Боснія і Герцеговина. Меджугор`є. Про це місце я чула безліч разів і навіть надходили пропозиції поїхати туди. Але відмовляла, вигадуючи різні причини. І, загалом, не ставила собі за мету там побувати, ніби мені цього і не треба. Але все вийшло по-інакшому. Якось несподівано і легко. Мабуть, Всевишній мав свої неосяжні і таємничі плани, скерував мої думки-дії і дозволив відправитися у Меджугор`є. Щоправда, до кінця не вірила, що поїздка відбудеться, бо свою «погоду» чи, радше, «негоду» вносила небезпечна коронавірусна пандемія.
Та одного визначеного дня на комфортабельному сучасному автобусі із пів сотнею вірян я вирушила до невідомої мені балканської країни. Опікувався нашою групою Протосинкел Коломийської єпархії УГКЦ о. Роман Кіцелюк у супроводі трьох священнослужителів о. Андрія Будзака (директор Надвірнянського «Карітасу»), а також отців Ярослава й Романа (з інших парафій).
У дорозі ми багато молилися, особливо вервицю Діви Марії. Слухали цікаві, духовні науки отця Романа Кіцелюка, дивилися історично-документальні фільми на релігійну тематику, жартували, знову молилися, споглядали за вікном краєвиди, місцеву природу, знимкували й записували відео на свої гаджети. Так, за майже 28 годин, проходячи кордони трьох країн – Угорщини, Хорватії та Боснії і Герцеговини (останні дві – входили у колишню Югославію, яка розпалася на 7 окремих держав), доїхали до чудового хорватського селища, що розкинулося у підніжжі Дінарських Альп поміж гір Бодбрдо та Кріжевац, яке отримало назву Меджугор`є.
Цьогоріч виповнилося ювілейних 40 літ з часу першого об`явлення Діви Марії. 24 червня 1981-го на свято св. Йоана Хрестителя четверо підлітків вийшли погуляти на околицю села і побачили сяючу жіночу постать із дитиною на руках. Злякавшись, хутко повернулися додому. На другий день на цій же горі Бодбрдо світла Панна відкрила дітям (їх уже було шестеро) своє ім’я: «Я – Благословенна Діва Марія, Матір Ісуса». На третій день Вона мовила: «Мир, мир, мир – і тільки мир. Мир повинен бути не тільки між Богом і людиною, але й між самими людьми». З того часу Пресвята Богородиця продовжує відвідувати візіонерів до сьогодні і промовляє їм послання, які перекладають різними мовами і доносять до кожного вірянина. Приміром, візіонери Іван, Міріана, Яків і Марія Павлович дотепер проживають у Меджугор`ї, двоє виїхали – у Канаду і США. Міріана об`явлень уже немає, Марії Павлович з`являється Богородиця 25 числа кожного місяця, Якову – щороку на Різдво, 25 грудня, Іванові – наразі достовірно невідомо. І це робить Меджугор’є унікальною святинею. Сюди з`їжджаються паломники з будь-яких куточків світу різного віросповідання, віку, статусу, роду, щоб отримати велику милість і ласку Матері Божої, можливо, стати свідком Її об`явлення, пройнятися Її святістю, впустити у своє серце Її безмежну любов. Тут траплялися численні випадки цілковитого зцілення від невиліковних недуг, від алкогольної та наркотичної залежності тощо.
Не гаючи даремно часу, 1-го дня ми поспішили на Гору Об`явлень, поки щедрі сонячні промені дарували нам тепло, а ми – ще сповнені силою й енергією. Перед нами постав непростий шлях: гострі скельні уламки різних розмірів вкрили всю гору, у т. ч. і нашу стежку, яка досить круто підіймається вверх. З-поміж величезних брил виросли дикий гранат, оливки й інші чудернацькі дерева та рослини. Як кажуть, очам страшно, а нога за ногу впевнено крокували вперед, зупиняючись із молитвами біля бронзових барельєфів із зображенням скорботних та радісних таїнств Розарію (автор – Кармело Пуццоло зі Флоренції), до білосніжної мармурової статуї Божої Матері.
Тут, у тихому, у святому й дивовижному місці, кожен оголяв свою душу, відкривав серце, линув думками, молитвами-проханнями й подяками до Цариці Небесної. Над нами справді витала особлива аура, яку не можна побачити чи пояснити, її треба лише відчути.
Спустившись змученими фізично, але окриленими духовно, перевели свій подих за обіднім столом: куштували місцеві страви, напої, фрукти, ділилися першими враженнями… Незабаром нас чекала вже інша зустріч.
Патрік і Ненсі
Ми завітали на просторе приватне подвір`я із чудовими спорудами із жовто-білого каменю й особливим будинком, схожим на замок. На прилеглому подвір`ї група паломників уважно слухала розповідь власника цієї шикарної місцини, прикрашеної екзотичними рослинами, трояндами, статуетками святих тощо. Приєднавшись, дізналися, це – Патрік, колишній успішний підприємець із Ванкувера (Канада). Він розповідав про власне життя і про свою дружину Ненсі. Йому вже чимало років, але він дуже енергійно, з душевною відкритістю і посмішкою спілкувався англійською. На українську з такими ж щирими і непідробленими емоціями перекладала тернополянка Оля, яка є учасницею спільноти «Світло Марії» у Меджугор`є. Проживав канадець у бідній сім’ї. У віці 16-17 років покинув її. Купив собі за безцінь старий автомобіль, якого повністю переробив і продав за досить великі гроші. За ці кошти придбав уже дві автівки і знову продав їх дорожче. Так розпочав власний бізнес – купував і продавав автомобілі. Досяг він усіх можливих вершин людських бажань, міг купити все, чого хотів. Але це йому коштувало сім’ї – бо весь час віддавав роботі, а не дружині і дітям. Патрік тричі одружувався і стільки ж розлучався. Він не мав що відповісти своїй доньці, котра у свої 19 літ уже двічі розлучалася. За власними справами не помітив, як старший син став алкоголіком, а середущий – наркоманом.
Згодом у його житті з’явилася хорватка Ненсі. Пара одружилася і повінчалася. Якось Ненсі дала йому книжечку про Меджугор’є, впрошуючи прочитати хоч би одне з послань Богородиці. «Я довго віднікувався, але потім вирішив, що прочитаю – але тільки найкоротше з усіх послань, які там є. І натрапив на слова: «Навернися, закликаю тебе востаннє», мовив Патрик. І він почав молитися за своїх дітей на Розарії (Вервиці). Ця молитва стала першою за всі 40 попередніх років життя, після дитинства. Зацікавившись Меджугор’єм, він зрештою вирішив продати свій бізнес і перебратися у це дивне місце, заявивши: якщо там об’являється Богородиця, то хоче бути Її сусідом! Збудував справжній замковий комплекс, приймає вірян і всім охочим свідчить про силу Розарієвої молитви. От і старший син покинув пити й навіть став пожежником. Середній пішов на лікування. А дочці своїй дав пораду щодо того, як будувати життя і сімейні стосунки. «Коли хлопець тебе запрошує на побачення, постав йому спершу одне запитання. Нехай він покаже тобі свій Розарій! Якщо він не молиться на Розарії – з ним не варто мати справи!». От і задумайтесь над цим, хіба він один такий на світі, для якого гроші – основний зміст життя. Але ніколи не пізно навернутися до Пресвятої Матері, бо ми, її діти. Її любов до нас безмежна.
Вечірня Адорація
Опісля, увечері всі полинули молитвами до Ісуса на Месі у місцевому католицькому храмі св. Якова, покровителя паломників. Для велелюдних служінь на внутрішньому подвір`ї церкви встановили безліч лавок, також облаштовано вівтар, який прилягає до зовнішньої стіни святині, по краях великі екрани, на яких з`являються молитовні слова латиною або хорватською. Якщо уважно вслухатися чи вдивлятися у слова, то можна багато зрозуміти. Якщо ні, то, налаштувавши на своєму гаджеті фм-хвилю парафіяльної радіостанції, за допомогою навушників почуємо переклад потрібною нам мовою. Обабіч храму є комплекси сповідальниць, де на дверях розміщають таблички із зазначенням мови сповіді.
Я звернула увагу, що Служби довготривалі: спершу – година молитви Розарію, далі – година служби Божої і година Адорації. Адорація – це поклоніння Ісусові у Святих Дарах. Довкола клякають, сидять чи стоять віряни та вдивляються у Христа. Триває тиха, прониклива і задумлива молитва, що іноді переривається співом різними мовами. Найважливіше під час Адорації, аби усі могли бачити Господа й молитися в Його присутності, а не просто бачити свічки й інші релігійні предмети.
За територією вівтаря встановлено мозаїчні зображення Таємниць. Неподалік є великий бронзовий Ісус Воскреслий. Скульптура стала відома тим, що з її правого коліна витікає миро. І кожен, придбавши тоненькі хустинки із зображенням обличчя Меджугорської Богородиці, може доторкнутися до того святого місця. І навколо незвична тиша. Люди не галасують, не бігають, не вмикають «сторонньої», світської музики. У храмі і на подвір’ї також панує тиша.
Хресна Дорога на гору Кріжевац
Наступного дня о. Роман згуртовував і надихав нас на нове випробування – проходження Хресної Дороги на гору Кріжевац. Відразу попередив, дорога ще складніша і довша, ніж на Гору Об`явлень. Дехто із паломників засумнівався у своїх силах і відмовився йти. До того ж на селище насунулися густі важкі хмари і вирішили скропити все довкола. Та найсміливіші, озброївшись парасольками, дощовиками, декотрі палицями, вирушили у путь. Зійти на стрімку і дуже різко кам`янисту гору – справа дійсно непроста. Каміння і глина зробилися слизькими. На взуття набиралося болото. Та зупинятися ніхто й не думав. Від Стації до Стації, які також виготовив згаданий італійський скульптор, разом зі священниками молилися, роздумували, розважали над Страстями Ісуса, обережно йшли вгору. І чи то Божа ласка, чи, може, інше диво зупинило нам дощ. Навіть сонце намагалося нас підбадьорити, виглянувши із-за хмар. Чим далі, то ставало фізично важче, зате всі вперто пробиралися вперед.
Наш духівник розповів коротку історію про дівчинку, котра із тренування поверталася додому, і її збило авто. Зробивши декілька операцій, медики сказали, що вона ніколи не стане на ноги. А вона планувала своє життя пов`язати з професійним спортом. Дитина впала у депресію, нікого не хотіла бачити, чути: ні рідних, ні батьків, ні друзів, ні однокласників, ні місцевого священника. Вона проклинала усіх – лікарів, які врятували їй життя, батьків, котрі того вечора не забрали її власною автівкою, і, щонайгірше – Бога. Та одного разу їй приснився Ісус і сказав, що дуже її любить. А вона продовжувала Його звинувачувати у своїй біді. Іншого разу Ісус також з`явився їй, а вона промовила: «Як Ти мене любиш, хіба Ти не бачиш яка я, лежу тут безпомічна, нещасна. Як ти мене любиш, чому дозволив, щоб зі мною таке сталося, кому я така потрібна?». Ісус Христос усе ж повторював, що любить її, просто треба відкрити своє серце і відчути її. Дівчинка покликала священника, все йому розповіла. Він її заспокоїв, розтлумачив прихід Христа. Коли вона усвідомила, то змінилася, її душа наповнилася радістю, а серце відкрилося для любові. На ноги вона хоч і не стала, але згодом вийшла заміж, створила сім`ю й дякувала своєму Всевишньому за життя.
Слухати без сліз цю історію було неможливо, бо неймовірно стало жаль цієї дівчинки і що вона втратила віру та сенс свого життя. Так і ми іноді впадаємо у депресію, зневірюємося, проклинаємо всіх, і Бога, і самого себе. Не помічаємо, як Всевишній ставиться до нас милосердно. Адже усе, будь-яка дрібниця чи подія, яка відбувається з нами, то з волі Небесного Отця.
У роздумах, кожен уже про своє ставлення до Господа, вийшли на вершину до величезного білого Хреста, спорудженого місцевими жителями з нагоди 1900-річчя Воскресіння Ісуса, де вчергове полинули до Небес наші молитви. Зовсім недалеко встановлена велика плита-камінь на знак вічної пам`яті місцевому пароху, отцю-францисканцю Славку Барбарічу. Він щодня із паломниками піднімався на Гору Об`явлень або Кріжевац, бо один із перших повірив дітям про об`явлення Матері Божої. Під час чергової Хресної Дороги тут, на горі, він відійшов у Вічність. Його поховали на місцевому цвинтарі. Славко Барбаріч був дуже глибокодуховною і молитовною людиною, науковцем, активним священником, на основі послань Богородиці писав книги. Завдяки йому Меджугор`є почало розбудовуватися як паломницький центр. Люди вважають його святим. Тепер проводять беатифікаційний процес, аби проголосити його блаженним, а потім – святим.
Опісля нашу присутність із національним прапором зафіксували на світлині. Оглянувши Дінарські Альпи, небокраї, природу, селище, що виднілося з висоти пташиного лету, почали спускатися. Та цей шлях виявився ще одним квестом, бо йти донизу виявилося трудніше, ніж догори. Із Божою допомогою всі зійшли вдало. І відразу розпочався дощ…
Зустріч зі спільнотою «Ченаколо»
Третій день перебування у Меджугор`є розпочали зі Служби Божої у церковці внутрішнього двору храму св. Якова. Опісля зустрічалися зі спільнотою «Ченаколо». Це – християнське об’єднання, яке приймає молодих людей, котрі зневірились, зійшли з дороги, розгубилися, які мають залежність – алкогольну, наркотичну тощо, і хочуть знайти радість та сенс життя. Заснувала її монахиня-італійка Ельвіра Петроцці. Вона прагнула допомогти «проблемним» молодим людям. Власне, про особисте життя, про свої погані звички поділилися з нами чоловіки із М`янми та Америки (їхні імена не запам`ятала). Їм тут добре і покидати цю спільноту ще не готові.
Для одужання учасників «Ченаколо» не використовують медикаментів, чи, приміром, легких наркотиків або інших препаратів від психічних захворювань. В основі лікування – молитва, робота й «ангел-охоронець» (так називають того, котрий, проживши у спільноті декілька місяців, приймає на себе турботу про нових її членів). Шлях їх тут триває приблизно 3-4 роки, проте не існує суворого часу перебування в ній. Вони самі визначають період, коли готові повернутися до життя у світі. Відбувається це тоді, коли самі вирішили, що молитва буде завжди присутня в їхньому житті.
О 17-й годині віряни, місцеві жителі і паломники вервечкою сходяться до Божого дому на Месу до згаданого католицького храму. Через опади, які не припинялися цілий день, Службу відправляли у приміщенні церкви. Тут встановлено багато лавочок, тому кожен старався зайняти собі місце. І знову вечірня програма: година молитви Розарію, година служби Божої й година Адорації. А ще – освячення усіх придбаних релігійних предметів та сувенірів: вервички, ікони, розп`яття тощо. По закінченні Служби почуваєшся спокійно, умиротворено, щасливо, що Всевишній дозволив побувати біля Себе і Пресвятої Богородиці.
Щира молитва у «малому Люрді»
Мажорний акорд нашого паломництва – Національний санктуарій у місті Макарська у Хорватії. Цей «малий Люрд» – грот (печера), який дуже схожий на відоме святилище Люрд у Франції, де понад півтори сотні років тому місцевій дівчинці Бернадетт з`явилася Богородиця, у парку Веприк заснував 1908-го єпископ Юрай Карич. Будівництво не зайняло багато часу, оскільки майже нічого не знадобилося переробляти, використали те, що «підготував сам Господь». Там також прокладена Хресна Дорога і стежки для процесій, каплиця. На території є реколекційний центр, який утримують за пожертви паломників.
Місто відоме як Макарська рив`єра. За 10 хвилин від санктуарію можна зійти вниз на набережну, але нам такого шансу не дали. Тут розташовані десятки готелів під цегловою черепицею, на узбережжі пришвартовано чимало елітних білосніжних прогулянкових суден. Насолодившись морськими бризами Адріатичного моря, які старанно доносив вітер, сфотографувавшись на фоні Божественної природи, пів сотня вдячних паломників сіла на наш надійний автокорабель, яким кермували на диво дуже спокійні водії, та рушила додому. Дорога місцями ставала небезпечною через гірський ландшафт, і наша парафія на колесах знову зверталася у молитвах до Бога і Діви Марії.
Ілона ПАВЛЮК.
Версія для друку
3,057 переглядів
