за неповинну кров міліонів Ваших братів, закатованих у казематах НКВД, на Соловках, на Сибірі, в Казахстані, за міліони братів позаголоджуваних на наших родючих, насильно большевиками сколективізованих ланах. Ви, що перейшли тернистий, але геройський шлях УГА, найкраще розумієте, що таке нерівна боротьба. Ви з`ясовуєте собі, що проти такого ворога, як червона Москва, не можна йти лише з оголеними крилами, із запевненим вирядом та постачанням, іншими словами: лише плече об плече з армією, яка в силі розбити червону потвору. Невдатні протибольшевицькі заходи європейських великодержав 1918-1920 рр. наглядно доказують, що в Европі є тільки одна держава, яка може перемогти СССР… Тепер проти нашого відвічного ворога станула найкраща збройна сила світу. Тепер або ніколи! Українська молоде! З особливою звагою звертаюся до Тебе та закликаю Тебе вступити до Стрілецької Дивізії «Галичина». Ти народилася в роках світанку Великої Доби; тоді, коли баргом крови і золотом Слави почала писатись найновіша історія країни. Коли Твої батьки і старші Твої брати перші та єдині тоді в Европі підняли збройну боротьбу з найстрашнішім ворогом України й ворогом усього людства. Коли Твої брати, такі гарячі, як і ти, перші записали в рідну історію безприкладний у світовій історії геройський чин під Крутами. Коли Твої брати вкривалися славою першого Зимового Походу на большевицьку потвору.

Дорога Молоде! Я вірю, що Твій патріотизм, Твоя жертвенність, Твоя готовість до збройного чину – це не голі слова, що це глибоке, щире переконання та почуття. Я вірю, що Ти глибоко пережила і зрозуміла болючий досвід минулих визвольних змагань, що Ти добула в нього ясне почуття політичного реалізму, глибоке зрозуміння національного інтересу, тверду готовість до найбільших жертв для нього. Я вірю в Тебе, Дорога Молоде, і вірю, що Ти не прогаєш теперішнього Великого Моменту, що ділом докажеш перед цілим світом, хто Ти, чого Ти варта, до чого Ти здібна.

УКРАЇНСЬКІ ГРОМАДЯНИ! Я закликаю Вас до великої сторожности! Ворог не спить! У пам’ятних 1917-1919 рр. ворожа пропаганда присипляла наш народ силою великих слів про вічний мир, про братерство народів. Тепер ця пропаганда знову намагається викинути нам зброю з рук і розпускає серед нас безліч без глузних поголосок, безоснованих здогадів, хворобливих мрій. Ви знаєте звідкіля йде ця пропаганда, яка її мета. Протиставтеся їй рішуче, навіть коли вона виступає під українським плащем, зручно використовуючи не свідомих, збаламучених українських людей. Ви знаєте ціну зброї, тому я вірю, що при Божій помочі Ви гідно складете іспит політичної зрілости, перед який поставила нас історія. Доктор Володимир Кубійович, провідник УЦК». [7, стор. 1].

З метою набору добровольців до дивізії «Галичина» у Надвірнянському повіті у м. Надвірна, селищах і селах проводили народні збори, в яких брав участь військовий референт повіту В. Феданків.

«Народні збори у Надвірнянщині. 1 травня ц. р. у Делятині, Надвірній та Солотвині відбулися збори українських громадян цих міст та представників околичних сіл. На всіх цих зборах промовляли п. комісар Надвірнянського повіту і повітовий військовий референт п. Феданків. На зборах у Надвірній та Солотвині промовляв також прибулий зі Львова Делегат Військової Управи. Повітовий комісар поділився зі слухачами своїми особистими враженнями з державного акту 28-го квітня і зазначив, що німецький уряд виявив велике довір’я до українців, даючи їм зброю в руки. Військовий референт п. Феданків і делегат Військової Управи подали присутнім вичерпні інформації у справі формування Дивізії «Галичина» і відповіли на численні запити слухачів». [8, стор. 6].

Із приходом радянської армії у Галичину в 1944-му В. Феданків перебрався на захід Європи, а потім до США. У діаспорі він брав активну участь у громадському житті українців, став активним збирачем коштів на побудову пам’ятника Т. Шевченку у Вашингтоні і допомоги українцям-біженцям у Європі. Писав статті до газети «Свобода» і до збірника матеріялів до історії Станиславова і Станіславівщини «Альманах землі Станіславівської», а саме «Солотвина у роках 1926-1939», «Солотвинщина», «Кнігинин-колонія – Майзлі», «Руїни Скиту Манявського». У 1958-му Володимир Феданків (голова оргкомітету) організував у Бінгемтоні в окрузі Брум (південна частина штату Нью-Йорк у США) величне святкування 40-річчя проголошення незалежності Української Держави, у 1964-му провів фотовиставку «Тиждень Поневолених Націй». За участь у збройній визвольній боротьбі українського народу 25.02. 1964 року В.Феданків в екзилі нагороджений Воєнним Хрестом. Право одержання й ношення Воєнного Хреста мають ті учасники збройних визвольних змагань, які залишилися до кінця вірні українській державній ідеї і не заплямували вояцької честі ніякими негідними вчинками. Воєнний Хрест є спадковим, тобто, передається нащадкам.

Джерела і література:

1. Василь Волицький. На Львів і Київ. Воєнні спогади 1918-1920. Накладом видавництва «Гомін України» Торонто, Канада, 1963.

2. Ігор Срібняк. Енциклопедія полону: українська TUCHOLA. Наукове видання. Київ, 2016, Додаток № 1. Списoк стaршин УГA – пoлoнeних у тaбoрі, ч. 7 у Tухoлi, стор.127.

3. ЦДАВО України. Ф. 3522, оп.1, спр.17, арк. 11-11 зв.

4. В.Феданків. Кнігинин-колонія – Майзлі. Альманах Станіславівської землі. Збірник матеріалів до історії Станиславова і Станіславівщини. Т. 1. Автор: ред. Богдан Кравців. Опубліковано: Нью-Йорк, 1975.

5. Володимир Феданків. Солотвинщина. Альманах Станіславівської землі. Збірник матеріалів до історії Станиславова і Станіславівщини. Т. 1. Автор: ред. Богдан Кравців. Опубліковано: Нью-Йорк, 1975.

6. Військова управа. Газета «Голос Підкарпаття», №18 від 02.05.1943, сторінка 2.

7. Відозва Провідника УЦК. Газета «Станиславівське слово», №19 від 09.05.1943, сторінка 1.

8. Народні збори у Надвірнянщині. Газета «Станиславівське слово», №19 від 09.05.1943, сторінка 6.

9. Список жертводавців та пожертв на побудову пам’ятника Т. Шевченку у Вашингтоні, зложених до дня 31-го жовтня 1961 року. Газета «Свобода» 1962, No.16, http://www.svoboda-news.com.arxiv.pdf.Sv…

 

Ігор АНДРУНЯК,

член Національної спілки краєзнавців України.

ДАЛІ БУДЕ

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!