Іван Яремич – командир «Залізної сотні» Української Галицької Армії

Будь горда, наша Україно-мати,

Яких синів родила славних ти!

Не будеш ти в неволі пропадати,

А до небес рости, рости, рости!

о. Роман Дурбак.

Сотник Української Галицької Армії (УГА) Яремич Іван Миколайович (*1893†1945?), офіцер Австро-Угорської армії, командант 1-го куреня 2-го полку 1-ої бригади Українських Січових Стрільців (УСС), командир «Залізної сотні» УГА, член Української Військової Організації (УВО) і Організації Українських Націоналістів (ОУН), керівник нафтової копальні, організатор озброєного загону самооборони «Січ» і української школи вертлярів у селі Битків Надвірнянського повіту в Галичині, організатор і старшина дивізії «Галичина», старшина Української Повстанської Армії (УПА). Девіз Івана Яремича «Брати зброю і вишколюватися, в кого б то не було». Загинув у бою зі спецзагоном НКВС у присілку Битківчик у криївці УПА.

 Січові стрільці салютують на свято Водохрестя.

Герой Перших і Других визвольних змагань українського народу Яремич Іван Миколайович народився 23 червня1893 року у селі Майдан Станіславівського повіту в Галичині у сім’ї залізничного возного. Проживав у Княгині Гірці на вул. Начальна, 333 Станіславівського повіту разом із батьками. Поступив у 1910-му до Станіславівської української гімназії. Тут на святі 100-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка виступав як кращий учень. «В березні 1914 р. відсвяткувала гімназія соті роковини народження Тараса Шевченка. Вступне слово виголосив проф. Чайківський. Крім промов, було кілька деклямацій, вокальні й музичні виступи під управою проф. Івана Смолинського й абітурієнта Володимира Калини (хори), учителя музики Володислава Вількушевского (оркестра) й учня Яремича Івана, мандолінова продукція». [1]. Перед початком Першої світової війни призваний до Австро-Угорського війська і служив в 24-му Галицько-буковинському піхотному полку. Закінчив навчання у старшинській школі. У 1915 році перейшов на службу до Легіону Українських Січових Стрільців. У Відні організували курси для січових стрільців і біженців, які не змогли продовжувати навчання в українських гімназіях під час війни. Іван Яремич закінчив курси й отримав свідоцтво про отримання гімназійної освіти. Отримання свідоцтва підтверджено у звіті управи гімназійних наукових курсів у Відні. «40. Іван Яремич, Майдан, 1893, Українська гімназія в Станиславові, січовий стрілець». [2].

У легіоні УСС поручника Івана Яремича призначили командантом 1-го куреня 2-го полку 1-шої бригади УСС ІІ Корпусу УГА. Брав участь у запеклих боях із поляками за Львів. «1-ша бригада УСС (ІІ Корпус). Ядром 1-ї бригади Українських Січових Стрільців були два бойові курені Легіону УСС. Ці курені, разом з деякими іншими підрозділами, після відступу зі Львова у ніч з дня 21-го на 22-го листопада 1918 р. створили групу «Схід». По закінченню реорганізації УГА в січні 1919 р. у склад 1-ї бригади УСС входив один полк піхоти з трьома піхотними куренями. Пізніше організували ще два курені 2-го полку. Командантом бригади став сотник (пізніше отаман/майор) Осип Букшований, начальником штабу – сотник Мирон Луцький, а ад’ютантом – поручник Іван Іванець. Полком командував сотник Зенон Носковський, ад’ютантом полку – поручник Володимир Верхомий. Командантом 1-го куреня 2-го полку був поручник Іван Яремич, а 2-го – поручник Воробець. Командантом гарматного полку був сотник, пізніше отаман Ярослав Воєвідка. 1-ша бригада УСС брала участь у кривавих боях під Львовом у районах групи «Схід» і групи «Старе Село», а потім у часі т. зв. березневої офензиви під Долинядами, Вовчухами, Братківцями, Городком, Судовою Вишнею. Далі здобула славу під час Чортківського наступу в боях під Ласківцями, Денисовом, Купчинцями, Бережанами і Дунаєвом. На Наддніпрянщині бригада відзначилася в боях із 6ільшовиками і денікінцями під Ободівкою, Христинівкою і Уманню». [3].

У травні 1919 року поручника УГА Івана Яремича призначили командиром сотні добровольців, основу якої склали 110 вихідців із села Романів на Львівщині. Сотня входила до складу 3-го куреня 24-го піхотного полку Українських Січових Стрільців. За героїчні бойові заслуги романівська сотня іменована «Залізною». «Романівська громада» у силу своєї патріотичності зуміла не просто включитися у боротьбу за власну державу, але й створити громадянський прецедент – організувати бойову одиницю, сотню вояків -«Романівську» сотню, яка у боях за Львів у листопаді 1918-го – навесні 1919-го показала високу національно-бойову «працездатність», залишивши помітний історичний слід у визвольних змаганнях 1918-1921 рр.

«Іспит національної зрілості мешканці села Романова склали в час Визвольної боротьби, – констатує п. Андрій Королик, «романівець», який у силу об’єктивних обставин змушений був стати політемігрантом, – а грамоту Самостійности, – продовжує він, – підписали своєю кров’ю та печатали своїм життям». Таким реченням п. Королик розпочинає свої спогади про романівську «Залізну сотню». Ці візії з минувшини він помістив у історично-мемуарному збірнику, який побачив світ у 1970 р. у Чікаго, США. У травні 1919-го довелось захищати рідне село. За наказом вищої команди 20 травня того ж року Залізна сотня під командуванням поручника І. Яремича окопалася перед Романовом на фільварку Потоцького. Позиції розтягнулись у ровах уздовж гостинця від Підгородища до Під’яркова, а від Під’яркова до Солової стояли три сотні 1 «Куреня смерти» УСС. Поляки наступали кілька разів від Звенигорода, але були відбиті. 24 травня після обіду поляки прорвали фронт між Під’ярковом і Соловою на правому крилі і між Підгородищем і Воловим на лівому крилі. Перед загрозою оточення сотні отримали наказ відступати на Свірж. Та четверту атаку поляків ще відбили. Відступ почався лише надвечір». [4].

У рядах УГА Іван Яремич брав участь у наступальній Чортківській операції проти поляків разом із сотниками УГА Альфредом Бізанцом і Володимиром Секундою. Перейшов річку Збруч, взяв участь у боях із 6ільшовиками і денікінцям. Після закінчення Перших визвольних змагань І. Яремич навчався у Бориславі. Опісля переїхав до села Битків для праці у нафтових копальнях. Став активним учасником товариства «Просвіта», підпільних організацій Української Військової Організації (УВО) і пізніше Організації Українських Націоналістів (ОУН). У 1924-му організував у Биткові похорон командира 5-ої Сокальської бригади УГА сотника Володимира Секунди.

У Биткові працювали кілька українців-інтеліґентів як бюрові робітники, керівники секцій нафтових копалень. За винятком Івана Яремича, вони у громадській роботі села активної участі не брали. Він став ініціатором і організатором вертничої школи з українською викладовою мовою у Биткові.

Будинок Яремича Івана – сотника УГА на вул. Промислова, колишня Битків-Копальня. У ньому зараз ніхто не живе і практично нема доїзду. Сюди можна заїхати, коли не буде снігу. Інформацію про будинок отримано від Бенюка Дмитра 1926 р.н.

«Після розпаду Польської держави у 1939 р. для українців відкрилися можливості проникати у нафтову промисловість. Це сталося в силу обставин, що складалися на той час. Польські елементи, що не встигли врости в українську землю, виїхали на захід шляхом репатріяції, а ті, що їм горіла земля під ногами, накивали п’ятами без репатріяційних формальностей. Наплив нових елементів з корінних земель Польщі припинився. Натомість напливали в нафтову промисловість українські елементи, переважно з сусідніх сіл. Наприкінці 1942 року між ними були вже й такі, що мали за собою два роки виробничої практики і працювали кваліфікованими помічниками вертничих майстрів. Їм треба було допомогти набути атестати майстрів. Для цього потрібна була школа. Думка про створення вертничої школи з українською викладовою мовою в Биткові вийшла від виробничого керівника Івана Яремича, знаменитого фахівця в добуванні нафти, талановитого організатора і громадського діяча на битківському терені. Його ініціятиву підтримував Український Комітет в Станиславові і нафтова фірма «Карпатен Иль Ґезельшафт». Шкільний інспекторат в Станиславові, де едукаційні справи фактично вирішували українські інспектори – д-р Іван Рибчин, проф. Пахолків і, для промислових шкіл проф. М. Задорожний – акцептував пропозицію та старався бути помічним в організації вертничої школи. Найскладнішою проблемою було укомплектування учительського складу. Потрібні були учителі з університетською освітою. Привабити таких до Биткова було нелегко і майже неможливо. Це тому, що Битків, попри свою промислову важливість, був глухою закутиною без публічного засобу транспорту до залізничної станції в Надвірній. Дозволено користати з вантажних авт фірми, якщо припадково їхали в одну чи другу сторону.

Нормальний дворічний курс мав розпочатися у вересні шкільним роком 1943/1944. Насправді вертнича школа діяла вже від початку травня. Це тому, що на бажання нафтової фірми відкрито 10-тижневий курс для тих, що виконували функції майстрів, а не мали атестатів. На цей курс нафтова фірма зарекомендувала 20 кандидатів, не тільки з Биткова, а й із західних нафтових районів. Між кандидатами було тільки 5 українців. Поляки, зацікавлені потрібними їм атестатами, не відмовлялися слухати лекцій українською мовою. Після закінчення програми курсу в другій половині серпня відбувся іспит. Головою іспитової комісії був проф. Паращак, за фахом гірничий інженер, що за польських часів очолював нафтову катедру у Львівській політехніці і в такому характері залишився там за совєтської влади. За німецьких часів був експертом при нафтовій фірмі «Карпатен Иль Ґезельшафт» в Дрогобичі. Вертнича школа з українською викладовою мовою в Биткові створена за зразком Бориславської вертничої школи. Взаємини між обома школами не були визначені. Битків дістав з Борислава програму навчання і по одному примірникові польських літографованих скриптів з механіки й електротехніки. На іспиті 10-тижневого курсу не було представника Бориславської вертничої школи. Але атестати вертничих майстрів цього курсу виготовлені на бланках Бориславської вертничої школи, а підписував їх директор Битківської школи.

У тому часі в Станиславові прилюдно розстріляли 27 українських громадян, між ними багато надвірнянців, що могли не мати безпосередніх зв’язків з українським партизанським рухом. Хвиля терору не поминула й Биткова. Арештовано Івана Яремича. Правда, Українському комітетові в Станиславові вдалося вирвати нагору Яремича іі Станиславівської в’язниці, але він на виробництво не повернув. В часі організації дивізії «Галичина» він прийнятий до дивізії, але реклямований. З цього він не скористав і пішов таки до Дивізії». [5, стор. 224 ].

«В силу свого пограничного становища Надвірнянщина зазнала удару вже в перший день війни. На цій ділянці фронту наступали угорські війська. Більше тижня їх стримували бійці 17-ої застави прикордонного загону, і тільки 2 липня передові загони угорців увійшли у Битків. Угорські окупаційні власті на перших порах не втручалися в громадське життя українців, які скористались цим і організували своє самоврядування. З добровольців створили українську поліцію. А в Биткові у перших днях липня виник озброєний загін під назвою «Січ». Організатором «Січі» був колишній сотник Січових стрільців, інженер нафтопромислу, член УВО-ОУН Іван Яремич. До загону, що нараховував більше ста чоловік, вступили молоді хлопці з Биткова і навколишніх сіл, колишні луговики і просвітяни. Командиром «Січі» став Євген Кузьмин. Писарем призначили Василя Коржа, а Івана Андрусяка – культосвітнім референтом. Допомогу у вишколі січовиків надавав колишній полковник УНР Євген Нікітін. Січовики мали стрілецьку зброю, були одягнуті у різноманітний одяг, але носили однакові кашкети-мазепинки з тризубом. Завданням «Січі» було підготовити кадри для майбутньої української армії. Велику допомогу в організації загону надав Михайло Лавринович, корінний битківчанин, активний член ОУН, «Просвіти» і керівник сільського «Лугу». Він зумів організувати постачання загону харчами і всім необхідним. У половині серпня на зміну угорцям прийшли німці. Вони вороже поставилися до спроби українців відновити свою державність. Щоб уникнути репресій, «Січ» припинила діяльність. Частина січовиків залишилась працювати на нафтопромислі і в 1943-му разом зі своїми старшинами вступила до Української дивізії «Галичина». [6].

Хорунжий Першої української дивізії Української Національної Армії (1 УД УНА) надвірнянець Матвій Заяць згадував про роль сотника Івана Яремича в організації дивізії «Галичина» у Надвірнянщині. «Ранньою весною 1943 року по Галицькій волості залунав клич про творення української військової формації, повна назва – Стрілецька Дивізія «Галичина». Молодь сприйняла цю вістку з ентузіазмом, але не менше від молоді зацікавилася цією новиною і «стара война». На перешкоді здійснення цього плану стояло не що інше, а таки славнозвісний твір Гітлера «Майн Кампф», який примусив «стару войну» підходити до справи дещо обережніше. Тим часом по повітах і округах Галичини назначувано уповноважених для формування Дивізії, які скликали наради та обговорювали можливості переведення цього діла на добровільній базі. У зв’язку з тим до Станиславова приїхав полковник Альфред Бізанц, колишній старшина УГА і скликав на нараду колишніх старшин української армії з усіх волостей Станіславівщини. На збори прибуло 50-60 старшин УГА. Вечором на залю нарад прибув і полк. Бізанц у товаристві майора СС. Старшини УГА сердечно вітали колишнього командира бригади, полк. Бізанца, який промовляв до нас по-українськи, а опісля майор СС по-німецьки. Провідною думкою їхніх промов було переконати колишніх українських старшин, щоб вони взяли на себе обов’язок організації Дивізії. По нашій стороні не було щирої виміни думок, бо всі боялися висловити щиро свої думки. Одинокий, що поставив справу ясно, був директор копалень нафти в районі Битків коло Надвірної, сотник УСС І. Яремич.

«Пане полковнику, – говорив він, – ви приходите до нас з закликом, щоб ми допомогли в організації Дивізії «Галичина», але ви не кажете нам нічого про те, з якими інформаціями ми маємо піти до нашої молоді, щоб заохотити її добровільно вступати в ряди цієї військової формації. Нехай німецький уряд дасть нам якісь конкретні зобов’язання зі своєї сторони і скаже з чим маємо йти між нашу молодь». Це сказав він по-українськи, а потім повторив і по-німецьки, щоб зрозумів представник зброї СС, до якої мала бути включена українська дивізія. – «Якщо німецький уряд поставить справу ясно, тоді ми знатимемо, що тій молоді сказати. Ви, пане полковнику, знаєте нас, знаєте, що ми вміємо і можемо зробити». Бізанц щось поговорив з майором СС і вони вийшли, залишаючи нас самих без якоїсь конкретної відповіді. Ми висловили признання директорові Яремичеві за його сміливе поставлення справи руба і ще довго дискутували над справою української дивізії. Мені одначе здається, що власне той рішучий виступ дир. Яремича був причиною його арештування під час масакри, влаштованої станиславівським Ґестапом». [7].

Про участь у бою під Бродами Івана Яремича згадує у своїх споминах «Назустріч танкам» хорунжий дивізії «Галичина» Іван Полюлях, що був поміщений у виданні Братства колишніх вояків 1-ї Української Дивізії УНА «Броди: збірник статей і нарисів» за редакцією Олега Лисяка (Мюнхен, 1951), де той, зокрема, писав: «…Середа, 19 липня. На небі повисли олив’яні хмари. В повітрі відчувається гроза й непевність. Повільно, втомлені дводенним відбиванням большевицьких атак, тягнучи за собою візки із ракетами до «офенрорів» (німецькі 60 мм гранатомети), ступають мої протитанкові стрільці. Це передова охорона 2-го куреня 29-го полку, що за його тверду поставу його командир, підполковник Дерн, отримав Залізний хрест 1-ої кляси. – Зліва на обрії димиться догораючий замок в Підгірцях, праворуч і спереду чути вибухи ґранат. Короткий відпочинок в Ясеневі і хлопці маршують чи, радше, крокують далі. Напрям: Олесько. 2–3 км за Ясеневом зустрічає передове забезпечення підполк. Дерн із своїм старшиною для доручень хор. Ортинським і вказує на приготовані заздалегідь окопи, які мав би зайняти 29-й полк. Поволі надходить 1-й курінь під командою сотн. Бриґідера, а за ним 2-й курінь. Скоро вияснюється, що полк настільки розбитий, що можна з нього ледве склеїти один курінь. Команду над цим куренем перебрав сотн. Бриґідер. Курінь зайняв становище на горі, праворуч шляху Олесько-Броди. З залишеного нами Ясенева прийшли чутки, що большевики підтягнули танки. Буде, значить, робота для танкових ловців. Із цілого полку нема ні одної протитанкової гармати. Всі вони із розірваними дулами або замками лишені большевикам. Єдине, що лишилось, це надщерблені дві чоти «офенрорів» під моєю командою. Оглядаю становища. Скоро рішаюся на т.зв. «висунені вперед становища» на схилі гори. Це одне, що доцільне, хоч і найбільше ризиковане. Хлопці вже в становищах. Чекаємо на большевиків у великій ямі й куримо цигарки. Тут сотн. Бриґідер, хор. Яремич, хор. Рудакевич і я. В одному моменті прибігає до нас кол. ад’ютант пполк. Дерна, а тепер командир неіснуючої вже розбитої полкової сотні, пор. Вайс… Ніч була спокійна. Було видно, що большевики підтягають сили. Та попри все нас зморив сон. Ранком розбудили нас постріли. Большевики підступили під край села. Наша піхота відкрила скажений вогонь. Большевики втекли. Це були, мабуть, перші стежі. Я поглянув на годинник: 7.30 година. День мрячний. Чути гуркіт літаків. Пролітають над нами досить низько. Крутяться над Олеськом і повертаються знову понад нами. За 20-30 хвилин дістаємо скажений вогонь артилерії. Большевики перестрілюють. Переплутали, мабуть, горби. Коло мене стоїть хор. Яремич. Старий вояка навіть не лягає на землю. Хібащо часом криється за яблунею. Артилерія мовкне. На годиннику 8.30. Чути здалеку гуркіт моторів. Глухий, а потім щораз голосніший. Прикладаю до очей далековид. За хвилину подаю командирові зв’язкових наказ: – Васюнець! Шляхом в нашому напрямі їдуть два «Т-34». Це розвідка, їх треба впустити в наші становища, щойно тоді стріляти. Наказ вогню подаю сам рукою!.. Стрілянина й вибухи в сусідньому Олеську ставали щораз частішими. За хвилину, взявши «офенрор» на плечі, з двома хлопцями, що несли 5 ракет, я перескочив перелаз і подався садами в напрямі Олеська. Одним із них був, мабуть, молодий гуцул Шаробурчак. Два з танків, що прорвалися під Олесько, пішли на «гіммелькоманду». Третього не змогли докінчити, бо над’їхало ще сім, а відомо, що «пальцем маку не втреш»». [8].

Сотник Яремич Іван загинув у бою зі спецзагоном НКВС у селі Битків. Дивізійник Іван Андрусяк, уродженець села Битків, у спогадах 1993 року стверджує про загибель Івана Яремича в рядах УПА. «У присілку Битківчику в бункері УПА поліг у бою сотник Іван Яремич, директор копальні, разом з іншими повстанцями і колишніми вояками дивізії, що вирвалися з оточення під Бродами й продовжували боротьбу із совєтськими окупантами в лавах УПА».[9].

Побратим Івана Яремича у боротьбі за незалежність України командир бригади УГА сотник Секунда Володимир разом працювали на Битківському нафтопромислі.

Володимир Секунда – сотник УГА

Секунда Володимир В`ячеславович народився у м Збараж на Тернопільщині 20.09.1886 року в сім’ї урядовця. В 1887 році сім’я перебралася до міста Городенки в Галичині. Із 1898 року по 1906 рік навчався у Вищій реальній школі у Станіславові, пізніше – у Львівській політехніці. З початком Першої світової війни призваний до Австро-Угорського війська. Закінчив старшинську школу і отримав звання поручника. З листопада 1918-го в Українській Галицькій Армії (УГА). 1 січня 1919 року отримав звання сотника і його призначили командиром у групі «Північ» УГА, пізніше – командиром 5-ої Сокальської бригади. Брав участь у наступальній Чортківській операції проти поляків, переходив річку Збруч, перебував у «Чотирикутнику смерті», на Наддніпрянщині брав участь у боях із 6ільшовиками і денікінцями, а також у поході об’єднаних українських армій на Київ, інтернований поляками в таборі Тухоля. Помер 30.02.1924 року після тяжкої недуги, похований у с. Битків.

«Під Різдво 1919 р. в центрі воєнних дій опинився равський фронт північного крила. 1 січня 1919 року Юзеф Пілсудський віддав наказ командувачеві створеної оперативної групи «Буг» генералові Яну Ромеру розгромити і знищити українські сили між Рава-Руською, Жовквою та річкою Буг, планується раптовий удар на півночі і північному сході від Львова, для оволодіння лінії Рава-Руська – Жовква – Львів. Загальна чисельність групи «Буг» налічувала в тому часі понад 6 тисяч вояків. Головний удар польські сили на Різдво завдали на Жовкву – Куликів – Львів із метою розгромити групу УГА «Північ» й оволодіти трикутником Рава-Руська – Куликів – Яворів. Спроба групи УГА Б. Шашкевича зупинити наступ контрударом з Пристані не вдалася. Вдалося відбити захоплений 8 січня поляками Угнів і відкинути на рубіж Річки-Забір’я; вранці передові польські частини наблизилися до Жовкви.

Єдиною військовою частиною в місті був запасний курінь Яблонського. Курманович рішив не кидати на вірну загибель невишколених молодих стрільців та наказав залишити Жовкву й відійти на Зіболки; водночас, активно діючи на флангах, вояки УГА не дозволили полякам розширити вузький коридор прориву. Спробу частин польської залоги Львова просунутись у бік Куликова вояки Курмановича зірвали контрударом козацького загону отамана А. Долуда і сотні УСС поручника В. Левицького. Уже 8 січня за наказом командира групи «Північ» частини під командуванням Івана Коссака, Ярослава Пастернака, О. Яблонського атакували Жовкву і в короткотривалому бою визволили місто, захопивши 50 полонених, 17 скорострілів, 5 автомашин, гармати, інше військове майно. 10 січня об’єднані загони УГА Долуда і Володимира Секунди відбили Дубляни й відкинули поляків до Львова. З тяжкими втратами польські сили полишили наступ на Угринів. Не встигнувши опанувати залізничої лінії Рава Руська – Львів, не відтягли поляки українських частин з-під Львова. 11 січня новий український наступ на Львів. УГА захопила частину польських обозів зі зброєю, котрі прямували на осаджений Львів». [10].

Володимира Секунду призначили командантом 5-ої Сокалької бригади УГА. Сокальська 5-та бригада створена у лютому 1919 року і належала до 1-го корпусу УГА, стояла на протипольському фронті на північному заході від Крилова на Холмщині до Кристинополя. У списку старшин УГА перед початком Чортківської офензиви значиться: «5-та Сокальська бригада. Командант – сотник Володимир Секунда, шеф штабу – сотник Остап Демчук», Дмитро Микитюк, Українська Галицька Армія т. 4: матеріяли до історії, Вінніпег, 1968? https://diasporiana.org.ua/istoriya/3391-ukrayinska-galitska-armiya-t-4-materiyali-do-istoriyi/.

У 1920 році Володимир Секунда перебував у таборі інтернованих у Тухолі (Польща). Звільнений з табору 12.08.1920 року. [11].

Після поразки Перших визвольних змагань переїхав до Биткова на Надвірнянщині і працював інженером на нафтопромислі. Участь у важких військових походах і перебування у таборі інтернованих у Тухолі погано вплинули на здоров’я командира бригади. Помер В. Секунда 30 лютого 1924 року в с. Битків. Його сім’єю опікувався побратим по зброї Іван Яремич.

«Посмертні згадки. Володимир Секунда, сотник У.Г.А. , інжинір при копальні нафти в Биткові к. Надвірної помер по довгій і тяжкій недузі дій 30 лютого 1924 р. Ця сумна вістка дійшла щойно тепер до нас. Був один з найкращих старшин У.Г.А., точний, сумлінний і обов’язковий старшина, взірцевий і відважний жовнір. Від початку боїв за Львів аж до відступу У.Г.А. проводив в боях на відтинку Янів-Жовква. По відступі за Збруч перебув з нашою Армією цілу Гегенну на Україні, а по повороті опинився в Тухолі. Воєнні невигоди і табори зломили його сильний організм, запав на чахотку (туберкульоз легень) і по 2 і пів роках тяжкої недуги помер в 39 році життя. Осиротив жену і 3 дітей. Україна втратила в Покійнім одного з найкращих своїх синів. На похорон прибула делегація Союзу українських студентів і кільках старшин У.Г.А. Довідуємося, що приятель Покійного д. Яремич, котрий у хворобі Покійного опікувався Ним і Його родиною, забрав пам’ятник і записки його». [12].

Командир бригади УГА сотник Володимир Секунда похоронений на цвинтарі у с. Битків. Дружина сотника працювала вчителькою у Битківській школі.

Час затирає в людській пам’яті події, які не повинні бути забутими.

 Джерела і література:

1. Роман Смик. «НАУЧНИЙ КРУЖОК». Альманах Станиславівської землі: збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини / ред. М. Климишин. – Т. 2. – Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто: Вид. Центрального Комітету Станиславівщини, 1985. стор. 50.

2. Звіт управи гімназийних наукових курсів з українською викладовою мовою у Відні, III., ул. Радецкого, ч. 2, за шкільний рік 1914/15, Відень, 1915.

3. Визвольні Змагання, @befreiungswettbewerb

4. Ярослав Іванишин. ІСТОРІЯ, КРОВ’Ю НАПИСАНА. Газета «Бібрські вісті», 11 липня, 2019 рік | випуск №170 (247).

5. Вертнича школа з українською викладовою мовою в Биткові. Альманах Станиславівської землі: збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини / ред. М. Климишин. – Т. 1. – Нью-Йорк; Торонто, Мюнхен, 1975.

6.У ПОРУ ВОЄННОГО ЛИХОЛІТТЯ (1941-1944 рр.). Історичний нарис – 110 років з часу утворення Надвірнянської філії «Просвіти», http://west-info.if.ua/holovna/slaider-novyn/86

7. Матвій Заяць, «ДИВІЗІЯ, ГЕЙ, РІДНА МАТИ», http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2012/10/blog-post_27.html

8. Олександр Панченко, Наш професор Іво… Пам’ятаємо Тебе… Україна Incognita» Сімейний альбом України», https://incognita.day.kyiv.ua/nash-profesor-ivo.

9. Іван Андрусяк, Битків, газета «Народна Воля», 18.06.1993.

10. Битва під Жовквою, https://uk.wikipedia.org› wiki.

11. ІГОР СРІБНЯК, ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ПОЛОНУ: УКРАЇНСЬКА TUCHOLA, Наукове видання, КИЇВ, 2016, Додаток № 1. Списoк стaршин УГA – пoлoнeних у тaбoрі ч. 7 в Tухoлi, стор. 127.

12. Газета «Діло», №73 від 02.04.1924, сторінка 4.

Звернення

до керівництва Пасічнянської територіальної громади, духовенства і патріотів селища Битків

На старому цвинтарі покоїться прах героя Перших визвольних змагань командира бригади УГА сотника Володимира Секунди, на могилі якого немає навіть хреста.

Герой Перших і Других визвольних змагань українського народу сотник Іван Яремич загинув у криївці УПА у присілку Битківчик. Завдяки таким борцям за волю України ми живемо у незалежній Українській державі. Пропоную встановити пам’ятники героям, бо на їхніх героїчних вчинках ми повинні виховувати молоде покоління.

Пам`ятаймо заповіт Митрополита Андрея Шептицького: «Нарід, що забуває минуле, ніколи не буде нацією».

Ігор АНДРУНЯК,

член Національної

спілки краєзнавців України.