Газета по-надвірнянськи
 

Задушене відродження 1972-го

21 січня 2022, 12:07 | Рубрика: Історія і сучасність Версія для друку Версія для друку 2,561 переглядів

12 січня 1972 року – дата початку хвилі політичних репресій – масових арештів української інтелігенції в Україні, яка згодом почала відзначатися у тюрмах і таборах голодними страйками та петиціями як День українського політв’язня. Каральна акція КҐБ УРСР «Блок» стала сумнозвісною частиною великого культурного погрому, який Іван Драч пізніше назвав «Задушеним відродженням». Це в той час заарештовані Іван Гель, Михайло Осадчий, Леонід Плющ, Іван Світличний, Ірина Стасів-Калинець та Ігор Калинець, Василь Стус, В`ячеслав Чорновіл, Стефанія Шабатура, Євген Сверстюк, Іван Дзюба і майже сотня інших дисидентів. Більшість отримали по 7 років ув’язнення та 5 років заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду».

original

СБУ показало фото, на якому зображено святковий вертеп в одній зі львівських квартир. Того вечора разом з колядниками зібралися Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садівські та інші українські митці. Вони ходили вітати друзів, серед яких було чимало видатних українців.

Жахливий старт дали ще 28 червня 1971 року таємною постановою ЦК КПСС «Про заходи з протидії нелегальному розповсюдженню антиукраїнських та інших шкідливих матеріалів». Через місяць ЦК КПУ продублював спущений із Москви документ власною постановою, в якій згадувалися «самвидавівські» твори І.Дзюби, В.Мороза, Є.Сверстюка,В. Чорновола, традиційно викривались «імперіалістичні центри антикомунізму». Згодом, за неофіційними даними, 30 грудня 1971 року в Москві відбулося засідання політбюро ЦК КПСС, на якому й ухвалили рішення про початок загальносоюзної акції. Як не раз траплялося, знову спрацювало прислів’я «коли в Москві стрижуть нігті, в Україні рубають пальці». Кремлівські мрійники над усе боялися суспільної хитавиці напередодні 50- ліття утворення СССР.

Їм і в кошмарних снах не снилося-не гадалося, що цьому монстру до скону залишалося менше 20 років, пише історик-краєзнавець Степанія Сідляр.

Це була ідея Чорновола – відзначати 12 січня День українського політв’язня на честь усіх людей, яких ув’язнили через переконання. Довгий час у незалежній Україні ми сприймали цю дату як день вшанування дисидентів радянських часів. Але минуло півстоліття, і та сама Луб’янка, яка у щербицько-брежнєвські 70-і викошувала усе розумне і талановите в українській культурі, придушувала свободу мільйонів, сьогодні бере у заручники, ув’язнює, тероризує, ламає долі сотням громадян України, втілюючи хвору і безумну ідею відновлення великої тюрми народів, написала на своїй ФБ-сторінці тележурналістка Мирослава Барчук.

127 українців нині перебувають у в’язницях чи під домашнім арештом у Росії та в тимчасово окупованому Криму з політичних мотивів, із них – 89 кримські татари. Щонайменше 300 українців є полоненими в ОРДЛО. Їх судять за сфабрикованими справами із численними порушеннями прав людини, без належних доказів.

У рамках програми PEN Ukraineта ZMINA. Центр прав людини я є амбасадоркою Олексія Бессарабова, українського журналіста, заступника головного редактора часопису “Чорноморська Безпека», офіцера запасу ВМС України, співробітника аналітичного центру «Номос». Олексій арештований ФСБ та за сфальсифікованими звинуваченнями засуджений до 14 років ув’язнення у «справі «українських диверсантів». Зараз перебуває у колонії РФ.

Через правозахисників мені вдалося отримати від Олексія повідомлення, яке він просить передати від себе та інших політв’язнів українському суспільству і політикам, нагадує Мирослава Барчук.

Більше 400 українських громадян не просто знаходяться у тюрмах і колоніях на окупованих територіях та в РФ, страждають також їхні родини – батьки, дружини, діти. Це не просто втрата годувальника, батька, це безліч проблем, які родинами доводиться вирішувати самотужки. Держава часом бере участь у цьому, але ця допомога безсистемна і часто залежить від сумлінності держслужбовця, бо окремого закону, який регулює питання підтримки політв’язнів та їхніх сімей сьогодні немає. Взагалі чіткої процедури отримання цього статусу, рішення, хто є політв’язнем, окремої інстанції, яка визначає, хто саме може отримати цей статус – немає. Тому кажуть, що отримання статусу політв’язня в Україні зараз нагадує бюрократичне пекло.

Рідні ув’язнених та правозахисні організації не раз проводили акції протесту під Офісом президента з вимогою прийняти нарешті Закон про соціальний та правовий захист політв’язнів і їх родин.

Отже звернення Олексія Бессарабова до українського парламенту від імені усіх політв’язнів: «У грудні минулого року Верховна Рада у першому читанні підтримала довгоочікуваний законопроект «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України та членів їх сімей».

Політв’язні з’явилися в Україні після вторгнення Росії, тобто ще 2014 року. З того часу їхня кількість безперервно зростає. Але майже за 8 років, за двох президентів та за кілька відносно стабільних проукраїнських, патріотичних у своїй більшості скликань українського парламенту, в Україні так і не з’явився Закон про політв’язнів.

Ми не з чуток знаємо про всі жахіття перебування в тюрмах країни-агресора, а також про ті труднощі та проблеми, з якими стикаються наші сім’ї, моральний і психологічний тиск, знущання і приниження, які випали на долю наших батьків, матерів, братів і сестер, дружин та дітей. Тому маємо повне моральне право висловити свої зауваження та пропозиції до внесеного президентом В.Зеленським проекту Закону про політв’язнів (N 6104).

У листопаді 2021-го такі пропозиції були передані до українського парламенту від імені групи політв’язнів з Криму – росіян, українців, кримських татар – в інтересах усіх тих, хто перебував і продовжує перебувати в російських в’язницях внаслідок агресії проти України.

Дивно, що у нас вийшло ознайомитись із законопроектом в неволі і навіть передати свої пропозиції, а на волі законопроект досі остаточно не проголосований.

Як відомо, справи говорять голосніше за слова, тому хочу сказати всім тим, від кого залежить проходження цього законопроекту у Верховній Раді – менше слів, більше справ. Справ на благо України та її громадян, всіх, без винятку».

Мені здається важливим це послання від Олексія Бессарабова. Його адресатами є не лише політики, але і ми всі. Це важливий тест на відповідальність і людяність для всього суспільства, підкреслила Мирослава Барчук.

Слово Дзвінці Калинець-Мамчур, дочці Ірини та Ігоря Калинців, депутату Львівської обласної ради

” – 12 січня 1972 року КГБ розпочав масові погроми української інтелігенції з відвертою громадянською позицією. Того дня у Львові та Києві заарештовано 19 осіб – учасників різдвяної коляди. Ініціатором вертепу у Львові стала учасниця правозахисного руху лікар Олена Антонів, колишня дружина В’ячеслава Чорновола.

У вертепах брали участь подружжя Ірини та Ігоря Калинців, художниця Стефанія Шабатура, психолог Михайло Горинь та його дружина педагог Ольга Горинь, педагог і літературний критик Володимир Іванишин, Марія Антонів, Марія Ковальська, Ярослав Мацелюх, учителька Любомира Попадюк, художник Богдан Сорока із дружиною Любою, Роман та Леся Лещухи, Марія Гель, Мар’ян Гатала, Ярослав Лемик, Степан Бедрило, Любомир Криса, Раїса Мороз, Микола Білоус та ін. Загалом у вертепі взяли участь близько 45 осіб, з-поміж них і Василь Стус, який у переддень Нового року приїхав до Львова з Моршина, де тоді лікувався.

Перестрівши колядників на вул. Енгельса, Стус долучився до вертепу. Так він зазначив свої враження від коляди: «Ви таки зуміли зберегтись. У цьому ваша сила».

Через кілька днів на Різдво поет приїздив у гості до подружжя Калинців, подарувавши їм збірку поезій «Зимові дерева» і статтю про Тичину «Феномен доби» (самвидав був вилучений під час обшуку квартири 12 січня.), згадує Дзвінка Калинець-Мамчур, нині депутат Львівської обласної ради, дочка Ірини та Ігоря Калинців.

Зібрані гроші за коляду учасники вертепів планували скерувати на допомогу тодішнім політв’язням та їхнім рідним, на випуск чорноволівського «Українського вісника» тощо. Вже незабаром ці кошти (250 рублів) знадобились для оплати роботи адвокатів на судових процесах… Проте влада розуміла, що звинувачувати дисидентів у недотриманні атеїстичних принципів радянської держави та відзначенні релігійних свят є дріб’язковим. Для проведення масових арештів не вистачало більш вагомої причини, ланцюжка, який би дозволив довести «зв’язок націоналістичного підпілля в Україні із закордонними українськими центрами та організаціями».

Сценарій т.зв. «справи Добоша» спланували органи держбезпеки, провідну роль у ній відіграв (сам того не усвідомлюючи) бельгійський студент українського походження Ярослав Добош. Він намагався зібрати у Києві та Львові примірники самвидаву, фотокопії «Українського вісника» і вивезти їх за кордон для Українського допомогового комітету та Спілки української молоді, членом якої він був.

День 4 січня 1972 р. став точкою відліку в проведенні операції проти дисидентів. Добошу не дозволили виїхати з СРСР, його затримали на кордоні у Чопі, конфіскувавши копію «Словника рим української мови» політв’язня Святослава Караванського. Студента звинуватили «у проведенні підривної антирадянської діяльності».

Після проведених обшуків за гратами опинились Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, Зіновія Франко, Леонід Селезненко, Леонід Плющ та ін. У Львові до слідчої в’язниці УКҐБ на вул. Миру (сучасна – Степана Бандери), в якій тепер працює Національний музей «Тюрма на Лонцького», потрапили В’ячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, Ярослав Дашкевич. Заарештованих дисидентів залякували розстрілом, фізичними тортурами, завданням шкоди рідним і близьким. Використовували також систему «каральної медицини»: деяких, кого було складно звинуватити у порушенні відповідних статей кримінального кодексу, оголошували божевільними та ув’язнювали у спецпсихлікарнях.

Уже за кілька днів – обшуки у домівках інших підозрюваних осіб. Зокрема, у поета Григорія Чубая, інженера Атени Волицької (Пашко), працівниці музею етнографії Людмили Шереметьєвої (дружини відомого історика Ярослава Дашкевича), викладача університету Любові Попадюк, згодом – у мистецтвознавця Богдана Гориня, Ярослава Кендзьора. Їх неодноразово викликали на допити як свідків під час проведення слідства проти затриманих. Розпочались масові звільнення з роботи, відрахування з вишів.

Львівський обласний суд звинуватив затриманих дисидентів у «виготовленні, розповсюдженні, зберіганні літератури наклепницького характеру, участі у вертепах, ворожому ставленні до радянської соціалістичної системи, ініціативі створення Громадського комітету захисту Ніни Строкатої».

Більшість отримала вирок позбавлення волі терміном на п’ять-сім років у таборах суворого режиму та три роки заслання. Максимальний термін одержав Іван Гель – 10 років суворого режиму та 5 – заслання, бо для «Івана Тиктора українського самвидаву» цей вирок став уже другим.

В останньому слові на суді Іван Гель заявив « … Судити мене у вас немає права: ні юридичного, ні морального. Найвищим законом і судом для мене є Бог, Україна, моя незламна, незаплямована честь. Я – син України і в своєму серці пронесу як найсвятішу ношу долю мого народу, його біль, тривоги і муки. Я жалію лише за одним, що мало, дуже мало зробив, щоб глибше і ширше порушити ці ідеї, винести їх у широкий світ України і голосом усього народу втілити у життя. І все ж я твердо вірю, що недаремно сьогодні тут, що ні тюремні грати, ні концтабори, навіть смерть не спроможні вбити цих ідей. Вони вічні, як вічний і нездоланний мій народ».

Через роки згадує Дзвінка Калинець-Мамчур: «Я чекала на повернення батьків. У кожному віці були свої відчуття. Але завше була гордість за батьків, бо так виховували бабусі-дідусі. Страх був на початку, коли хотіли забрати в дитбудинок».

Про той страхітливий день і час згадує син В`ячеслава Чорновола Тарас

«–Я пам’ятаю цей день 12 січня 1972 року, хоча й мав тоді лише 7 років. Пригадую, як цього дня так і не зміг вийти до школи, бо в помешкання ввалилися з десяток «ліц в штатском» із традиційним прикриттям одного міліціонера у формі та двох понятих (вони завжди були з тією самою адресою проживання на вулиці Терешкової, пізніше проїхався туди й побачив, що це міліцейський гуртожиток). Далі, упродовж 20 годин, доки тривав обшук, з дому вже ніхто не міг вийти, а мамина знайома, яка випадково зайшла в цей час, так і мусила відсидіти до глибокої ночі наступного дня. Пригадую, як переривали все від горища й до підвалу, радісно гавкали, якщо знаходили ще якусь папочку з рукописами й машинописом. Пригадую, як із кафельної пічки старалися акуратно вигребти попіл у надії, що не розсипляться спалені там пару сторінок тексту, який проглядався на чорних спалених листках через дверці п’єца. А коли очікувано попіл розсипався аж шипіли від ненависті. Батько поставив свій робочий стіл не звично під вікном, а якраз коло печі, де, коли працював, навіть улітку горів вогонь – розумієте, для чого. У нас і раніше бували обшуки від КГБ, але цей виявився особливо ретельним і демонстративно нахабним. Гебісти не приховували відчуття зверхності й торжества. І хоча нічого ще не було відомо й зрозуміло, навіть я відчув, що це не звичайний обшук, що відбувається щось дуже масштабне й драматичне. Зрештою, спакували кілька торб вилучених рукописів, друкарських аркушів, книжок, а заразом з ними друкарську машинку й радіоприймач VEF і зникли в темряві ночі.

До ранку пробували навести хоч якийсь лад у розгромленій хаті, а вдосвіта мама побігла чи то до сусідів, чи до телефона-автомату дзвонити тим нечисленним знайомим, хто мав домашній телефон. Повернувшись, казала, що обшуки вчора пройшли в усіх наших знайомих, багатьох людей забрали.

Ні я, ні ніхто інший не знав, що це почався завершальний етап спецоперації КГБ «Блок» – страшного розгрому залишків національного відродження, яким ознаменувалося в Україні шістдесятництво. Тоді за перші кілька днів арештували десятки свідомих, активних, творчих українців, а з пізнішими арештами 1972 рік забрав на довгі роки свободу в понад сотні людей. А обшукували, затримували, тероризували, залякували кілька тисяч. Тоді примха волі якогось слідчого внизу або ж усесильного начальника республіканського КГБ Федорчука поділила всю українську інтелігенцію на дві категорії, чи, як ми потім любили казати, на дві зони. На малу – тих, кого остаточно визнали антісовєтчіками й відправили за ґрати, і на велику, з уявною свободою, але обов’язком виявляти демонстративну лояльність до комуняцької влади, писати доноси та свідчити в судах проти вчорашніх друзів. Тільки одиницям пощастило вирватися з цього чорного переділу в зовнішню (не до США, а до Москви чи Ленінграда), як Лесь Танюк, чи внутрішню, як Ліна Костенко, іміграцію. Той розгром був жахливим, що залишив свій слід на десятиліття. Особливо після того, як уже у вільній Україні почали будувати кар’єру оті зламані морально й душевно люди з «великої зони», а найстійкіші з «зони малої» покидали нас через здобуті в концтаборах невиліковні хвороби.

Не знав я того 12 січня, й що вже не скоро побачу свого батька. Він тієї ночі вдома не ночував. Серед десятків заарештованих цього дня він сам себе виділяв по особливому, казав: «Ні, я не був невинною жертвою того режиму, я з ним боровся й знав, за що на мене полювали». Більшість арештованих і переслідуваних узагалі не могли зрозуміти, в чому їхня провина, які закони вони порушили, окрім того, що посміли гордитися, що є українцями. А батько став першим політиком серед переважно культурологічної формації шістдесятників. На той час він видавав підпільний «Український вісник» та виявився генієм конспірації. Гебісти не могли вистежити ні його, ні ті квартири, де господарі, знаючи, чим ризикують, давали йому змогу в себе ночами друкувати підпільне видання через десять копірок на цигарковому папері. Потім ці зібрані копії йшли до інших людей, які самі все передруковували або перефотографовували й так Вісник розходився сотнями екземплярів, доки не потрапляв ще конспірологічнішими шляхами за кордон, де його вже різними мовами читали мільйони іноземців, а ще мільйони українців чули у викладі «ворожих голосів», через усі глушилки. Тієї ночі батько, обсікши «хвоста», пройшов до когось із знайомих і всю ніч друкував нові матеріали. Його не змогли відслідкувати, але знали, де можна перехопити вже на підході до дому. Так і заарештували на залізничній колії, коли в нас уже на всю катушку провадили трус.

Про арешт батька сповістили десь за пару днів, про всіх заарештованих і затриманих збирали інформацію тижнями – це не нинішній день з інформаційною доступністю, а під каток репресій часом потрапляли зовсім неочікані люди. Пригадую, як ми з мамою, відвідуючи родинні могили на Янівському цвинтарі у Львові, потім повертали до Стрілецьких могил і від них неподалік на скромну могилу інженера Мар’яна Гатали. Він допомагав у виданні й розповсюдженні самвидаву, відчував, як навколо нього також стискається репресивне коло й, боячись, що не витримає арешту й допитів, 25 травня покінчив з життям на роботі, перерізавши собі вени електроножицями. Таких людей тоді було дуже багато. Якщо врахувати тих, хто не контактував активно з іншими шістдесятниками, але потрапив за ґрати, то репресованих могло виявитися значно більше. Багатьох кинули в пекельні жорна спецпсихушок, звідки мислячими людьми та й просто живими вийшли одиниці. Багато про кого пропала навіть пам’ять, а перелякані родичі понині бояться згадати про страшну долю свого батька чи сина…

Самі ув’язнені були й зовсім в інформаційному вакуумі. Батька на першому етапі, бажаючи зламати, кинули на пару тижнів до камери смертників, але й пізніше утримували лише в одиночці й єдине спілкування було зі слідчими КГБ. Пригадую, як раптом уже влітку 1972 року режим раптом вирішив показати «людяність» і дозволив декому з ув’язнених побачення з малими дітьми. Дозволили й мені. Мама відвела мене до будівлі міського управління КГБ (тоді на Миру, 1, а раніше там була вулиця Лонського, Сталіна, Гітлера) й залишилася чекати в якісь приймальні слідчого відділу. Але перед тим дала мені із собою, щоб ніби показати батькові, як я вчуся, щоденник і стопку зошитів, а на обкладинці одного написала перелік тих близьких друзів, про чиї арешти вже було достеменно відомо. Не могла писати прізвищ, подала імена в такій формі, як вони самі себе часто називали. Лише так, за пів року після арешту, батько вперше зміг побачити хоч орієнтовний масштаб тих репресій та хто із найближчих під арештом.

Узагалі, той день ознаменував страшну зачистку української культури, суспільної активності, взагалі українства як такого. Настільки масових репресій тоді не проводили в жодній республіці, лише за рік-два почали розкручувати маховик на Росії, в Прибалтиці й на Кавказі. Україна знову стала першим полігоном таких масових зачисток… І значно пізніше, в 1975 році, вже в Мордовській політзоні В`ячеслав Чорновіл ініціював, щоб саме ця дата стала символічним Днем українського політв’язня, яку українці в концтаборах і на засланні відзначали акціями протесту, голодуваннями, спробами передати на волю відозви протесту. Отака вона історія сьогоднішнього дня в моїй особистій пам’яті та в нашій національній історії…».

Вертеп 1972 року та операція КДБ «Блок»

Після вертепу із 31 грудня 1971 року на 1 січня 1972-го у Львові через неповних два тижні – 12 січня – почалися масові арешти української інтелігенції. КДБ надіслало спеціальне повідомлення першому секретареві ЦК Компартії України Петрові Шелесту про початок операції «Блок». Арешти тривали впродовж 1972 і 1973 років, тоді арештували, за даними дослідників, майже 90 осіб.

Як організували у Львові вертеп у 1972 році? Яким був вислід різдвяної коляди? Про це розповіли Радіо Свобода учасники тодішнього дійства.

Поета Ігоря Калинця, скульпторку Марію Савку-Качмар, Любов Сороку, дружину митця Богдана Сороки можна побачити на численних фотографіях вертепу 1972 року.

Традицію вертепів у Львові Ігор та Ірина Калинці, Стефанія Шабатура, Олена Антонів відновили у 1965 році, після низки арештів представників української інтелігенції у вересні того ж року, коли у тюрмах опинились понад 20 українців, причетних до розповсюдження самвидаву. Колядували не на саме Різдво, бо його радянська влада забороняла святкувати, а з 31 грудня на 1 січня. Репетиції відбувалися у будинку лікарки Олени Антонів, тодішньої дружини В’ячеслава Чорновола.

Все було розплановано

Ігор Калинець: « – Ми збирались і приходили щодня на репетиції. Все було розплановано. Олена Антонів жила у Києві і бачила, що її знайомі з дисидентських кіл ходили з колядами. Коли вона повернулась у Львів, то це організувала, вирішила підняти Львів, щоб він ходив колядувати. Приходила маса народу і вона вчила співати. Переважно східноукраїнське, те, що ми не знали. Ми не знали щедрівок, Маланки. Так репертуар ширився. Ходили один вечір і все було докупи: елементи вертепу з переодягненими особами, відповідно, були наші галицькі колядки, додалися ще два десятки нових колядок і щедрівок. Ми знали, куди вирушати, подавались адреси, знали, де люди збиратимуться. Для прикладу, у спілці архітекторів збирались архітектори і художники на забаву. Ходили до добрих мужів, які вартували того, щоб у них колядувати. Нас із 31 грудня на 1 січня 1972 року стало до пів сотні людей.

Це умовно – вертеп. Не визначили сюжету чи суцільного образу, кожен вбирався у те, що мав: хто в кожусі, хто в сорочці. Йшли вулицею, заходили колядувати в лікарню і хворі виглядали через вікна. Відвідали професора Нудьгу, багатьох викладачів, яких шанували і які радо нас запрошували. Були й такі, що не хотіли зв’язуватись із вертепами. Це умовно був вертеп, бо не було суцільного сюжету, не було часу для написання в діях, лицях, розігрувати. Таку стихійну веремію не зовсім випадкових людей об’єднувала ідея колядувати. Зібрали певні гроші і потім ми їх використали для оплати адвокатів у судах для арештованих учасників вертепу», пригадує у розмові з Радіо Свобода учасник вертепу 1972 року поет Ігор Калинець.

Серед колядників – і подружжя Любов та Богдан Сороки. Вперше вони брали участь у вертепі 31 грудня 1969-го на 1 січня 1970 року. Любов Сорока розповідає, що душею коляди була Олена Антонів. Вона займалась допомогою політв’язням, під час коляди збирали гроші для родин арештованих друзів.

Уже була тривожна атмосфера

Любов Сорока: « – Оленка (Антонів) придумала такий спосіб. Збиралося велике товариство, старались підібрати таких, хто ще вмів співати. Починали як стемніло, о 19-й годині, збирались на Спокійній, 13. Вже була тривожна атмосфера. Але ми гадки не мали, що може статися такий страшний покіс після цієї коляди. Кожен придумав якийсь костюм, хто маски робив. Остання коляда припала у хаті Ганни Садовської, де й зустріли Новий рік.

До львівської ватаги колядників тоді з 31 на 1 січня 1972 року приєднався поет Василь Стус. Як пригадувала у своїх споминах Ірина Калинець, наприкінці грудня Василь Стус лікував виразку шлунку в Моршині. Одну ніч він ночував у подружжя Калинців. А 9 січня знову побував у Львові, повертаючись у Київ.

У товариство мене привела Стефа Шабатура, з якою ми товаришували з 1956 року. Я двічі була на вертепі. Василя Стуса пригадую дуже добре. Такого чоловіка не можна було забути: дуже смуглий, такий надзвичайний, мав широкі чорні брови і дуже іскристі очі».

Про суди не оголошували, але все ж ми дізнавались

« – Тоді на коляді я старалась, радше заставляла себе, не запам’ятовувати жодної адреси чи імені, куди ми заходили. Я знала, що, коли з мене хотіли б щось витягнути, то я скажу, що не знаю, не чула, не бачила. Після коляди почались обшуки. А КДБ спеціально влаштувало у ці дні у Брюховичах творчий зліт. Мене не запросили, я навіть образилася трохи, бо як так, що Стефу запросили, а мене ні (сміється). Я, Ірина Калинець і Стефа Шабатура вирішили зустрітись і поїхати у Брюховичі. Я їх не дочекалась і подумала, що рушили без мене. А коли приїхала, то підбіг Ігор Калинець із питанням, де Ірина. Ми швиденько з Ігорем пішли на автобус і шурнули у Львів. Так почалися арешти. Про суди не оголошували, довідатись було важко, але все ж ми дізнавались, і я знала, в який день відбудеться суд над Стефою. Забігла у будівлю, мене звідти за плечі виштовхали», розповідає Марія Савка-Качмар (Круглова), відома українська керамістка, скульпторка.

Донька Ірини та Ігоря Калинця Дзвенислава була з батьками на коляді у ніч з 31 грудня на 1 січня 1972 року. Також у колядничій ватазі перебували й інші діти.

Коли подзвонили, мама зблідла. Вона все тоді зрозуміла

Дзвенислава Мамчур-Калинець:

« – Тоді я познайомилась із Василем Стусом, страшенно мені сподобався, бо розповідав нам казочки. Враження залишилися щонайкращі. Ми ходили вулицями, колядували, де не можна було, то співали «Рік новий народився» замість «Нова радість». Батьки ще раз зустрічалися зі Стусом, який повертався з Моршина у Київ. Я відчувала нервозність у хаті, але не все розуміла. Зрозуміла вранці 12 січня о 8-й годині, коли задзвонили у двері. Мама відчувала щось, попросила свою маму прийти до нас на ніч. Бо тато поїхав на зліт творчості у Брюховичі. Коли подзвонили, мама зблідла. Вона все тоді зрозуміла.

У хату ввірвалися 4 чоловіків і 4 жінки, були «понятиє». Почали трус. Це був брутальний обшук. Брали книжки, трусили ними і кидали. Гора книжок, насипані окремі аркуші паперів, шукали скрізь: на кухні, в туалеті, ванні, духовці, у лампах. Зранку прийшов дідусь, коли ще тривав обшук, йому дозволили мене провести до школи, мама мені жестами показала, щоб я зайшла до Стефи Шабатури і попередила її. Стефа жила через будинок від нас. Коли ми підійшли туди, то побачили в трьох вікнах світло і море голів. Ми зрозуміли з дідусем, що в неї відбувається те саме.

Це був брутальний обшук, усе завершилось вночі, тривало 11 годин. Потім писали протокол, це ще тривало. Це був для мене жахливий момент. Завершилось ще страшніше, бо забрали маму, бабуся дуже плакала. У Ходорові у дідуся і бабусі, татових батьків, теж провели обшуки. Тато нічого не знав і повернувся щасливий, усміхнений, і коли все побачив, у нього лице на очах осунулось. Він зрозумів, що вони спеціально організували у цей день зліт творчої молоді, щоб ізолювати певних людей. Коли мама виходила з хати, той, хто керував процесом, дав слово бабці Гані, маминій мамі, що відпустять Ірину. Її завезли на Лонцького, у тюрму, дійсно відпустили, але вона дійшла до тюремних воріт і їй сказали повернутись. Тато вперше плакав, для нього час до його арешту став найважчим. Бо він не міг змиритись, що дружина сидить, а він ні», розповідає Дзвенислава Мамчур-Калинець.

Під час обшуків вилучали літературу самвидаву, забрали навіть вірші тоді маленької доньки Калинців. Згодом Ігор Калинець про це написав:

Каже

Наша донечка

Після обшуку

І мої віршики

Забрали

Один про сонечко

Яке заходить

Коли заберуть

Мене

Як маму».

Операція «Блок»

У січні 1972 року КДБ розпочав другу спецоперацію, після 1965 року, щоб запроторити за ґрати свідомих українців, блокувати їх, від цього і назва операції «Блок». Це був погром представників української еліти.

4 січня 1972 року в потязі «Москва-Прага» заарештували громадянина Бельгії, студента Ярослава Добоша. У нього вилучили фотоплівку зі знімками самвидаву та інші документи дисидентів.

12 січня арештували Василя Стуса, Ірину Калинець, Стефанію Шабатуру, Івана Світличного, Леоніда Плюща, Євгена Сверстюка, В’ячеслава Чорновола, Михайла Осадчого. Їх судили за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР («антирадянська агітація та пропаганда»), яка передбачала покарання 7 років тюрми і 5 років заслання. Також за статтею 187 – «поширення наклепів на радянську дійсність», а це до 3 років ув’язнення.

На сайті Електронного архіву Українського визвольного руху оприлюднені 20 документів про вертеп 1972 року. Тут інформаційне повідомлення КДБ з іменами керівників колядничих ватаг, списки з переліком адрес, куди мали завітати колядники; є спеціальне повідомлення КДБ про проведення новорічних колядок дисидентами; спостереження за бельгійцем українського походження Ярославом Добошем і його свідчення; спеціальне повідомлення КДБ секретарю ЦК КПУ Петрові Шелесту про початок операції «Блок».

Кадебісти навіть вивчали декорації, костюми учасників коляди, маски. В одному зі звітів згадується, що у вікні майстерні художниці Людмили Семикіної зауважили картину «з зображенням маски, на одній з половин котрої намальована стікаюча чорна сльоза і напис: «1971 рік», на іншій – на блакитному тлі знак питання білого кольору і напис: «1972 рік».

Коли Ірину Калинець 12 січня 1972 року забрали з помешкання, її мама Ганна Стасів тоді тихо сказала: «Вважай, дитино, ліпше ти сядь, аніж хтось інший», тобто той, хто зрадить. Ці мамині слова вразили доньку, бо мама не була говірливою, але потім підтримувала Ірину Калинець в неволі».

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!