Газета по-надвірнянськи
 

Пластун Степан Свищ – очільник філії Українського Національного об’єднання

4 лютого 2022, 15:05 | Рубрика: Історія і сучасність Версія для друку Версія для друку 6,136 переглядів

Свищ Степан Васильович (*1908+19??), пластун перехідного пластового куреня у Познані (Польща), магістр, активіст громадського українського життя у Надвірній, член товариств «Просвіта» і «Луг», Українського Національного Об’єднання (УНО) з 1940 року у Німеччині. З січня 1942-го – керівник повітової організації УНО у місті Кутно. Брав участь у з’їзді керівників УНО у м. Коло (Польща). Арештований 27 лютого 1945-го відділом контррозвідки «Смерш» 1-го Білоруського фронту. Постановою Особливої наради при МВС СРСР від 15 квітня 1946 р. засуджений за ст. 58-2 УК РСФСР та ув’язнений до виправних трудових таборів на 6 років. Реабілітований згідно з висновком Головної військової прокуратури від 10 квітня 2002 р.

Безимени-1

Третій зліва (у 1-му ряду) купець Василь Свищ, м. Надвірна.

Громадський діяч Степан Свищ народився 17 липня 1908 року в Надвірній у Галичині у сім’ї провідного купця міста, радного, пізніше віце-посадника, посадника Василя Свища. Навчався у шестикласній школі для хлопців, потім – в українській гімназії у Львові. У травні 1928-го закінчив навчання у Станіславівській українській гімназії. «Іспит зрілости в державній українській гімназії в Станиславові відбувся в днях від 16-26 травня ц. р. під проводом управителя гімназії Данила Джерджа. Іспит зложили у відділі Б: Библюк Антін, Винник Євген, Гаврилюк Мирослав, Дольний Остап, Загаляк Гриць, Кардаш Юлія, Лепкий Маркіян, Максимов Петро, Попель Ярема, Припхав Ілля, Свищ Степан, Слюсарчук Атаназій…» [1]. Згодом Степан – студент вищої торгівельної школи у Познані. У 1933-му польська поліція арештувала активних українських націоналістів міста. По справі націоналістів допитали і студента вищої торгівельної школи Степана Свища. «По справі був допитаний член товариства «Луг» Юрій Дем’янчук, син Олекси та Юстини Буній, народжений 14 квітня 1912 року в Надвірній, греко-католик, селянин, та адвокати Микола Николайчук, Іван Сяноцький і Валеріан Банах, доктор Дмитро Селепей, інженер Дмитро Цибрівський, студент вищої торгівельної школи Степан Свищ, випускник гімназії Василь Келиман, учитель-пенсіонер Богдан Лилик, секретар товариства «Просвіта» Іван Зелик, випускник гімназії Василь Кравчук, студентки Емілія Туєшин і Марія Гринішак, а також свідки із Делятина, Пасічної, Пнів`я і Гвозда» [2].

У Познані Степан вступив до перехідного пластового куреня і дав «Пластове слово честі» [3]. Після закінчення вищої торгівельної школи – активний громадський діяч у Надвірній у товариствах «Просвіта» і «Луг» та керівництві Надвірнянського футбольного клубу «Бескид». «Окремо треба вирахувати тих діячів, що офіційно були членами проводу в «Бескиді». Це голови: д-р Дмитро Селепей, д-р Володимир Трутяк, д-р Ярослав Кучерський, містоголова Михайло Дем’янчук, секретар Михайло Гринішак (загинув у катівні Ґестапа у Станиславові), Софія Збудовська, Килиман, мґр. Олександер Саноцький, мґр. Степан Свищ і інші» [4].

Пластун Степан підтримував зв’язок з ОУН і став одним з організаторів пластових гуртків у Надвірній. У 1939-му переїхав до Німеччини. У 1940-му вступив до Українського Національного Об’єднання. УНО у Німеччині – одна з двох дозволених німецьким урядом українських громадських організацій (друга – Українська Громада), яка до 1937-го існувала на корінних німецьких землях, а в 1937-1945 роках також в Австрії та Протектораті Чехія і Моравія. Засноване 1933-го у Берліні. Велике зростання чисельності членів почалося з переходом УНО 1937 року на позиції українського націоналізму. Незважаючи на урядові обмеження, 1942-го УНО нараховувало 42 000 членів у 1 268 філіях і гуртках. Степан Свищ став членом ревізійної комісії філії УНО у місті Вартбрікен, а потім – керівником її філії у місті Кутно.

«В окрузі Вартбрікені живе багато українців, які опинилися серед зовсім певних суспільно-правних відносин. У більшости – це учителі, яких запроторили аж сюди поляки для добра школи. Одначе живуть тут від давні також інші інтелігенти та і робітники, змушені шукати хліба на чужині. Останніми часами поселяються тут також багато українців, емігрантів із рідного краю. Усі живуть у повітах Вартбрікен і Кутно, бідніші у філії УНО у Вартбрікен. Перші загальні збори і філії відбулися у червні ц. р. Вибрано на них управу філії у складі; проф. Лев Бойчук – голова, інж. Іляріон Божейко – заступник голови і скарбник, д-р ветеринарії Роман Куровецький – секретар. До Ревізійної Комісії увійшли: Степан Свищ, Іван Мохнацький і Степан Семерик, до мирового суду: д-р Микола Тимчишин, Михайло Вовк і д-р Осип Сось. Учасники зборів вшанували пам’ять полеглих героїв. Під час нарад д-р Тимчишин відчитав реферат про значіння УНО, д-р Куровецький – про визвольні змагання УСС і проф. Бойчук про сучасні завдання українців у Німеччині. Філія гуртує і піддержує морально і матеріяльно всіх українців, заступає членів УНО перед владою та підтримує національного духа. Сходини членів відбуваються найменше раз у місяць у власній домівці. При явці на загальних зборах уладили збірку на пресовий фонд «Українського Вісника» і вирішили доложити усіх зусиль, щоб усі члени філії стали передплатниками «Краківських Вістей» чи пак «Наступу». Започаткована співпраця з німцями полягає головно у збірках на німецький Червоний Хрест, збірці металів, сирого паперу і т.п.». На закінчення зборів малі діти віддеклямували вірші Шевченка і відспівано національний гимн. Філія начислює тепер 24-ох членів, здебільше інтелігентів. Найбільшу діяльність проявляє секція праці, заходом якої всі безробітні члени філії дістали вже працю. Слід відмітити, що наші люди розуміють на чужині велике значіння об’єднання всіх національних сил і радо горнуться до рідної організації» [5].

Безимени-3

Зліва направо: Віра Франко та її дочки Надя, Іванка, Степан Свищ.

Усть-Кан, Красноярський край, 1952 р.

Степан став фундатором УНО, про що повідомила газета організації «Український вісник», №3 від 7 лютого 1943-го.

Під час очищення тилу 1-го Білоруського фронту на початку 1945-го оперативна група НКВД СРСР на території Польщі заарештувала надвірнянця Степана Свища. Про його арешт в орієнтуванні під грифом «Цілком таємно» повідомляв начальник 1-го відділу Губбіо НКВС СРСР генерал-майор Горшков. «2 березня 1945 р. Цілком таємно. Орієнтування про УНО (Українському національному об’єднанні). У 1933 р. із приходом до влади в Німеччині фашизму в Берліні поряд з існуючими українськими націоналістичними організаціями Українська Громада (УГ), Українська військова організація (УВО) й Організація Українських Націоналістів (ОУН) за сприяння німецьких кіл було створено Українське Національне Об’єднання (УНО) і офіційно зареєстровано в Берлінському суді. УНО в основному складається з української націоналістичної еміграції, петлюрівців і колишніх учасників «Галицької армії», які активно боролися проти радянської влади в роки громадянської війни і готувалися до захоплення влади в Україні. Уже в 1939-1940 рр. УНО налічувало в своїх рядах до 20 тисяч членів. Основні завдання УНО визначаються його статутом наступним чином: а) боротьба за незалежність України; б) захист українських національних інтересів; в) здійснення єдиного керівництва українською еміграцією; г) розробка і здійснення відповідних духу часу методів господарського та адміністративного управління країни і захоплення влади. Ідеологічною основою УНО є націоналізм».

З цього приводу в органі УНО «Український вісник» за жовтень 1939-го писав: «Ідеологія УНО – це ідеологія українського націоналізму, ідеологія наполегливої боротьби за єдину українську державу». У своїй практичній контрреволюційній діяльності УНО цілком орієнтувалося на фашистську Німеччину та її збройні сили, знаходилося у тісному контакті із зовнішньополітичним відділом Націонал-соціалістичної партії (бюро Розенберга). Серед своїх членів й української еміграції УНО широко рекламувало фашистський лад, расову теорію Гітлера і ведення активної боротьби проти Радянського Союзу за створення самостійної Української держави під протекторатом Німеччини. Керівництво цієї націоналістичної організації здійснювала так звана Головна управа УНО, яка знаходилася у Берліні на вулиці Кох-Штрассе, № 59/11. Головою Управи став колишній підполковник петлюрівської армії ОМЕЛЬЧЕНКО Тимофій, котрий служив у розвідувальному відділі петлюрівського штабу; секретарем – доктор-юрист ЛЕВИЦЬКИЙ Володимир; організаційним референтом – колишній підполковник петлюрівської армії ВЕРЖБИЦЬКИЙ; освітнім референтом – студент університету, журналіст МАРУНЯК Володимир.

При Головній управі УНО діяли відділи (референтури): 1) організаційний; 2) культурно-просвітній і пропаганди; 3) преси; 4) роботи серед жінок; 5) організації молоді; 6) роботи серед інтелігенції; 7) фінансовий; 8) надання матеріальної та юридичної допомоги студентам і військовополоненим українцям; 9) «комбатантів» (об’єднує всіх колишніх військовослужбовців галицької і петлюрівської армій, які залишилися за межами СРСР). Крім того, при Головній управі УНО існували: ревізійна комісія; суд честі; курси автофахівців, які готують водіїв-українців.

Друкований орган Головної управи – «Український вісник» (діяв із 1936 по 1945 роки). Його редакція знаходилася у Берліні в одній будівлі з Головною управою. Крім газети, він видавав брошури, книги, журнали яскраво антирадянського націоналістичного спрямування, які розсилали низовим організаціям.

Керівництво організаціями ГУ здійснювала через обласні управи, у невеликих містах – філії та центральні групи, які безпосередньо підкоряються центру. Низова організація «гурток» будувалася за адміністративно-територіальним принципом. Структура перерахованих ланок УНО та ж, що і Головної управи. Обласні управи існували: у Берліні, Відні, Празі, Бреслау, Дрездені, Мюнхені, Торуні, Познані, Катовіцах, Лодзі й інших великих містах Німеччини і колишніх нею окупованих територіях, де перебували українці. До складу кожної обласної управи, як вже зазначено, входило декілька філій. Наприклад, у Катовіцьку обласну входило сім філій – Катовіцька, Бельська, Сосоновіцька, Некська, Креновська, Осіпельнянська і Лямсдорфська із загальною кількістю членів понад 2300 осіб.

В останній період підготовки Німеччиною нападу на Радянський Союз Головна управа УНО перед своїми організаціями поставила задачу:

«Бути готовим висунути проблему збройного повалення радянської влади на Україні і створення самостійної України при активній допомозі німців. Для чого необхідно готувати кадри, а також своїх членів організації до переїзду на Україну після окупації її німцями і зайняти там відповідне положення в майбутньому апараті самостійного буржуазно-демократичної держави».

Втілюючи практично це завдання в дію, організації УНО в 1940 р. брали активне сприяння в заходах німецького уряду по переселенню близько 12 тисяч українських емігрантів із Бельгії, Франції, Люксембургу в райони Східної Німеччини, проводили облік всіх осіб, котрі у минулому служили в українсько-галицькій та петлюрівській арміях, яких залучали до так званих секцій комбатантів, що існували при управліннях, філіях і гуртках, де з ними вели особливу виховну роботу в дусі традицій січовиків у галицькій і петлюрівській арміях.

Згодом секції комбатантів послужили ядром організації СС дивізії «Галичина». Під керівництвом німців вели широку пропагандистську і вербувальну роботу серед українців зі створення українських легіонів і [формувань] січових стрільців, займалися комплектуванням спеціальних військових шкіл і курсів під гаслом: «Підготовка української армії для боротьби за визволення України від більшовиків». Виробляли збір коштів для німецької армії. Після окупації німцями України значну кількість членів УНО перекинули у різні області Східної України і використовували на службі у німецькій поліції, перекладачами в німецькій армії, адміністративних органах і в каральних заходах гестапо. Багато членів УНО за активну участь у каральних загонах заохочувалися німцями у вигляді отримання у власність майна та будинків розстріляних євреїв.

З успішним наступом Червоної армії в 1944-му керівництво берлінського центру УНО у периферійні організації розіслало директиву «Про навислу загрозу над ідеєю української самостійності», в якій пропонувалося всім українцям зі зброєю в руках або напруженою «роботою» на своїх місцях брати саме активну участь у боротьбі проти більшовиків. Директива закінчувалася гаслом: «Все і всі для Східного фронту». У січні-лютому 1945-го при очищенні тилу 1-го Білоруського фронту оперативна група НКВД СРСР на території Польщі заарештувала ряд видних керівників УНО, серед яких: голова Катовіцької обласної управи УНО Фіщенко-Чопівский Іван Андрійович, 1884 р. н., уродженець Житомирської області, професор-металург, українець, колишній міністр торгівлі і промисловості Української Центральної Ради, а потім – міністр народного господарства Української директорії Петлюри; голова Бигдощської філії УНО Макаревич Леонтій, уродженець Київської області, українець, у минулому служив у 2-й піхотній дивізії гетьмана СКОРОПАДСЬКОГО, згодом і у ПЕТЛЮРИ. У 1930-му покликаний на службу до польської армії, де командував батальйоном 15-ї піхотної дивізії. У 1939-му потрапив у полон до німців, де і був завербований в УНО. Голова Кутніцької філії УНО Свищ Степан Васильович, уродженець Станіславської області; секретар Кутніцької філії УНО АНТИПОВ Семен Степанович, 1896 р. н., уродженець м. Стрий Львівської області; голова Бєльзської філії УНО МЕЛЬНИК Іван Іванович, у якого при обшуку вилучили картотеку на 134 членів УНО, протоколи зборів і бібліотеку з націоналістичною літературою; голова міської організації УНО м. Вадовіце ЯЧІШІН Микола Іванович, секретар тієї ж організації РОМАНЮК Олександр та інші.

Зі свідчень заарештованих уновців встановлено, що в грудні 1944 р. Берлінський центр УНО за підписом ОМЕЛЬЧЕНКА дав директиву Бигдощській філії про вжиття заходів з надання допомоги німцям в обороні м. Вигдощ [Бидгощ?]. Із метою збереження від розгрому кадрів УНО і приховування слідів своєї злочинної діяльності організаціями УНО на території Польщі за вказівкою Берлінського центру в кінці 1944 р. спрямовані в Берлін на адресу Головного управління всі секретні директиви, які виходять від нього, друку, списки членів УНО і касові книги. Останнім часом Головна управа УНО приділяла велику увагу недопущенню розкладання в УНО, для чого настійно домагалася від своїх організацій посилення ідеологічного виховання членів УНО та українських жителів у «дусі ненависті до Радянського Союзу». З цією метою з Берлінського центру на периферію почали у великій кількості надсилатися спеціальні друковані доповіді та реферати з різкими випадами проти СРСР і керівників радянської держави з вимогою в обов’язковому порядку зачитувати їх на зборах. Поряд з цим Головна управа напружила зусилля до об’єднання реакційних сил української еміграції, для чого периферійним організаціям Головна управа дала директиву про негайне налагодження зв’язків та співпраці з існуючою в Німеччині гетьманською організацією Української громади.

У директиві зазначається: «У цій обстановці буде неузгодження та ворожнеча між УНО і УГ (Українською громадою), можуть послужити тільки на руку нашого ворога – Москві і тому в такій ситуації діяльність двох цих організацій повинна бути спільною і спрямована цим шляхом». У зв’язку з цим у кінці 1944-го з наближенням лінії фронту до кордонів Німеччини, у Берліні відбулася нарада керівників українських націоналістичних організацій ОМЕЛЬЧЕНКА, ЛЕВИЦЬКОГО (УНО), МЕЛЬНИКА, БАНДЕРИ (ОУН) і Павла СКОРОПАДСЬКОГО (УГ), на якому зазначені особи прийняли рішення про створення єдиного керівного центру – Українського комітету, і зробили подання німецькому генеральному штабу про дозвіл на створення адміністративного апарату, українського війська та призначення дипломатичних представників у Німеччині, її союзників від України і проголошення «самостійності» останньої. Німецький уряд з цією пропозицією не погодився, але все ж, нібито, пішов на деякі поступки. У зв’язку з цим існуючу дивізію «СС Галичина» перейменували в Українську дивізію. А також запропонували зраднику Батьківщини – колишньому генералу ВЛАСОВУ в складі створеного ним Комітету визволення народів Росії організувати Український відділ. Начальник 1-го відділу Губбіо НКВС СРСР генерал-майор Горшков» [6].

Полковник Армії УНР кубанець Василь Прохода, голова Товариства колишніх українських старшин у ЧСР, проходив по справі Українського Національного об’єднання разом із Семеном Антоновим, Леонтієм Макаревичем, Степаном Свищем та Антоном Новицьким. «Кілька слів про них. Семен Семенович Антонов у 1916-1918 роках був лейтенантом австрійської армії, пізніше – старшиною Галицької армії та Армії УНР (з 1919-го). Брав участь у боях проти червоних за Жмеринку, Вінницю і Київ. На еміграції опинився 1920 року. Жив у м. Кутно (Польща). До Українського Національного об’єднання вступив у 1940-му, став секретарем філії, а з 1941-го – референтом культурно-освітньої секції. У лабети СМЕРШу потрапив 3 лютого 1945 року.

Леонтій (Лев) Пилипович Макаревич – підполковник царської армії та 2-ої піхотної дивізії Армії Української Держави (1918), старшина Армії УНР. Брав участь у боях проти червоних окупантів. На еміграції вступив на службу до Війська Польського. У званні майора командував батальйоном 15-ї піхотної дивізії. У вересні 1939-го брав участь у польсько-німецькій війні, під час якої потрапив до полону. Перебуваючи у старшинському таборі в містечку Люкенвальде, у липні 1940-го став членом УНО. Звільнившись, виїхав до Берліна, а звідти – у м. Бидгощ, де проживала його родина. У жовтні 1942-го очолив філію УНО у Бидгощі. Вів активну роботу проти СССР, виступав із доповідями про необхідність боротьби з Москвою за створення Самостійної України. Арештований СМЕРШем 2 лютого 1945 р. Антон Новицький – член УНО із жовтня 1940 р. Жив у м. Жнин (Польща). Затриманий СМЕРШем 8 лютого 1945 р.

Степан Васильович Свищ (1908 р. н.) до Українського Національного об’єднання вступив улітку 1940-го, а з січня 1942-го очолив у м. Кутно повітову філію УНО. У російські лабети потрапив 27 лютого 1945 р.

У другій половині травня 1945 року з Праги до Києва літаком перевезли з півсотні українців. Серед них і професори Максим Славінський, Валентин Садовський, Микола Добриловський, лектор УГА Осип Безпалко, доктори Микола Ґалаґан і Борис Сухоручко-Хословський, інженери Володимир Хилецький та Микола Сіпко. Із ними полковник Армії УНР Василь Прохода зустрівся у камері для слабосильних. А старого знайомого підполковника Армії УНР Миколу Россіневича побачити не довелося – його в «нульовці» задушили вурки, коли він не погодився віддати свій одяг» [7].

15 квітня 1946 р. Степан Свищ засуджений за ст. 58-2 УК РСФСР і ув’язнений до виправних трудових таборів терміном на 6 років. Покарання відбував у Красноярському краї. Дочку Петра Франка (молодшого сина Івана Франка) Віру Франко вивезли у січні 1946-го у найбільший радянський концтабір до м. Воркута для каторжних робіт на вугільних шахтах. Степан Свищ дізнався про це і на засланні відвідував та підтримував сім’ю Віри Франко, в якої у Сибірі народилися дві дочки (див. світлину).

Радянська влада у батька Степана – Василя Свища забрала магазин і ресторан у Надвірній та виселила з власного будинку як «буржуазного елемента». Василь Свищ проживав в останні роки бідно, працюючи бухгалтером Надвірнянського молокозаводу. Надвірнянці, пам’ятаючи добрі справи мецената, радного і посадника міста Василя Свища, допомагали йому. Відійшов у Вічність Василь Свищ 6 червня 1952 року. Мати Степана Стефанія померла у 1956-му. Спочивають батьки Степана у родинній гробниці на старому цвинтарі у центрі Надвірної на вулиці Соборній.

Під час «хрущовської відлиги» Степана звільнили з таборів ГУЛАГу і повернувся до Польщі. 10 квітня 2002 року – він реабілітований. Такий тернистий шлях борця за волю України надвірнянського пластуна Степана Свища.

Джерела і література:

1. НОВИНКИ. Діло № 131 від 15.06.1928, стор. 3.

2. Андруняк Ігор. «Справа про звинувачення українських націоналістів Надвірнянщини 1933 року», газета «Народна Воля», 7 лютого 2020 р.

3. Карта впису. Центральний державний історичний архів України у Львові. Фонд № 389, спр. 175, арк. 49.

4. О. Гайський. ТІЛОВИХОВАННЯ І СПОРТ. Альманах Станиславівської землі: збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини / ред. Б. Кравців. – Нью-Йорк; Торонто; Мюнхен: Вид. Центрального Комітету Станиславівщини, 1975,351.

5. НІМЕЧЧИНА З ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ У ВАРТБРІКЕНІ. Газета «Краківські вісті», 1940 – № 83.

6. Орієнтування про УНО. ДА РФ. Фонд Р-9478. Оп. 1.Д. 117. Л. 27-31. Завірена копія.

7. Коваль Р.М. «Тернистий шлях кубанця Проходи». https://chtyvo.org.ua Koval

8. МОЯ СЕСТРА НАДЯ ФРАНКО. https://frankolive.wordpress.com

Ігор АНДРУНЯК,

член Національної

спілки краєзнавців України.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!