Газета по-надвірнянськи
 

Шукачі зоряної України

5 листопада 2021, 13:47 | Рубрика: Людина та її справа Версія для друку Версія для друку 1,100 переглядів

Ми перейшли…

Ми перейшли далекії країни,

Безмежжя рік і сіл ми перейшли.

Та зоряної України

На нашому шляху ми не знайшли.

За нами бачимо лиш мрій руїни,

А перед нами безконечний шлях,

Тернистий шлях борців за Україну –

Із нього нам нема куди звертать.

За нами все: і спокій, і родина,

Тепер нас сонце Адрія пече,

І знає Бог один, яка країна

В мандрівках перед нами мріє ще.

Підполковник Євген Нікітін (газета «Життя в таборі», число 3, 30.09.1945)

Безимени-2

Євген Нікітін-Сольський (Ewhen Nikitin-Solsky) – підполковник Армії Української Народної Республіки (УНР), командир пішого куреня Житомирської юнацької школи Армії УНР. До 1939 року очолював відділ внутрішнього транспорту, який обслуговував копальню нафти у с. Битків у Надвірнянщині, з 1926-го – голова Битківського відділу Українського Центрального Комітету (організація емігрантів із Центральної та Східної України). У 1943-1945 роках – поручник дивізії «Галичина», комендант таборових полків військовополонених українців у Австрії та Італії, підполковник штабу Української Національної Армії (УНА), член Союзу Українців у Великій Британії й Об’єднання бувших Вояків Українців у Великій Британії (ОбВУ).

Народився Нікітін-Сольський 7 січня 1892 р. у Житомирі в Україні (тоді – Волинська губернія Російської імперії). Навчався у середній військовій школі (кадетський корпус), потім – у військовому училищі. Під час Першої світової війни служив у 10-му гренадерському Малоросійському полку Російської імператорської армії. Нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (01.06.1915 – за бій 11 жовтня 1914). Останнє звання у російській армії – капітан. У дієвій Армії УНР із 1919 року. Із січня 1919 р. – командир сотні, з травня – пішого куреня Житомирської спільної юнацької школи.

«Організація Житомирської юнацької школи почалася одразу після завершення боротьби зі Скоропадським як один із заходів Директорії з формування власного старшинського корпусу: поповнили його повстанці, що найбільше відзначилися в останніх подіях. Наказ про формування школи вийшов 5 січня 1919 р. за підписами Головного отамана Симона Петлюри та начальника Генерального штабу Олександра Осецького. У першому абзаці цього документа висловлювалася недовіра старому старшинському корпусу, що вийшов із російської армії. Другий абзац наказу стосувався безпосередньо комплектування особового складу школи «для виховання дійсних борців за кращу долю України».

«Всім командірам окремих частин наказую негайно надіслати підстаршин, молодших і старших урядників, бунчужних і підхорунжих в Ставку Бердичів. При призначенні до школи мати на увазі бойовий досвід, освіту не менше скінчення однокласової народної школи, скінчення учебної команди, безумовно українець і бойові відзнаки». [1]

Формувати школу доручили полковникові Всеволоду Петріву – колишньому командирові Кінно-гайдамацького полку ім. К. Гордієнка військ Центральної Ради та секретареві Головної шкільної управи. Створення школи саме у Житомирі зумовлювалося стратегічною необхідністю: серед п’яти міст, де за планом Головної шкільної управи мали формуватись військово-навчальні заклади, три (Одеса, Чугуїв і Полтава) уже у середині січня 1919-го захопили вороги, а два інші (Київ, Єлисаветград) розміщувались у прифронтовій смузі. Школу треба було формувати у запіллі – Житомирі, Вінниці або Бердичеві. З огляду на те, що у Житомирі під час Першої світової війни існували дві школи прапорщиків і там залишилися військові підручники, навчальне обладнання, а головне – педагогічні кадри, саме це місто обрали для формування нової військової школи УНР.

У перші ж дні до праці зголосилися старшини, які згодом стали опорою не тільки Житомирської, а й Кам’янецької (Спільної) юнацьких шкіл, зокрема, майбутній командир куреня сотник Є. Нікітін, командир кулеметної сотні сотник Кудінов, інспектор класів полковник Павло Вержбицький (згодом – начальник школи). Загалом до школи вступило близько 40 старшин, урядовців і цивільних викладачів. Склад школи і принципи навчання у ній визначили так:«Школу розраховано на 4 піших сотні, кулеметний вишкіл на 4 кулемети Максима, два Кольта й відділ скорострільних механічних рушниць Шоша та Люїса. Кінний вишкіл, який опісля мав перетворитися в кінну сотню. Гарматний вишкіл, для ознайомлення з гарматою на гарматну чоту, та вишколи мінометний, бомбометний і зв`язку». Плани полковник Петрів мав великі. Але за час формування у Житомирі до школи вступило всього майже 40 молодих людей. Згодом Всеволод Петрів зізнавався у спогадах, що він і не очікував на інший результат, оскільки майже половину населення Житомира складали євреї, більше чверті – росіяни, і лише чверть – українці. Але із цих останніх багато хто за переконанням належав до більшовиків або білогвардійців. Тоді начальник школи вдався до нестандартних заходів: він розіслав одинадцять груп (у кожній – 1 старшина та 2 юнаки) по найближчих повітах Волинської губернії для заклику до навчання сільських хлопців. У такий спосіб за перші дні існування школи до неї прийняли 311 хлопців, яких поділили на чотири піші сотні. Повноцінне навчання у школі тривало недовго, за твердженням Всеволода Петріва, два тижні. Наприкінці лютого 1919-го до Житомира наблизився ворог і першого березня наказом штабу Дієвої Aрмії УНР школу зарахували до складу військ Північної групи для ведення бойових дій проти Червоної армії. Щоправда, начальникові школи не повідомили про це розпорядження. Натомість із наближенням до Житомира більшовиків він отримав наказ від начальника Головної шкільної управи полковника Володимира Сальського – вантажитись у потяг і виїжджати до Вінниці, а звідти, залежно від обставин, або до Кам’янця-Подільського, або до Старокостянтинова чи навіть Галичини. 9 березня того ж року під містечком Левковом, звідки походили перші юнаки, школа прийняла свій перший бій із червоними, в якому юнаки виявили мужність і витривалість, та отримала славу однієї з кращих бойових частин Армії УНР.

Протягом червня-липня 1919-го школа активно виступала проти червоних. Наприкінці липня її відправили до Кам’янця-Подільського, де юнаки продовжили військову науку в приміщені духовної семінарії. Після цього аж до листопада школу на фронт не висилали. Серед новоприбулих юнаків були й два у майбутньому яскраві представники української радянської літератури: бунчужний 3-го Гайдамацького полку Володимир Сосюра та доброволець Борис Антоненко-Давидович. Обидва залишили докладні спогади про своє перебування у школі. Борис Антоненко-Давидович написав більш відверто, бо не сподівався на публікацію, а мемуари Володимира Сосюри, що мають назву «Третя рота», опубліковані ще за радянських часів». [2].

У 1920-1921 роках Євген Нікітін став командиром куреня Спільної (Кам’янецької) військової школи Дієвої Армії УНР. «Після відходу 18 листопада 1919 р. Спільної військової школи з Кам’янця-Подільського у місті залишилося кілька десятків старшин та юнаків: хворих на тиф і тих, які виконували різні державні завдання (охорона складів, Експедиції заготівлі державних паперів тощо), а також ті, котрі не бажали іти у безвість походу, згодом названого Першим Зимовим. Серед них – і викладачі та стройові старшини школи: начальник кінного відділу підполковник Олександр Пучківський, командир пішого куреня сотник Євген Нікітін, поручик Аркадій Валійський. Із наявного кадру школи сформували юнацький відділ, який 11 грудня 1919-го перейменували у загін охорони Експедиції заготівлі державних паперів. До складу цього загону також зараховано велику кількість українських старшин, що з різних причин залишилися у місті. 5 січня 1920-го загін приєднали до 1-ї пішої сотні новостворюваної Кам’янецької пішої юнацької школи УНР. Начальником школи став підполковник Пучківський, ад’ютантом – сотник Нікітін. Так у Кам’янці-Подільському почалося нове життя юнацької школи армії УНР. За станом на 17 березня 1920 року серед навчального складу школу нараховувалося 77 юнаків {382}. Наприкінці квітня один із курсових старшин школи Сава Яськевич об’їхав усю Волинь і зібрав колишніх юнаків Спільної (Житомирської) військової школи, що напередодні Першого Зимового походу розійшлися по домівках. Ними укомплектували 2-гу сотню.

Після повернення Армії УНР з Першого Зимового походу до школи влилися ще кілька колишніх юнаків. Окрім того, з усіх частин армії до Кам’янця-Подільського відправили найздібніших молодих вояків. На початку червня до школи прибули юнаки-галичани з числа тих, котрі служили у складі Червоної УГА та перейшли на польський бік. За станом на кінець червня 1920 р. школа мала у своєму складі чотири повні піші сотні, кулеметний, кінний та гарматний відділи». [3].

Безимени-1

Старшини Спільної юнацької школи, містечко Ясло, 5.08.1920.

Сидять на підлозі: 1. поручник Луцький, 2. сотник Єленецький, 3. хорунжий Глібчук, 4. поручник Слюсаренко, 5. поручник Калинець, 6. хорунжий Сазонтьїв. Сидять всередині: 1. хорунжий Швець, 2. сотник Павленко, 3. сотник Миронович, 4. сотник Нікітін, 5. полковник Пучківський, 6. підполковник Лорченко, 7. лікар Отамановський, 8. фельдшер Теліга. Стоять (1-й ряд): 1. хорунжий Грушецький, 2. сотник Білинський, 3. поручник Іванів, 4. сотник Біляєв, 5. хорунжий Якимчук, 6. сотник Голуб, 7. сотник Гопанчук, 8. хорунжий Володін, 9. хорунжий Пономаренко, 10. сотник Варабко, 11. поручник Корнійчук, 12. хорунжий Яськевич, 13. хорунжий Погиба, 14. хорунжий Сорока, 15. поручник Назаренко, 16. урядовець Косенко, 17. хорунжий Аушненко. Стоять (2-й ряд): 1. сотник Міхельсон, 2. поручник Корецький, 3. сотник Аіханський, 4. сотник Немоловський, 5. сотник Рудичів, 6. поручник Федорівський, 7. сотник Цурканів, 8. поручник Узонів, 9. сотник Головко (фото з фондів ЦДАКФДУ ім. Г. С. Пшеничного)

Історія школи цього часу докладно змальована у щоденнику колишнього учасника бою під Крутами, випускника другого випуску школи Леоніда Буткевича: «5-го січня 1920 року сформовано 1-у пішу сотню та школа має назву Кам’янецької юнацької школи. Вперше відбуваються лекції та муштра. Командиром 1-ї сотні є сотник А. Валійський; командиром куреня полк. Нікітін; молодші старшини: поручик Федорівський та хорунжий С. Сазонтів. 8-го лютого офіційне та врочисте свято – відкриття Спільної військової школи. Школа має мати відділи: кінний, гарматний, інженерний та, звичайно, піший. Начальник СВШ полковник Петро Пучківський поповнює старшинський і юнацький стан СВШ. Формується 2-а і 3-я сотня, кінний та гарматний відділи, як також розпочато формування кулеметної сотні. Командиром 2-ої сотні призначено сот. Рудичева. Командиром 3-ої сотні поручика Федорівського.

1-го травня нас відвідує пан Головний Отаман; радісне обличчя та велике задоволення, що нас бачить добре вдягненими, гордими бути в майбутньому старшинами рідної Армії».

У листопаді того ж року під час відступу Армії УНР на захід перейшов зі школою на територію Польщі, де школа продовжувала працю у таборах для інтернованих. Далі служив ад’ютантом школи у ранзі підполковникадо середини 1921 року. Із 1921-го або 1922-го майже чотири роки проживав у Станиславові (тепер Івано-Франківськ), потім працював на нафтовому родовищі у Биткові поблизу Надвірної на Галичині до 1939-го. У 1941-1943 роках він керував транспортною системою нафтового родовища. У 1926-му очолив Битківське відділення Українського Центрального Комітету у Польщі (організація емігрантів з Центральної та Східної України).

Про славного українця Євгена Нікітіна згадує у своїх споминах Софія Рудавська, дружина начальника бюра нафтової фірми «Карпати» Володимира Рудавського: «Згадаю з пошаною про Євгена Нікитина, одного з шістьох колишніх петлюрівців, що тоді працювали в Битькові. Був він з дуже багатої родини. Про це довідалися допіру в Америці. Він сам ніколи про те не говорив, але по його поведінці можна було пізнати, що то непересічний чоловік. Володів кількома мовами, вчив дітей французької мови, і взагалі в товариському житті був без найменшого закиду. Жінка його походила з родини Луцьких. Мали сина Касяна. Є. Нікитин працював у фірмі «Карпати» при транспорті. Був свідомим українцем. Дружина Жені Нікитина, грала на скрипці, а їй акомпаньював сам диригент, інженер Я. Кобрин. Проби відбувалися в нашій хаті, отже, ми мали гарні музичні вечори. Я. Кобрин у програмі концерту мав також свої дві фортепіянові композиції. Концерт мав дуже великий успіх. Пані Нікитина з мамою й сестрою їздила по Угорщині й Польщі, даючи концерти. її мама грала на фортепіяні, сестра на чельо, а вона на скрипці. Мали, як вона оповідала, завжди великий успіх: родинний ансамбль, повна експресії гра та й заробіток у повоєнному часі, по смерті батька. Син Нікитина, Касян, лишився в Битькові».

У 1943-му зголосився до дивізії «Галичина», в якій служив у ранзі поручника. Незадовго до закінчення Другої світової війни у ранзі підполковника назначений офіцером штабу новоствореної Української Національної Армії, у склад якої ввійшла дивізія. Під час здачі дивізії британській армії в Австрії у травні 1945-го перебував у групі офіцерів на чолі однієї з трьох головних колон, якими вояки перейшли до таборів полонених в Італії. Комендант табору полонених українців поблизу міста Фельдкірхен федеральної землі Карінтія (Австрія). У таборі «5Ц» біля Белларії (Італія) деякий час – комендант першого полку Української Національної Армії , а відтак – у таборі в Ріміні (Італія) очолював технічний відділ, який займався будівництвом споруд, утриманням доріг. У 1947-му разом з дивізією перевезений у Сполучене Королівство. Після звільнення 1948 р. зі статусу військовополоненого поселився у м. Хаддерсфілд (графство Йоркшир, Північна Англія), де прожив до кінця життя. Працював в інженерній компанії DavidBrownIndustries. Став членом місцевих відділів Союзу Українців у Великій Британії й Об’єднання бувших Вояків Українців. Використовуючи свій досвід і володіння англійською мовою, часто допомагав іншим членам місцевої української громади у вирішенні питань, пов’язаних із поселенням у Сполученому Королівстві. Помер підполковник УНА Євген Нікітін 8 червня 1960 року у Хаддерсфілді, Англія (Сполучене Королівство) і похований на цвинтарі Еджертон у Хаддерсфілді. Нагороджений Залізним хрестом II класу, орденом «За військові заслуги» II класу без мечів. У Надвірній викладачем художньої школи працював його син художник Олександр Нікітін.

Разом з Євгеном Нікітиним із селища Биткова у дивізії «Галичина» брали участь майже 90 односельців. Разом із сином Левком (1922 р.н) у дивізії воював сотник УГА і Армії УНР Яськевич Сава (Савелій) Тимофійович (1897 р.н). Вони працювали на нафтових копальнях Биткова.

Безимени-3

ЯСЬКЕВИЧ Сава (Савелій) Тимо­фійович (1.08.1897, Житомир – 20.04.1996, Сідней, Австралія). Військовий діяч, викладач та курсовий старшина Житомирської спільної юнацької школи (1919), курсовий старшина Спільної юнацької школи (Кам’янець-Подільський, 1920), секретар Українського допомогового комітету (Дрогобич, 1941-1943), командир 8-ї тяжкої сотні дивізії «Галичина» (1944), командир 4-го полку 1-ї Української дивізії УНА (весна 1945), комендант табору в м. Ріміні (1945), голова Союзу українських комбатантів в Австралії (1950-1984); військові звання: сотник УГА, сотник Армії УНР, поручник дивізії «Галичина», генерал-хорунжий (в еміграції).

Закінчивши Житомирську гімназію та військове училище (Київ, 1916), навчався у Київському університеті. На фронтах Першої світової війни дістав поранення. 13 лютого 1922 р. у родині народився син Левко. Савелій закінчив Бориславську гірничу школу в 1928-му. У червні 1943-го із сином Левком вступив до дивізії «Галичина», де пройшов старшинський курс. У бою під м. Бродами виявив героїзм, організував протинаступ, був поранений. У бою під Бродами відзначився й Левко Яськевич, якого нагородили Залізним хрестом 2-го ступеня. Після війни інтернований у таборі у м. Ріміні (Італія). Надзвичайно енергійний і відданий товариству. 1948-го переведений до Великобританії. Із 1949-го – в Австралії. 14 листопада 1993 р. Головна управа Братства 1-ї УД УНА нагородила Саву Яськевича Золотою медаллю за особливі заслуги. Автор спогадів «У 20-ту річницю ліквідації табору полонених вояків Української дивізії в Ріміні». В Австралії з 1950-го по 1952-й очолював Раду Української громади. Похований у Сіднеї. Залишив у смутку дружину Зірку та сина Андрія. [5]. Внук Петро Львович Яськевич (1942 р.н.) працював на керівних інженерних посадах у Надвірнянському управлінні бурових робіт.

Джерела і література:

1. Петрів В. Житомирська юнацька школа. Літопис Червоної Калини. Львів, 1936. Ч. 5. С. 18-19.

2. Визвольні Змагання. Житомирська юнацька школа. 5 серпня 2020 р. https://www.facebook.com/befreiungswettbewerb/posts/2721777414765638

3. Спільна (Кам’янецька) юнацька школа, 1920-1924 рр. https://history.wikireading.ru/367007

4. Верига В. Під сонцем Італії. – Торонто, 1984. – С. 23, 43, 45, 61, 152.

5. Роман Коваль. «Незборима нація». https://www.facebook.com/roman.m.koval/photos

 Ігор АНДРУНЯК,

член Національної

спілки краєзнавців України.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!