Газета по-надвірнянськи
 

Пластові гуртки у селі Цуцилів

17 грудня 2021, 14:41 | Рубрика: Історія і сучасність Версія для друку Версія для друку 2,840 переглядів

Польська влада у 1928 році ліквідувала молодіжну скаутську організацію «Пласт» на Волині. Але у 1929-му у Надвірнянському повіті Галичини активізувався український пластовий рух. У Надвірній створили і зареєстрували мішаний юнацький курінь ім. Короля Данила під орудою та опікою працівника кооперації Дмитра Попадинця. У Цуцилові сестри Стефанія і Галина Петровські з села Перерісль організували підготовчі гуртки «Лис», «Ластівка» й «Лев» пластового юнацького куреня.

У своїх спогадах Дмитро Попадинець згадував: «У тому ж часі студентка учительської семінарії сс. Василіянок у Станиславові – пластунка Стефа Петровська з сестрою Галею, гімназисткою, зорганізували підготовчі гуртки хлопців у с. Цуцилів із метою організації власного юнацького куреня. І це з’єднало нас у спільних вимаршах у природу і дводенних прогулянках із різними програмами, ватрами й підходами, а навіть і «завойовуваннями» себе, чи підкраданнями й «ограбовуваннями» засобів харчування та охоронного виряду тощо…Надвірнянці розтаборились і розгосподарились на нічний відпочинок не лише забезпечились, але й «укрупились», а ватра вже лише символічно «тліла», піддержувана дижурними, бо після довгого маршу з усім вирядом наша залога таки заснула сном «блаженних» у Свято-Іванську ніч. Здавалось, що на Івано-купальські обряди й пошуки цвіту папороті вже не було часу і сили. Та наша команда не спала, вона вичікувала несподіванки – таємної появи друзів із Цуцилова. Їм – друзям припала почесна роля, як меншої групи в організації, перевести обряд Свята Івана Купала. Якраз опівночі дещо тут й там зашелестіло від гірського бистрого потічка і час-до-часу шелест повторювавсь. Найгірше було те, що таборовики, що вдавали твердо сплячих (вони навіть хропіли на всі заставки), але ж вони не спали… Пробрались до нас подруги Стефа й Галя зі своїми подругами і друзями, запозиченими, вправними пластунками і пластунами і зі своїми співвиховниками, завтрашніми пластунами – друзями, на здобуття пластової фортеці «Довбушівців» – надвірнянців і на проведення самобутніх обрядів відзначення – Івана Купала. Щойно по півночі «запалала наша ватра»…, а відтак почали у бурхливому гірському потічку плавати «свято-іванські вінці», були притишені співи й «ворожби». Це була неповторна ніч, а якщо й була, то вже без автора цього спомину, бо все має свій початок і кінець…». [1].

У звіті про діяльність пластунів у селі Цуцилів Надвірнянського повіту у Галичині за третю четверть 18-го пластового року стверджувалося, що у селі 1929-го створені три пластові гуртки: «Лис», «Ластівка» і «Лев» підготовчого пластового куреня. До вступу до пластунського товариства кандидати у члени вивчали «Основні обов’язки члена Пласту». «Пластовий Поздоров», «Внутрішній устрій Пласту», «Гімн» і «Присягу».

«1. Гурток «Лис» заснований у квітні. Устрій гуртка «Лис»: провідник гуртка – Никола Іванотчак; місто-провідник – Василь Горбейчук, Никола Горбейчук, Никола Гумельнюк, Никола Дутчак, Никола Іванчук, Михайло Іванчук, Дмитро Щирбан, Гурток «Ластівка».

2. Гурток «Ластівка» заснований у травні. Устрій гуртка: провідниця Марта Василитчук; місто-провідниця – Марія Іванчук, Марія Катрич, Марія Микитюк, Катерина Іванотчак.

3. Гурток «Лев» заснований у червні. Устрій гуртка – провідник Василь Іванотчак; місто-провідник – Василь Іванчук, Василь Вівчарук, Федір Горбейчук, Михайло Козак, Федір Іванчук, Олександер Іванчук, Михайло Петричук». [2].

У 1993 році пластунка-сеньйор Петровська Стефанія-Анна написала свої спогади про перебування в таборах ГУЛАГу (Головне управління виправно-трудових таборів, трудових поселень та місць ув’язнення – у СРСР у 1934-1956 роках) разом із українською письменницею, перекладачем Ольгою Василівною Дучимінською. «СПОМИН ПРО ОЛЬГУ ДУЧИМІНСЬКУ 8 червня 1883 – 24 вересня 1988. Із цією благородною і ніжною жінкою судилося мені побувати у далекому Сибірі в Іркутській області в Тайшентських Озерлаґах, яка задарма покарана і скривджена. Її обвинувачували в знайомстві з матір’ю Лукашевича, якого підозрівали в убивстві письменника Ярослава Галана. Вбивство Галана Ольга Дучимінська вважала справою злочинних рук. Посилились арешти. О. Дучимінську заарештували в другій половині 1949 р. Слідство тривало два роки. В одному із таборів я зустріла Ольгу, але, на жаль, довго з нею не була. Нас часто перекидали із табору в табір. Потім облетіла вістка, що Ольгу Дучимінську придушили нари, на яких спали дівчата. Найбільше потовкло їй ноги. В лікарні пролежала чотири місяці. Після видужання її відправили в 020 колону. Тут я зустрілася знов із О. Дучимінською. Я працювала денною прибиральницею в бараці. Дівчата йшли ліс рубати, а в бараці треба було навести порядок і слідкувати, щоб чужі не заходили. Часто привозили «етап», і той, хто був у зоні, зустрічав прибулих, шукав знайомих. Я зустріла Ольгу і забрала її до свого бараку. Її призначили нічною черговою, обов’язком якої було слідкувати за бараком вночі, щоб ніхто чужий не заходив. Вона була рада, що попала в барак до молодих дівчат. Тут було спокійніше. В бараках для старших, які не ходили на роботу за зону, цілий день було гамірно, були сварки. Ця атмосфера її дуже пригноблювала. В честь дівчат, що працювали в лісі, Оля написала вірш «Тайгова симфонія». Дучимінська любила спокій. Шумні бараки її відстрашували, пригноблювали. Після того, як її придушили нари, ноги і руки пухли. Ледве із паличкою просувалася. В руках не могла втримати перо, не могла писати. Часто скаржилася на біль в руці. Вона тягнулася до людей із добрим серцем і таких, щоб з ними можна було поговорити на різні теми. Любила Ольга багато читати, писати. Навіть зібралася писати про мистецтво північних народів Примор’я. Жалілася, що мало матеріялів має на ту тему. Були пляни вивчати мистецтво старих часів, ще до Петра І. Хотіла зробити переклад із Гауптмана, але в тих обставинах не завжди могла працювати. Почала писати оповідання «Лебеді летять» . В 1956 р. мене звільнили і я поїхала додому. Та зв’язок з Ольгою Дучимінською не переривався, ми листувалися.

У 1958 році її звільнили. У Львові її не хотіли прописати і деякий час вона змушена була жити в Самборі. Це її дуже пригноблювало. Вона хотіла жити у Львові, який для неї був дорогий. Часто їздила до Снятина, де зупинялася у дружини Марка Черемшини Наталії Семанюк. Тут вона любила перебувати довше. У Снятині, в музеї, зустрічалася з різними науковцями, письменниками, що приїжджали з Києва та інших міст. Вони влаштовували літературні вечори, багато читали, їздили в Кути, Косів, Коломию та Русів. Збирали матеріяли про О. Кобилянську та Н. Кобринську. З цими жінками була пов’язана її молодість, перші кроки в літературі та громадській праці.. У червні 1960 р. їздила в Київ. Була захоплена столицею, Дніпром, товариством, в яке попала. В тому ж році Н. Семанюк поїхала в Болгарію, а Дучимінська залишилася на господарстві, в музеї. «Я господиня на дві великі кімнати, – хвалилася вона. – Чудова самота і можу писати». Була захоплена красою осінніх гір. Восени часто приїжджала до Калуша. Тут в неї було багато знайомих: Загаєвичі, о. Р. Тимків, кума Наталя Федів, Ліда Тисовська, Юркевичі та ми – Іванка Крушельницька і я – табірні друзі. Мій обов’язок був підтримувати товариство в поїздках до Ціневи чи в інші місцевості. В Ціневі Оля вчителювала до 1939 p., а потім перейшла на журналістську працю.

Співпрцювала в газетах «Жіноча доля» , «Жіноча воля», які видавала Олена Кисілевська в Коломиї. Зиму 1960/61 р. О. Дучимінська перебувала у Снятині, в Наталії Семанюк. Вони багато працювали, писали, читали. В тім часі Чернівецький університет двічі запрошував Н. Семанюк. У травні 1961 р. на ювілеї з нагоди 90-ліття Василя Стефаника вона читала спомини про письменника, а у квітні 1962 р. розповіла про свої враження з перебування в Болгарії. Дучимінська взяла участь в обох поїздках. Вліті знов їздила в Київ. Відвідини нашої столиці дуже підбадьорювали, давали наснагу до творчої праці. Під кінець її життя було дуже тернистим. В 1968 р. писала мені, що в неї багато турбот, гризот. – Верховний суд в Києві призначив їй повернення майна. О, іронія! їй повернули 200 крб. 00 коп. Архівів їй не повернули, а там було 4 ненадруковані повісті, записки із подорожей, етнографічні та фольклорні записки.

У 1967 р. власті їй сповістили, що архів не існує, а про бібліотеку не сказали й слова. В бібліотеці було багато цінних і рідкісних творів.

У 1977 р. уже дуже немічну Ольгу Дучимінську прийняла до себе Мирослава Антонович, в якої прожила до смерти – 24 вересня 1988 р. Перестало битися серце талановитої письменниці, видатної громадської діячки, чуйної і ніжної людини. Похоронена в Івано-Франківську на цвинтарі в Чукалівці. Народилася О. Дучимінська 8 червня 1883 р. в Миколаєві на Львівщині в сім’ї учителя Василя Решетиловича. Стефанія Петровська, членка калуського Союзу Українок». [3].

Довідково:

1. Петровська Стефанія Володимирівна, 1912 р. н., с. Перерісль Надвірнянського району, українка, освіта незакінчена вища. У 1939 році працювала вчителькою у Цуцилові. Проживала у с. Букове, директор школи. Заарештована 28.12.1948. Звинувачення: інформатор ОУН. Особливою нарадою при МДБ СРСР 23.04.1949 засуджена на 10 років позбавлення волі. Реабілітована 23.11.1993. (13655 П).

(Реабілітовані історією. Івано-Франківська область. Книга друга. Івано-Франківськ. Місто «НВ», 2006).

2. ЩЕРБАНЬ (Щирбан) Дмитро Михайлович, 1909 р. н., с. Цуцилів Надвірнянського району, українець, малописьменний. Проживав у с. Цуцилів, селянин. Заарештований 11.12.1945. Із 1929 р. – пластун гуртка «Лис» підготовчого куреня у с. Цуцилів. Звинувачення: член ОУН, псевдо – «Чорний», збирав зброю для УПА. Військовим трибуналом військ МВС Львівської області 06.05.1946 засуджений на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Реабілітований 04.05.1993 (36888 П).

(Реабілітовані історією. Івано-Франківська область. Книга друга. Івано-Франківськ. Місто «НВ», 2006).

Джерела і література:

1. Мішаний юнацький курінь ім. Короля Данила в Надвірній. Пластовий шлях. – 1984. – Ч. 2 (71). – C.53-57. http://old.plast.org.ua/history/cities/nadvirna/

2. ЦДІАЛ, ф. 389, спр. 39, арк. 94, 94 зв., Львів.

3. Стефанія Петровська. Спомин про Ольгу Дучимінську. Наше Життя. Видання Союзу українок Америки. Aрхів CУA -Ню-Йорк, Н.Й. CШA 1933 рік, число 11, стор. 10.

У зв’язку з підготовкою до видання історичної розвідки про пластунів Надвірнянська станиця Пласту просить родичів, вчителів і краєзнавців надати світлини і біографічні дані про пластунів села Цуцилів, які вказані у статті, до редакції газети «Народна Воля».

Ігор АНДРУНЯК,

член Національної

спілки краєзнавців України.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!