Газета по-надвірнянськи
 

Курінний пластового куреня ім. Маркіяна Шашкевича у Надвірній – націоналіст і соціаліст водночас

9 грудня 2021, 16:40 | Рубрика: Історія і сучасність Версія для друку Версія для друку 3,741 переглядів

Курінний 73-го пластового куреня ім. М.Шашкевича у Надвірній Роман Іванович Свідрук, член товариства «Просвіта». Пізніше вступив до «Сєльробу», відтак до Комуністичної Партії Західної України (КПЗУ). Учасник робітничих заворушень 1936 року у Львові, їздив добровольцем в Інтербригаду до Іспанії, але не зміг перейти іспанський кордон. Він знав сім мов.

Безимени-1

Роман Свідрук – оператор Битківського нафтопромислу.

Політв’язень польських тюрем, як комуніст засуджений до розстрілу. Воював проти фашистської Німеччини, отримав бойові нагороди. Через те, що рідні брат і сестра Мирон та Марта перебували в Українській Повстанській Армії (УПА), його переслідував СМЕРШ («смерть шпіонам») і відправили до Сибіру (м. Новосибірськ) на військовий завод.

Деякі сьогоднішні праві вважають Пласт надто лівим. Деякі ліві трактують пластовий рух надто правим. Мало хто знає, що в Пласті поруч із майбутніми лідерами націоналістичного руху виростали й комуністи. Ким були ці пластуни-комуністи, що вони хотіли і яка їхня доля?

Усі троє засновників Пласту так чи інакше були прихильниками соціалізму – світогляду, який у час творення скаутингу був синонімом прогресивного громадянського руху. Але водночас вони й активні прихильники національної ідеї. Тобто і соціалісти, і націоналісти водночас. Поєднання національного і соціального питань розглядав у 1915 році пластовий приятель В.Старосольський, батько Начального пластуна Ю.Старосольського. (Із фондів НБ ЛНУ ім. І.Франка).

У ті часи – це нормальне явище. Соціаліст Іван Франко заснував на базі створеної ним же соціалістичної Радикальної партії – Українську Національно-демократичну партію. Очевидно, що Іван Франко виховав свого сина Петра, який запропонував називати українських скаутів «пластунами» – як у дусі соціалістичних (у 1931 році Петро поїхав у Харків будувати радянську Україну), так і в дусі національних ідей (довго жити під совєтами він не зміг).

А націоналіст Микола Міхновський на базі своєї УНП намагався створити теж і соціалістичну партію (сама ж УНП відзначала робітниче свято 1 травня, а на її печатці поруч із синьо-жовтим значився і червоний прапор).

Безимени-2

Свідрук Роман із дружиною Вірою і донечкою у м. Новосибірськ.

 Іван Чмола – активіст товариства «Січ», афілійованого із соціалістичною Радикальною партією – організацію перших пластових гуртків він проводив у січовій домівці у Львові. Перед цим обійшов пішки майже всю Наддніпрянщину разом із майбутнім лідером львівської «Січі» та активістом соціалістичної Радикальної партії Романом Дашкевичем. Побували вони й у Харкові, де могли зустрічатись із Миколою Міхновським.

Олександр Тисовський і Петро Франко належали до товариства «Сокіл», тісно пов’язаного із Націонал-демократичною партією, створеної І.Франком. Перші свої пластові гуртки вони створювали за активної допомоги друзів із товариства «Сокіл» – Івана Боберського та Степана Гайдучка. Слово «пластуни» і назву «Пласт» трансформував саме Іван Боберський.

Цікаво, що перші пластові гуртки виростали у тісному взаємозв’язку із так званими «драгоманівками» – таємними соціалістичними гуртками української гімназійної молоді. Щобільше, у деяких містах саме ці драгоманівські гуртки стали основою для націоналістичних пластових гуртків І.Чмоли (у спогадах ці гуртки називаються як драгоманівськими, так і пластовими).

Роман Роздольський у своїх спогадах визнає, що більшість передвоєнних драгоманівців-гімназистів пішли добровольцями в Українські Січові Стрільці. Тобто ідеологічну боротьбу за тогочасну молодь виграв І.Чмола, соціаліст, котрий словом і чином акцентував на національному питанні.

У 1918-му з їхнього лівого крила сформувалась нелегальна «Інтернаціональна Революційна Соціал-демократія». Саме ця група невдовзі стала основою Комуністичної Партії Західної України (КПЗУ)». [1]. До таких пластунів, які були одночасно націоналістами і соціалістами, належав надвірнянець Роман Іванович Свідрук. Народився він у багатодітній родині Свідрука Івана Степановича (*1875+1933) і Келиман Анни (*1887+1969). «Прізвище Свідрук веде свій початок від прізвиська Свідрук. Прізвисько «Свідрук» походить від західнослов’янського слова swider (укр. «свiдер»), що в перекладі означає «свердло». Можливо, таке прізвисько відноситься до так званих «професійних» імен, які вказують на рід діяльності засновника роду. Так, Свідруком могли називати тесляра. У давнину цю професію дуже шанували. Теслярі займалися виготовленням дощок, колод для подальшого будівництва хат. Однак не виключено, що Свідруком називали вертляву людину, не здатну всидіти на одному місці. Пізніше прізвисько «Свідрук» стало прізвищем Свідрук». [2]

Безимени-3

Зліва-направо: брати Свідруки Степан і Роман, 1932 рік.

 На початку 1919-го з Росії до Надвірної повернувся військовополонений І. С. Свідрук. У сім’ї Свідруків народилися діти: Свідрук Степан (*1907+1968) – згодом ветлікар; Свідрук (Буній) Юлія (*05.02.1909+13.01.1993) – домогосподарка; Свідрук Роман (*1.08.1910 + 05.05.1996 ) – оператор Надвірнянського «НГВУ»; Свідрук (Андрійович ) Марія (*1912+1995) – домогосподарка, зв’якова ОУН-УПА; Свідрук Михайло (*1914+2004) – слюсар Надвірнянського НПЗ; Свідрук (Іванів) Ольга (*1919+1984) – головний бухгалтер радгоспу «Надвірнянський»; Свідрук (Андрійович) Емілія (*1923+2014) – домогосподарка; Свідрук Мирон (*09.03.1928 +19.02.19520) – вояк ОУН-УПА, псевдо «Вільшенко»; Свідрук Марта (*09.03.1928 +22.02.1952-в ОУН-УПА), псевдо «Черемшина». Батько Романа Іван Степанович воював на боці Австро-Угорської держави під час Першої світової війни, потрапив у російський полон і повернувся до Надвірної у 1919-му.

Роман після закінчення початкової школи у Надвірній поступив до Станиславівської гімназії. У сусідстві проживала полька Манька, в яку влюбився шістнадцятирічний Роман. Батько виявився не у захопленні від вибору Романа. Він забрав його на рік із гімназії і влаштував молотобійцем у кузні Надвірнянської рафінерії. «Помахаєш молотом, то не до гульок буде» казав батько Іван. У рафінерії працювали робітники, які проповідували соціалістичні ідеї – члени товариства «Сельроб», створеного на базі об’єднання двох партій: національно-соціалістичного Сіль-Союзу (Українського соціалістичного об’єднання — Селянського союзу) та галицької «Народної волі». На молодого гімназиста вони мали великий вплив, але Роман залишався прихильником національної ідеї. До навчання у семінарії Роман не повернувся. Він вступив до молодіжної скаутської організації «Пласт». У березні 1929-го до Надвірної прибув член курінної старшини пластового 45-го Куреня ім. Святослава Завойовника у Павелчі (тепер Павлівка) біля Станиславова Дмитро Попадинець, псевдо «Пестрий Дятель». Він працював у кооперації Надвірної і став одним із засновників та виховником пластового юнацького куреня ім. Короля Данила у Надвірній. У курені брали активну участь рідні брати Степан і Роман Свідруки. Д. Попадинець у своїх спогадах стверджував: «Патроном мішаного куреня обрано короля Данила. Основником і першим опікуном був я, Пестрий Дятель. Спонзорами того куреня й фактичними опікунами стали: адвокат д-р Микола Николайчук, інж. Юрій Цебрівський і п. Роман Збудовський. Допоміжними в організаційній праці були колишні пластуни й ентузіясти пластування Юрій і Степан Дунці, Володимир Костик, Роман Штуняк, Роман і Степан Свідруки, Марійка Туєшин, Наталка Штуняк, Міля Гриценко й багато інших». [3]. Роман став членом товариства «Просвіта» й учасником музичного мандолінового гуртка у товаристві «Пласт».

На початку 1930-го у Надвірній створили 73-й підготовчий пластовий курінь ім. М. Шашкевича. У звіті до Верховної пластової ради у Львові від 17.04.1930 року №323/19 (ЦДІАУ (Фонд № 389, Опис № 1, спр. 1–182, 963–971, 975, Львів) підтверджується, що зв’язковим куреня є Юрій Дунець, а в команду куреня входять: Свідрук Роман – курінний, Андрійович Володимир – суддя, Свідрук Василь – писар, Штуняк Мирослав – скарбник, число членів –сімнадцять. Прибули до куреня Андрійович Стефан, Іваночко Іван, Буній Микола, Буній Михайло, Лавринович Л., Курпель Д., Дем’янчук Богдан, Дем’янчук Михайло. Вибув із куреня Іроденко Михайло. Сходини відбувались у залі «Просвіти». Бібліотека нараховує 30 книжок. Відбулись дві прогульки до Цуцилова і Гвозда. При курені діяв музичний гурток (мандолінова оркестра) із 10 учасниками. Курінь передплачував 16 примірників газети пластунів «Молоде життя» у Львові.

Восени 1930 року польська влада закрила легальну українську скаутську організацію «Пласт». По всій Галичині одні пластуни перейшли до правої легальної організації -руханково-пожежне товариство «Луг» і підпільної Організації Українських Націоналістів (ОУН), другі – до лівої організації – Українське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання «Сельроб», створеної на її базі КПЗУ.

Щоб Романові у голові не крутилися соціалістичні ідеї і щоб він порозумнішав відносно взаємин із полькою Манькою, батько домовився з начальником поліції покарати його арештом на два тижні. У тюрмі сиділи комуністи, які належали до КПЗУ, і вони за час арешту дали Роману грунтовну підготовку в комуністичному напрямі. Він розпочав пропагандистську роботу в підпільній КПЗУ. У 1931-му Р.Свідрука призвали на службу до польського війська.

У 1932-1933 роках виник масовий голод, який охопив усю територію УРСР, і спричинив багатомільйонні людські жертви. Надвірнянці зібрали кошти і продукти для допомоги голодуючим у радянській Україні. Роман переплив річку Збруч, щоб пересвідчитися у голодоморі. Радянські прикордонники його повернули до Польщі. На третій раз його спіймали і повели у показове господарство, де утримували корів, свиней та багато курей і гусей, де комори – повні продуктів. Особливо вразив Романа цілий мішок цукру, який дуже дорого коштував у Надвірній. Він не вірив і засунув руку в мішок із цукром. Це виявився правдивий цукор, а не бутафорія. Романові дали комуністичної літератури і відправили додому. Приїхавши у Надвірну, він почав пропагандивну роботу і твердив, що перебував у радянській Україні і голоду не бачив. За це його виключили із товариства «Просвіта».

У 1936-му за покликом Комінтерну Роман як військовий зголосився в Інтербригаду для участі у громадянській війні в Іспанії. Але не зміг перейти іспанський кордон і повернувся до Надвірної. У Львові брав активну участь у заворушеннях проти польської влади. «Заливає нас справжній потік страждань. Статистика демонструє тривожне число людей, котрі не мають роботи, і все ж статистика охоплює тільки частину безробітних. А кожна цифра в статистиці і за її межами – це нескінченні безнадійні дні злиднів, недоїдання, а часто й буквального голоду, безнадійного житлового становища, ганчірок, які висять на тілі замість одягу. У квітні 1936 року у Львові дійшло до доволі драматичних заворушень. Протестувальники перекидали трамваї, щоб перетворити їх на барикади, поліціянти стріляли по натовпу бойовими кулями, а на вулицях з’явилося військо. Загинули десятки людей, сотні отримали поранення чи були заарештовані». (https://zaxid.net/statti_tag50974/). Наступного року його заарештувала польська поліція і запроторила у тюрму «Береза Картузька» з вироком на кару смерті.

Про роботу сельробівців і комуністів подало інформацію енциклопедичне видання «Історія міст і сіл Української РСР». «Робітники Надвірної розгортають революційну боротьбу під лозунгами Великого Жовтня, рішуче виступають проти буржуазно-націоналістичного уряду ЗУНР. Становище трудящих мас було важким ще й тому, що польські власті здійснювали політику національного гноблення. Забороняли українську мову, вдавалися до полонізації населення. Найбільше це позначилося на стані народної освіти: до 1937 року в Надвірній було лише дві невеличкі семирічні школи, де навчали польською мовою. Активними організаторами мас були Д. І. Випринюк, В. М. Гунда, Р. І. Свідрук, Р. К. Вахтель, Я. О. Скаліш, М. Д. Боєчко, М. Безрукий.

Це посилило революційну боротьбу молоді. У ніч на 31 січня 1932 року комсомольці Надвірної, очолювані Р. І. Юркевичем, розігнали нараду куркулів, яка зібралася, щоб схвалити політику польського уряду про підвищення асигнувань на озброєння. Польські жандарми вчинили розправу над молодими патріотами. Більшість комсомольців опинилася за тюремними гратами, ув’язнення тривало майже півроку.

Місцеві власті намагалися придушити революційні виступи робітників, постійно переслідували комуністів і діячів прогресивних організацій. Лише з 1 березня по 24 квітня 1937 року польська поліція провела 33 обшуки у Надвірній і заарештувала 8 комуністів. За активну участь у революційній боротьбі в «Березу Картузьку» ув’язнено комуністів: М. Д. Боєчка, В. М. Гунду і Я. О. Скаліша.

Від польсько-шляхетської окупації місто визволили частини Червоної Армії 17 вересня 1939 року. Населення активно взялося будувати нове життя. Під час виборів до Народних Зборів Західної України трудящі обрали своїми депутатами вчительку Е. О. Туєшин, робітника-нафтовика, колишнього члена КПЗУ М. П. Терпеляка. Головою Надвірнянського тимчасового управління став П. К. Щербак.

Трудящі міста були активними учасниками політичного життя країни – в березні 1940 року вони обирали Верховну Раду УРСР і своїм депутатом до українського парламенту назвали робітника лісокомбінату Ю. І. Дем’янчука». [4].

Із приходом радянської влади у вересні 1939-го у Надвірній почалися арешти членів товариства «Просвіта», «Луг» та ОУН. Романа Свідрука викликав НКВД для дачі свідчень на своїх колишніх побратимів-націоналістів. Роман в одних випадках дав недостовірні свідчення, а в інших – просто не приходив на допити. Щоб не давати свідчень, він переїхав із Надвірної до Києва, де навчався на помічника машиніста паровоза. При наступі німців на Київ евакуювався до м.Уфа (Башкорстан). Звідти його призвали до Червоної армії, де став розвідником. На фронті його поранили. Нагороджений бойовими орденами та медалями (медаль «За отвагу», орден Слави). Тим не менше, примусово демобілізований «СМЕРШом» та висланий на оборонний завод у Новосибірськ за те, що наймолодші брат Мирон і сестра Марта були членами ОУН-УПА, а старший брат Степан, ветлікар, лікував вояків УПА. Пластун-сеньор Степан слухав радіо під час грози, вдарила блискавка і йому відняло праву руку. Проживав із дружиною і двома дітьми у тещі. Сусід хотів, щоб родина віддала йому частину саду, але цього не сталося. Тоді сусід доніс в органи держбезпеки, що Степан лікує повстанців. Степана з дружиною і двома малими дітьми відправили до Сибіру на лісорозробки. Там він лікував репресованих. Після смерті Сталіна повернувся до Надвірної. Брат Михайло і сестра Ольга проживали у Німеччині у м. Бендзін (Сілезія) і займалися торгівлею. Михайло мав трьох дітей, а Ольга – двох. Німці вимагали дітей передати до дитячого садка, щоб пізніше їх онімечити. Фашисти почали виловлювати євреїв, а потім і поляків, відправляли їх до концентраційних таборів або вбивали. Під час Другої світової війни Михайло відправив дітей разом із дружиною додому. Пізніше із великими труднощами сам перейшов пішки лінію фронту і добрався до Надвірної.

Сестра Ольга у 1943-му з двома малими дітьми – з дворічним Богданом й однорічною Мартою – на майданчику між вагонами товарного поїзда добиралася до України. У дорозі захворіла на тиф. У селі Грабівці тесть її не прийняв. На деякий час її з дітьми прийняла милосердна сусідка – вдова Катерина, котра також мала дитину. Хвору Ольгу забрала до себе сестра Юлія Свідрук (Буній) і вилікувала її. Ольга дуже переживала, що діти народилися у Німеччині. Але голова сільської ради с. Грабівці видав довідки, що діти Богдан і Марта народжені у селі.

Наймолодші з родини брат Мирон і сестра Марта перебували в УПА. Ольга дістала їм документи на другі прізвища тих людей, яких примусово вивезли на роботи у Німеччину і які не повернулися.

Сини сестри Юлії Михайло і Роман стали зв’язковими ОУН-УПА. Співробітники Комітету державної безпеки полювали на Мирона і Марту та підкинули фальшиву інформацію про зрадництво Мирона. Через зв’язкових ОУН-УПА Ольга вийшла на вище командування УПА. Знаючи, що Мирон ніколи б не зрадив України і побратимів, Ольга стала заручницею до з’ясування справи. Вона заявила вищим командирам УПА: якщо підтвердиться, що Мирон – зрадник, то тоді нехай розстріляють усю родину. Після розгляду справи виявилося, що це – фальшивка. Мати Анна переховувалася у родичів, а також у навколишніх селах. У родині проводили багаторазові обшуки і засідки. Сестру Романа Емілію Свідрук (Андрійович) арештували і заслали до Сибіру. Ольга переконала матір, що потрібно виїхати із Надвірної, бо вивезуть у Сибір примусово, як родичів «врагов народа». Разом виїхали до сина Романа у м. Новосибірськ.

Роман одружився із Вірою Забеліною із с. Білово на Кузбасі (Західний Сибір), предки якої були родом із донських козаків. У сім’ї народилася донечка. Роман працював машиністом паровоза, але через поранення на війні він не зміг трудитися на залізниці і перейшов у ремонтно-будівельну бригаду. У тісній квартирі він прийняв маму Анну і сестру Ольгу з дітьми. Вони проживали у нього до 1952 року. Після вбивства Мирона і Марти сестра Ольга з мамою повернулися до Надвірної. Під час «хрущовської відлиги» Роман Свідрук 1956-го із сім’єю переїхав у Надвірну і почав працювати на Надвірнянському лісокомбінаті. Із 1958 по 1971 роки – оператор Битківського нафтопромислу. Помер у Надвірній 5 травня 1996 року.

Родина до ідейних напрямів Романа ставилася неоднозначно і деякий час перебувала з ним навіть не у дружніх стосунках. Він до кінця життя залишався українським державником і націонал-комуністом та мав на побудову держави Україна свої погляди.

Довідково:

1. Свідрук Марта Іванівна (псевдо: «Настя», «Черемшина», «Марічка», «Параска Чумбей»; народилась 9 березня 1928 р. у Надвірній. Убита 22 лютого 1952-го в урочищі Хубена біля села Дзвиняч Солотвинського району Івано-Франківської області) – учасниця повстанського руху, секретарка, друкарка та зв’язкова члена УГВР – Михайла Дяченка («Марка Боєслава»), бібліотекарка.

2. Свідрук Мирон Іванович (18.03.1928 р. – 18.02.1952 р ) – референт Служби Безпеки (СБ) УПА, псевдо «Вільшенко», «Пімста». Брат Марти Свідрук. У 1944-му став на шлях боротьби за волю України. Брав участь у бойових операціях на теренах Станіславської, Львівської, Чернівецької областей. Загинув у нерівному бою у Надвірній 18 лютого 1952 року. Похований у Надвірній на старому кладовищі в одній могилі з сестрою Мартою.

3.Громадянська війна в Іспанії 1936-1939 років – війна від липня 1936 до березня 1939 років між ліво-республіканським урядом Іспанської республіки та правими силами країни. Тим часом об’єднані війська франкістів підійшли до Мадрида. Республіканський уряд знову звернувся до Москви із проханням прийняти на зберігання частину свого золотого запасу, щоб за ці кошти направити зброю до Іспанії. 17 жовтня 1936 року СРСР дав на це згоду. Іспанське золото загальною вагою близько 510 тонн перевезли до Одеси. Довготривалому та кривавому характеру громадянської війни сприяла інтервенція СРСР (на боці республіканського уряду) та Німеччини й Італії (на боці повстанців).

Інтербригади були республіканськими військовими формуваннями під час громадянської війни в Іспанії, сформованими із добровольців із 53-х різних держав, які прибули до Іспанії, аби воювати на боці республіканського уряду Народного фронту між 1936-м та кінцем 1938 року. Бригади формувалися переважно за мовною ознакою. Окрім добровольців-комуністів, котрі мали бойовий досвід або пройшли військову службу, до Іспанії направлено близько 6 тисяч інтернаціоналістів.

Джерела і література:

1. Юрій Юзич. Боротьба лівих і правих за Пласт український скаутинг, https://www.istpravda.com.ua.

2. Значення і виникнення прізвища Свідрук, https://names.neolove.ru/last_names/17/sv/svidruk.html

3. Дмитро Попадинець. Мішаний юнацький курінь ім. Короля Данила в Надвірній. Альманах Станиславівської землі. Збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини. Том ІІ. Видання Центрального Комітету Станиславівщини, Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1985.

4. М. Н. Рехтман, Я. С. Федорчак. Надвірна, Надвірнянський район, Івано-Франківська область. Історіїя міст і сіл Української РСР, http://ukrssr.com.ua/ifrank/nadvirnyanskiy/nadvirna-nadvirnyanskiy-rayon-ivano-frankivska-oblast

5. ЦДІАУ. Фонд № 389. Опис № 1, спр. 1–182, 963–971, 975 Львів.

6. Спогади дочки Емілії Свідрук (Буній) Юлії – сестри Романа Свідрука.

7. КПЗУ, https://uk.wikipedia.org/wiki/

Ігор АНДРУНЯК,

член Національної

спілки краєзнавців України.

Погляд з редакції

Що стосується останніх (крайніх) двох речень розповіді Ігоря Андруняка (перед абзацом «Довідково»), то для своєрідного часткового балансу інформації згадаємо, що на Пнівському вічі 24 вересня 1989 року, на якому засуджено суспільно-політичну ситуацію і дії тодішньої компартійної й радянської влади та висловлена вимога щодо відновлення Української Незалежної Самостійної Держави, збоку районної компартійної влади доручили «контрвиступ» у захист тодішньої влади комуністу, колишньому члену КПЗУ Романові Свідруку. Та багатотисячне віче не сприйняло його тез і не дозволило довершити такий спіч. Натомість Роман Свідрук повністю зачитав свій виступ через тиждень того ж року на «альтернативному» провладному вічі у зоні відпочинку у Надвірній.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!