У життєвому плетиві народної вчительки й поетеси Марійки Підгірянки помітно вирисовується місто-центр Прикарпаття – Івано-Франківськ, яке ще при її житті до перейменування спочатку мало назву Станиславів, а потім Станіслав. Правда, при сучасній назві із 1962 року нашого обласного центру Марійці Підгірянці випало проживати тільки один рік і то у сусідній, Львівській, області.
Діти Марійки Підгірянки – дочка Дарія і син Остап Домбровські у Музеї освіти Прикарпаття в Івано-Франківську, 29 березня 1981 р.
Ще будучи дівчиною і незнаною, Марійка Ленерт вперше побачила Станиславів із вікна потяга у 1900 році, коли їхала з Коломиї до Львова складати екстерном іспити з учительської семінарії.
У 1902-му, якраз 120 років тому, наша славна краянка з Гуцульщини придбала собі літературне прізвище Підгірянка. Того ж року вперше під лагідним псевдонімом «Підгірянка» у лютневому числі Львівської газети «Діло» надрукували її вірш патріотичного спрямування «Ой не нам у кайданах ходити», актуального і в нашу добу.
А через рік і Станиславів, також окутий цупкими обіймами Австро-Угорської імперії, пошанував поетичні паростки своєї талановитої землячки із Карпатських гір, котра на той час жила в Уторопах на Косівщині. У музичному видавництві «Станіславський Боян» з`явився на світ буклетик із нотами композитора Йосипа Кишакевича до вірша Марійки Підгірянки «Ой не нам в кайданах ходити», який довгі роки слугував Гимном радикалів-галичан.
Згодом Марійку Підгірянку та її чоловіка, також учителя, Августина Домбровського, які завзято поралися й громадською роботою на Товмаччині (тепер Тлумаччина), не раз вели дороги у Станиславів. У 1912-му товариство «Взаїмна поміч українських учителів» вирішило видавати газету «Український учитель», як додаток до Львівського часопису «Рідна школа». Від Отинійського осередку села Ворона Марію Домбровську обрали редактором нового видання, що друкувалося у Станиславові.
Побільшало клопотів і в Августина Домбровського. У 1919-му, коли Станиславів став столицею ЗУНРу, його обрали членом Української Національної Ради.
У роки Першої світової війни Марійку Підгірянку з чотирма дітьми насильно виселили до табору австрійського містечка Гмінд. Зі збережених листів поетеси дізнаємося, що вона завжди на чужині цікавилася життям у рідних краях. Так у листі від 27 липня 1917 року до свого колеги по перу Богдана Заклинського запитувала: «Чи мали вісті з Косівщини, може, із Станіславова? Батько Ваші поїхали туди. Ми чекаємо вісток».
Після багаторічного скитальства по світах подружжя Домбровських наприкінці 30-х років минулого століття знову замешкало у придністрянських селах Антонівці, Братишеві, Вікнянах, які за три десятка кілометрів від Станиславова, де в міській приватній польській гімназії викладав французьку мову їх старший син Остап, котрий згодом дістав працю на кафедрі іноземних мов у Львівському університеті.
Августин Домбровський допоміг здібному хлопцеві з бідної братишівської сім`ї Григорію Круку вступити у Станиславові до ремісничої школи, який згодом став у Мюнхені (Німеччина) всесвітньовідомим скульптуром. Григорій Крук дружив і виростав із Мар`яном Домбровським.
За німецької окупації у станиславівському видавництві «До світла» з`явився поетичний збірничок «Наша радість», в якому кожний розділ про пори року має вірші Марійки Підгірянки.
У вересні 1957-го вже похилого віку Марійка Підгірянка востаннє бачила знайоме місто з назвою Станіслав, коли вантажною автомашиною із маєтками переїжджала на проживання у Рудно – передмістя древнього Львова.
Вона дуже тішилася листами, які надходили зі Станіслава. Своїм знайомим і незнайомим адресатам вчасно відписувала. Безмежно раділа листуванню зі своїм однолітком, письменником та педагогом Дмитром Макогоном – батьком також доброї її приятельки, письменниці-романістки Ірини Вільде. У фондах Білоославського Музею Марійки Підгірянки зберігається книжка «Вибрані оповідання» Д. Макогона із дарчим написом: « Вельмишановній Товаришці Марійці Підгірянці на спогад від автора. Станіслав. 11 вересня 1959», а також вітальна листівка з нагоди нового 1960 року і копія довгого листа від 12 вересня 1959-го, надрукованого у київському журналі «Радянське літературознавство» №6, 1972 р. У коментарі до листа на сторінках журналу краєзнавець Василь Слезінський, уродженець Білих Ослав, один із перших дослідників творчого шляху славетної Марійки Підгірянки, зазначив його цінність тим, що письменник подає свій розгорнутий життєпис. Напевно, не всі знають, що ім`я Дмитро Макогон у радянські часи примовчувалося, бо його життєпис не вкладався у комуністичні рамки. У цьому тепер переконує стаття Івана Гавриловича «Йому не було рівних…», надрукована у газеті «Галичина» за 21 січня цього року.
Також є три листи і листівка зі Станіслава від бібліографа Володимира Полєка. Один із них від 3 січня 1960 року процитуємо:
«Високоповажна пані! Прошу пробачення за те, що я, невідома Вам людина, потурбував Вас і порушив Ваш спокій. Працюючи над «Літературною картою Станіславської області», я зустрівся із Вашим прізвищем – Марійка Підгірянка, і тому вирішив звернутись безпосередньо до Вас із проханням розповісти про своє життя і творчість. Хай наша молодь знає і про Вас – поетесу і народну вчительку, хай на Вашому прикладі вчаться любити свою Вітчизну і працювати для неї. У своїй розповіді прошу звернути особливу увагу на місця, зв`язані із Станіславською областю, щоб я міг точно вказати на ті міста і села, де проходила Ваша багатоплідна робота, а також про видання Ваших творів. Буду щиро вдячним за Вашу фотографію і, по можливості, знимки місць Вам дорогих. З глибокою повагою. І підпис».
Десь наприкінці 1970-х – початку 1980-х років у радянському Івано-Франківську освітяни намагалися воскресити ім`я незабутньої учительки і поетеси Марійки Підгірянки, післаною Всевишнім на нашу землю. У 1974-му куточок Музею освіти Прикарпаття, присвячений Марійці Підгірянці, збагатився її бюстом (скульптор А. Лендєла). 29 березня1981-го, коли відзначали сторічний її ювілей, Музей відвідали діти поетеси Остап і Дарія зі Львова, а потім разом із письменником Павлом Добрянським, композиторкою Авеліною Басовою, викладачем педінституту ім. В. Стефаника Мирославом Стельмаховичем та його дочкою-бібліотекаркою Оксаною поїхали «рафіком» на торжества у гори до Білих Ослав.
У той непростий час ювілейні заходи не набули великого розголосу та маштабності. Осторонь стояли владні мужі міста.
У книжці В. Слезінського «Марійка Підгірянка. Образки до портрета вчительки і поетеси» (Білі Ослави – Калуш. 1994) подано спогад івано-франківської композиторки Авеліни Басової: «Настав час готуватися до 100-річчя поетеси. Я працювала у музичній школі №1 і організувала зі своїх учнів вокальний ансамбль «Голосні звуки». Підготувавши програму концерту, я звернулася до тодішнього голови Клубу творчої інтелігенції Степана Пушика, щоб допоміг в організації святкування ювілею поетеси і почула: «Я не можу зробити вечора до дня народження Тараса Шевченка, а ви хочете вечора Марійці Підгірянці…».
Тоді я звернулася до заступника голови міськвиконкому Г. Лихачової. Вона відповіла: «Я не знаю такої поетеси, ми порадимось, а ви прийдіть через три дні». Коли я прийшла через три дні, то почула: «Ми не будемо робити нікого вечора у місті тому, що вона не була членом партії». Я була приголомшена цими словами. Так, Марійка Підгірянка не була членом партії, але зробила стільки для свого народу, що прийде час і її, незаслужено забуту, згадають. А чи хтось через пару років згадає Г. Лихачову, хоч вона і член партії?».
Далі зі слів Авеліни Басової дізнаємося, що концерт із творів Марійки Підгірянки на честь її золотого ювілею таки відбувся, хоч і при меншій аудиторії глядачів, головне з участю сина Остапа і дочки Дарії, винуватиці свята у стінах Івано-Франківського педагогічного інституту ім. Василя Стефаника (тепер Прикарпатський національний університет), при щирій допомозі викладача цього вузу Мирослава Гнатовича Стельмаховича. Він багато років на своїй кафедрі поширював педагогічний хист Марійки Підгірянки.
І аж наприкінці розвалу тоталітарного Радянського Союзу місцеві можновладці переставали «боятися» і цуратися талановитої народної вчительки. З подачі автора цих слів машинописного тексту поеми Марійки Підгірянки «Мати-страдниця», яка ще перебувала за семи замками у сховах Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника, восени далекого 1989-го з продовженням у п`яти номерах друкувалася на шпальтах галузевої газети об`єднання «Прикарпатліс» «Лісовий комплекс» (при в. о. редактора П. Парипи). У неділю, 26 листопада 1989 р., з ініціативи Юрія Угорчака, відповідального секретаря Івано-Франківської обласної організації Українського товариства охорони пам`яток історії та культури, на конторі лісництва у Білих Ославах поставлено першу меморіальну дошку Марійці Підгірянці (скульптор з Івано-Франківська О.Желєзняк). А через рік вийшла книжка «З відомого і невідомого у житті та творчості Марійки Підгірянки» викладачів Івано-Франківського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти М. Вільшука та І. Шкапій.
У листопаді 1990-го на світ появилася газета «Поліття», управління народної освіти Івано-Франківського облвиконкому з логотипом:
«Ми вчительство народу
В чету стаєм одну.
За волю, за свободу,
За край, за Вітчизну».
Марійка Підгірянка.
Івано-Франківська молодіжна газета «Комсомольський прапор» від 24 березня 1990 р., майже весь спецвипуск №5 «Літературне Прикарпаття» заповнила поезією Марійки Підгірянки.
Та найпомпезніше в Івано-Франківську відзначали її 110-річчя від дня народження. Березневі числа івано-франківських газет 1991-го зарясніли заголовками про незгасну велич Марійки Підгірянки у дописах М. Стельмаховича, В. Полєка, В. Слезінського, М. Вільшука, П. Арсенича, Б. Гавриліва, І. Купновицької та інших.
Багатотиражка «Педагог Прикарпаття» Івано-Франківського педінституту імені В. Стефаника прийшла до читача 22 березня 1991 року на восьми полосах під святочною рубрикою «Народна вчителька і поетеса». У цьому числі вміщено текстові матеріали і фотографії життєпису Марійки Підгірянки, її поетичні твори, спомини про неї та віршовані присвяти. У Народному домі №1 проведено літературно-мистецьке свято, на яке запрошені учні і вчителі Білоославської середньої школи, яка віднедавна носить її ім`я.
У березні ювілейного 1991 року вулицю Дарвіна в Івано-Франківську (що з`єднує вулицю Залізничну із вулицею теперішньої назви Незалежності) перейменували на честь Марійки Підгірянки. А перед тим 27 лютого того ж року Постановою Ради Міністрів Української РСР обласному театру ляльок присвоєно ім`я Марійки Підгірянки (до цього мав назву імені Павлика Морозова). У весняні дні знаної поетеси, яка народилася у березні, а в травні відійшла у засвіти, Івано-Франківське обласне товариство «Просвіта» заснувало літературно-мистецьку премію імені Марійки Підгірянки, яка у своїй когорті має понад ста лауреатів, у т. ч. багато франківчан.
Навіть один із куренів – № 22 станиці Івано-Франківськ Пласту в обласному центрі охрещений її іменем. У перші роки незалежності України плідно працював в Івано-Франківську міський осередок Союзу Українок її імені, яким опікувалися лікарі Стефанія Юркевич із дочкою Олександрою Савицькою.
Наша землячка-письмениця значно пошанована івано-франківськими письменниками й журналістами. Ще у 1992-му редактор газети «Рідна земля» Василь Артим охоче пристав на мою пропозицію зберігати 4-полосну вкладку у форматі 16-сторінкової книжечки з назвою «Поетичне намисто Марійки Підгірянки», в яку увійшли 67 поезій на релігійно-патріотичну тематику. У тому ж році вийшла книжка письменника і літературного критика Дмитра Юсипа «Вогонь світлодари» з есеєм про Марійку Підгірянку «Її пісні – се вицвіт ніжного серця», що пізніше перекочувався до двох нових видань автора. Ще в листопаді 1994-го очільник обласної письменницької організації Ярослав Дорошенко написав листа з клопотанням директору Делятинського лісокомбінату І. Симчичу – посприяти у створенні кімнати-музею Марійці Підгірянці, дочці лісничого О.Ленерта, в її рідних Білих Ославах. Це дало поштовх і через два роки у священичій резиденції відкрили Музей Марійки Підгірянки, що з 2010- року має звання народного.
Починаючи з 2004 року, завідувач Білоославського Музею Марійки Підгірянки Василь Левицький в Івано-Франківському видавництві «Нова Зоря» видав сім книжок із прозовими, поетичними і драматичними творами письменниці, до яких причетні літературні редактори Іван Гаврилович, о. Ігор Пелехатий, Іван Гриджук, Михайло Захарчук. Серед них найпомітніший і найповніший томик зібраних творів на 800 сторінок «Для Вкраїни вірно жиймо» (2009) із передмовою до одного із розділів Є. Барана. Всюдисущий письменник, журналіст, краєзнавець, вчитель і видавець альманахів та редактор часописів «Хмелліт» і «Серафинці» Василь Бабій часто-густо друкує дослідження про народну поетесу та її творчу спадщину.
Її пісенно-музичний світ в Івано-Франківську підтримують в усіх міських ліцеях, музичних школах, Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника. У репертуарі народного артиста М. Кривеня є пісні на її слова. Цікаво, що колоритну мелодійність віршів пісень славної нашої землячки аматорські і професійні митці черпають із пісенних збірників івано-франківців А. Басової «Україно, мій ти краю…» (1992) та М. Павлюка «Я – Українка» (2011) обидвох лауреатів премії її імені.
У популяризації літературного і шкільничого таланту народної вчительки долучаються ведучі програм «Навзаєм», «Вічне древо» і «Невичерпне джерело» Василь Лесів та Галина Філіпова обласного телебачення «Галичина», у програмі «Казкова майстерня» звучать її казки, а з обласної газети «Галичина» Іван Гаврилович знаходив час приїхати у родинне село поетеси, щоб відчути її дух. Різнобарвну колекцію творчого набутку письменниці також пропонує своїм відвідувачам Літературний музей Прикарпаття.
Ще у 2007-му часопис «Галичина» від 30 січня опублікував лист-статтю «Народна вчителька плекає дух свободи», в якому група авторів творчої інтелігенції обласного центру разом з Ольгою Слоньовською, професором Прикарпатського університету ім В. Стефаника, відстоюють позицію про спорудження пам`ятника Марійці Підгірянці в Івано-Франківську з написом на п`єдесталі з її вірша: «Служби чеснішої, вірнішої, як для Вкраїни, в світі нема. Жертви чистішої, святішої, як для Вкраїни, в світі нема».
Та спритніші білоославчани випередили івано-франківців. У 2014-му році, 13 липня, у Білих Ославах постав пам`ятник славетній землячці з «Читанкою» в руці (скульптор В.Довбенюк) не без грошового внеску шкільних колективів Івано-Франківщини. З викарбуваним написом на підмурівку:
«Для Вкраїни вірно жиймо,
Їй віддаймо труди”.
Марійка Підгірянки 1881-1963,
Народна вчителька, поетеса».
На відкриття приїхало багато поважних гостей з Івано-Франківська, Львова, Коломиї, Надвірної. І таки хочеться нагадати про свою пропозицію «Марійка Підгірянка в Івано-Франківську», надруковану в газеті «Галичина» за 27 лютого 2017 року: «…На фасаді оновленого будинку театру ляльок імені Марійки Підгірянки, який має статус академічного, що потерпає від щільної забудови у центрі міста на «стометрівці» на вул. Незалежності, 10 А, варто встановити художньо-меморіальний знак на честь театрального патроната». Добру справу зрушити з місця скоріше змогла б «білоославська діаспора» Івано-Франківська, небайдужі люди до рідного слова та культурних надбань своїх предків і мудре керівництво славного Франкового міста.
Василь ЛЕВИЦЬКИЙ,
завідувач Білоославського
Музею Марійки Підгірянки,
член НСЖУ.
Лютий, 2022-го.
Версія для друку
8,256 переглядів
