Її незмінний керівник Христина Михайлюк заклала підвалини сучасного українського ансамблевого співу, зокрема, на Прикарпатті
Початкова четвертинка року нинішнього на мистецькому овиді Прикарпаття й України має і такі приємні чудові та файні блискітки-дати. 15 січня минуло вісімдесят літ Христині Олександрівні Михайлюк, заслуженому діячу мистецтв України, професору кафедри виконавського мистецтва Навчально-наукового інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, лауреату Стефаниківської премії, незмінному керівникові легендарного вокального жіночого ансамблю «Росинка». Невдовзі, 7 березня, нас очікує 55-річчя творчого життєпису «Росинки», а вже у наступному році матимемо ще одну мистецьку приємність – 60-річчя з дня заснування вокального аматорського ансамблю «Мрія» при Надвірнянському районному будинку культури, натхненницею якого у створенні, керівництві і концертному майже 5-літтю була Христина Михайлюк.
Золоті голоси «Росинки»: заслужені артистки України Ірина Жеребецька, Ольга Молодій, Марія Ортинська, Ольга Черсак, Любов Гундер та заслужений діяч мистецтв України Христина Михайлюк (третя ліворуч).
Піснями надвірнянської «Мрії» заслуховувалися не лише земляки на Надвірнянській і Прикарпатській землі, але й у Львові та Києві. і навіть завдяки прямій трансляції святкового концерту «Мрії» у січневу пору зі студії Львівського телебачення на Високому Замку на всесоюзного глядача і слухача.
Христина Михайлюк має безпосередню причетність до авторства остаточного варіанту тексту дорогої і милої краянам «Пісні про Надвірну», першою якій дала крила «Мрія». Професор згаданого Інституту мистецтв Ганна Карась із колегами підготувала до 55-літнього ювілею «Росинки» понад 400-сторінкове презентаційне книжкове видання «Творче життя як крапля роси», яке незабаром побачить світ.
Пам`ятні і фейсбучні цьогосічневі відгуки-вітання керівникові «Росинки»: «Ви – гордість України» (Лідія Бачинська); «Відлуння пісень «Росинки» відчуваю серцем усе життя» (Богдан Малярчук).
Маємо чудову нагоду завдяки публікаціям мистецтвознавців і спогадам учасниць «Мрії» і «Росинки» ширше й ближче ознайомити шановних краян з неординарною постаттю Христини Михайлюк, її патріотичним і мистецьким родом та створеними та керованими нею творчими колективами, відтворити ауру і таїну її таланту та багатства української пісні. У пропонованій нашій розповіді почуємо досить мудрі, тонкі і по-житейському глибокі нинішні висловлювання професора Христини Михайлюк про українську пісню, мистецтво, наше буття, сучасне призначення та роль у ньому митця.
Вражає своєю захопленістю, щирістю та вдячністю публікація-спогад мистецтвознавця Михайла Маслія на його авторській ФБ-сторінці, яку пропонуємо.
Христина Михайлюк: «Із 15 пісень, які прозвучали у музичному телефільмі «Червона рута» 1971 року, три співала наша «Росинка», а одну ми «виконали» разом із Софією Ротару»
15 січня 2022-го феноменальній Жінці з Прикарпаття сповнилося 80! Із «Росинки» і води, Христино Олександрівно!
Уперше студентський вокальний ансамбль «Росинка» вийшов на велику сцену 7 березня 1967 року під керівництвом Христини Михайлюк, тодішньої студентки першого курсу музично-педагогічного факультету Івано-Франківського педагогічного інституту (тепер Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника). Склад колективу часто змінювався через короткий студентський вік, проте «Росинка» завжди залишалася своєрідною професійною жіночою вокальною школою. Маючи за плечима уже загальнодержавне, тоді Всесоюзне, визнання, 1971-го дівчат запросили взяти участь у музичному телефільмі «Червона рута», який студія «Укртелефільм» за сценарієм Мирослава Скочиляса знімала в Яремчі («Росинка» з-поміж усіх була тоді ледь не найіменитішим колективом). Красуні з Прикарпаття додали особливого шарму своєю присутністю і вокальною манерою поруч із такими ж юними, як і вони, тоді ще самодіяльними співаками та композиторами: Левком Дутковським, Володимиром Івасюком, Валерієм Громцевим, Василем Зінкевичем, Назарієм Яремчуком, Софією Ротару…
Із 15 пісень, які прозвучали з екранів, три блискуче співала «Росинка» – «Течію» Руслана Іщука на вірш Степана Пушика, «Відлітають журавлі» Олександра Білаша Валерія Гужви, «Там, де гори і ліси» Валерія Громцева на текст Миколи Бучка. Тисячі концертів, тисячі шанувальників, тисячі автографів, сотні творів…
Своїми піснями «Росинка» віддала шану Дмитрові Павличку з нагоди його 90-річчя в Івано-Франківській обласній філармонії у вересні 2019 року.
У золотому фонді «Росинки» українські народні пісні, пісні про кохання, романси, твори світових та сучасних класиків. Колектив існує вже п’яте десятиліття (кандидат до Гіннесcової книги), і нині можна впевнено говорити про нього як про своєрідний український феномен і нев’янучу легенду. Як і те, що з легкої руки незмінного лідера ансамблю Христини Михайлюк, тепер уже професора, заслуженого діяча мистецтв України, в добрий час він полетів у світи на крилах рідної пісні і рідного слова.
– «Свій шлях до української пісні ви почали торувати ще в Надвірнянській «Мрії». Задум створення подібного колективу з’явився тоді, коли почула по радіо спів естонського вокального ансамблю ”Лайне”, – поринає у свою співочу молодість Христина Михайлюк. – У мене відразу зажевріла мрія створити щось подібне, але співати, звісно ж, рідною мовою. Наша «Мрія» заснована набагато раніше за київську Ігоря Поклада. Я тоді працювала художнім керівником в Надвірнянському районному Будинкові культури. Там організувала вокальний дівочий ансамбль, маючи досвід роботи в хорі Гуцульського ансамблю пісні і танцю. Співали в мене дівчата різних професій, нас було семеро: хтось працював у школі, хтось у банку, хтось – в культурі… Нас єднали молодість і пісня, усі були ще незаміжні, щоденно займалися по п’ять-шість годин.
Якось приїхав до нас з Львівського телебачення Мирослав Федорович Скочиляс, який шукав прикарпатські таланти для телевізійних зйомок. Ми заспівали йому добрий десяток пісень зі свого репертуару в естрадній манері. Високий львівський гість виніс свій вердикт: ”Чекайте, запросимо вас до Львова на телебачення”. У почуте довго не хотілося вірити: хтось там з районної Надвірної може потрапити на телебачення!?..
Прослуховування відбулося пізньої осені, а вже після Нового року надійшла зі Львова телеграма, в якій повідомляли, що 8 січня наш ансамбль співатиме в прямому ефірі на Москву, тобто нас має побачити весь Радянський Союз. Правда, у програмі телепередач написали: «Концерт ансамблю «Мрія”. А ми назви ніякої не мали. Москва часто на релігійні свята просила Мирослава Федоровича записати «что-нібудь екзотічєскоє», тобто українською мовою. Ми саме мали такі „екзотичні” пісні, рідні та дорогі кожному українцеві. Терміново пошили костюми і поїхали до Львова. По приїзді я відразу ж запитала Скочиляса, звідки взялася назва ”Мрія”, на що він досить спокійно відповів: ”Ви ж самі сказали, що мрієте створити такий ансамбль. Ваша ”Мрія” здійснилася!”
Після виступу всіх запросили у ресторан на Високому Замку. Яких лише дифірамбів нам не виголошували. Словом, обіцяли, що ми будемо постійними гостями Львівської студії. У почуте знову ще довго не вірилося. Однак тішило те, що сподобалися, що наша скромна праця потрібна людям!
Ось так волею долі Мирослав Скочиляс, головний редактор музичної редакції Львівського телебачення, став для нас хрещеним батьком. Він нас дуже шанував і любив, як і ми його. Він, як посланець Божий, багатьом колективам і артистам дав путівку в життя. Мав таку можливість і реалізовував її сповна».
Христина Михайлюк продовжує: «А якогось року на Великдень вже з ”Росинкою” (наша співпраця продовжилася і з моїм новим колективом) ми заспівали ”Виростала верба” Василя Їжака, а в оформленій студії стояли у вазі гілочки весняної верби. Цього виявилося достатньо, аби Мирослава Федоровича покарали і перевели з музичної редакції у … сільськогосподарську. Правда, ненадовго, адже без його програм не могли обійтися ні Українське, ні Центральне телебачення. Наставав його тріумфальний час.
Хоча я вже навчалася від 1966 року в Івано-Франківському педінституті, все ж якийсь час ще їздила на репетиції та концерти у Надвірну. ”Мрія” в історію увійшла і двома піснями, які вийшли у двох збірних платівках фірми ”Мелодія”.
Тепер повертаємося до 7 березня 1967-го. Тоді ми вперше заспівали у складі дівочого ансамблю щойно організованого музпедфакультету на святі до Жіночого дня. А зоряний час настав, коли невдовзі того ж 1967-го ректором інституту став Олександр Устенко (він був наймолодшим ректором у Радянському Союзі, мав 38 років). Тоді ми вже звалися ”Росинкою”. Олександр Андрійович зробив особливу ставку на художню самодіяльність, ми мали повноцінних п’ять-шість колективів, які знав весь Радянський Союз. Відбулися гастролі й за кордоном. Нас ректор підтримував завжди і всюди.
Тепер існує чимало версій стосовно назви ”Росинка”. Яка з них правильна, не знаю. Нині важко визначити того, хто дав таку назву, яка не лише гарна, а й, як виявилося, довговічна, адже ансамбль існує вже п’яте десятиліття.
Нас часто запрошували до Москви на різні телевізійні музичні програми: ”Шире круг”, ”Песня далекая и близкая”… Москвичі зробили 20-хвилинну передачу про наш колектив. Ми їздили на концерт у Центральний Будинок літераторів до 100-річчя з дня народження Василя Стефаника. А запросив нас сам Іван Семенович Козловський, який брав участь в урочистостях у нашому рідному вузі у травні 1971-го. Правда, тоді трапився казус: нас тримали на фінальну пісню, а концерт затягувався і хтось дав команду завершувати. Ми на сцену так і не вийшли.
А вже наступного дня мене знайшли і запросили заспівати для начальства і гостей у ресторані «Карпати». Я не погоджувалася, адже не вважала свій колектив ресторанним. Наш завкафедрою наполягав: ”Те, що ви вчора не виступили, – дурниця! Там треба йти співати!”.
Як виявилося, Козловський залишився також. Ми заспівали акапельно. Гості забули про їжу, відсунулися від столів і з кріслами підсунулися до сцени. Ми давали концерт на замовлення. Іван Семенович встав і сказав: ”Дівчата, будете співати у Москві!” Оперний корифей не лише дотримав слова і надіслав нам запрошення, а й запропонував разом з ”Росинкою” заспівати кілька творів. Запропонував три пісні: ”Вечерний звон”, ”Ставок заснув”, ”Де згода в сімействі”. Ми на репетиції попробували і все вдалося. ”Росинка” не осоромилася і не підвела Івана Семеновича – усе нам вдалося. Потім ми ще співали і свої твори. На ”ура” тоді пройшла авторська пісня коломийчанина Василя Якуб’яка ”А радіола грає, грає”. Іван Семенович тішився нами, а ми ще більше – ним. Гостинно приймав.
Через якийсь час ми знову співали у Москві, того разу на ювілеї Марка Черемшини. І знову там мали успіх».
Розкриває ширше творчу палітру «Росинки» і такий спогад Христини Михайлюк: «Згодом наш давній палкий та вдячний шанувальник Мирослав Скочиляс запросив на зйомки музичного фільму ”Червона рута” в Яремче, у серпні 1971-го. Мирослав Федорович як автор сценарію і нас, як ”своїх”, не міг, мабуть, не запросити. Він завжди любив усіх артистів, а вони відповідали йому тим же. Спеціально для фільму ми вивчили пісню Валерія Громцева і Миколи Бучка ”Там, де гори і ліси”. Довелося співати ще дві пісні, а всіх – 15. Із них – лише одна російською мовою. Треба віддати належне режисерові Романові Олексіву і сценаристові Мирославу Скочилясу, що відстояли своє: Москва ж наполягала записати три пісні російською. Я не сподівалася, що фільм матиме аж таку популярність, яка з роками не згасає.
Зйомки відбувалися у серпні, мої дівчата-солістки пороз’їжджалися хто куди – період же відпусток. Не було кому зніматися. Усі зібралися лише на запис пісні Олександра Білаша і Валерія Гужви ”Відлітають журавлі”, яку ми співали акапельно. А так нас залишалося троє–четверо.
Мешкали тоді на квартирах у Яремчі. Все оплачував ”Укртелефільм”. Я разом із Софією Ротару й Анатолієм Євдокименком проживала цілий місяць у будинку одинокої жіночки, котра мала малесеньку донечку. Фонограми їздили записувати у Чернівці, на студію телебачення, робив їх Василь Стріхович.
Пісню ”Течія” Руслана Іщука та Степана Пушика знімали у Києві, у вагоні поїзда, який винайняла студія. Софія Ротару в пісні ”Росинки” ”заспівує” соло (а насправді звучить голос нашої вокалістки Ганни Старовойтової).
Із тих пір із Сонею ми залишилися добрими приятельками. Не раз із теплотою зустрічалися на різних сценічних майданчиках. Хочеться мовити багато добрих і теплих слів про адміністратора фільму Михайла Кузьменюка, на превеликий жаль, уже покійного, буковинця, котрий неподалік Севастополя відкрив унікальний український музей.
Коли фільм феєрично вийшов на телеекрани, приємно було, що й ми долучилися до такого успіху. Роки біжать, а на плівці музичного фільму ”Червона рута” ми всі ще такі молоді і гарні…
Різні недобрі історії творилися з нашим фільмом: його різали, вирізали, викидали. Особливо, коли почалися проблеми навколо вбивства Володі Івасюка. Фільм не лише не показували, а й старалися вирізати його постать якнайбільше… Тепер, слава Богові, можна подивитися повністю.
Тоді ж, у Яремчі, я близько познайомилася із Левком Дутковським та його дружиною Аллою, Володимиром Івасюком, Валерієм Громцевим, Назарієм Яремчуком, Василем Зінкевичем. І у нас з’явилася не тільки творча, а й чисто людська дружба, яка, особливо з Василем Зінкевичем, триває і до цього часу. Ми з Василем куми, він – хрещений батько мого сина».
Заслужена артистка України, доцент ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника», багаторічна учасниця «Росинки», надвірнянка Ольга Молодій запропонувала ось таку свою розповідь.
Христина Михайлюк як популяризатор українського ансамблевого співу
«… Я в серці маю те, що не вмирає…».
Леся Українка.
Події, що відбуваються сьогодні у нашій державі, та й, зрештою, у цілому світі, переконливо свідчать, як важливо для людини та нації мати в серці «те, що не вмирає». Мистецтво, культура – це та велика сила, що промовляє до серця людини, впливає на емоційному, підсвідомому рівні, формуючи таким чином духовність народу. Тому праця людей мистецтва на цьому шляху є архіважливою.
«Ми двадцять три роки недооцінювали важливість культурної політики… Якщо і зараз до нас не дійде, що відсутність добре сформульованої та наповненої якісним продуктом культури врешті-решт спричиняє присутність хаосу та крові, то гріш нам ціна… Україні необхідно не лише на політичному рівні, але і на культурному відновити свій історичний статус європейської країни… Якщо ми не зробимо цього, всі зусилля української армії виявляться марними». Щиро підтримую ці думки і пишаюся тим, що живу і працюю серед людей, які творять якісну українську культуру, духовне багатство нації, навчаючи молоде покоління.
Одна з таких творчих особистостей, життя якої цілковито присвячене збагаченню, розвитку, популяризації рідної пісні, – заслужений діяч мистецтв України Христина Олександрівна Михайлюк, професор кафедри виконавського мистецтва Навчально-наукового інституту мистецтв ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника», незмінний керівник легендарного вокального ансамблю «Росинка», якому нещодавно виповниться 55 творчих років.
Про саму Христину Олександрівну – митця, керівника і педагога-вокаліста, – немає достатньої інформації, друкованих, а тим більше наукових видань. Христина Олександрівна не любить, коли про неї говорять та пишуть, оскільки є надзвичайно скромною людиною. Проте вважаємо доцільним поцінувати людину саме за її життя, пишатись нею, поки вона працює, творить. Тому ставимо перед собою мету хоча б частково заповнити прогалину в інформації про творчість, педагогічну діяльність, життєві та професійні принципи цього митця.
Христина Михайлюк народилася в м. Коломиї 15 січня 1942 року в інтелігентній і патріотичній українській родині. Батько – лісоінженер (закінчив лісову академію у Празі), дуже любив співати, особливо стрілецькі пісні, грав на гітарі. Мати – господиня, дружина, мати трьох дітей, з яких Христя була наймолодшою, – теж співала. У родині співали всі: батько, мати, старші сестра і брат. І хоч життя не було легким, українська пісня увійшла в душу малої Христини «з молоком матері»; фактично, тільки навчившись говорити, вона вже співала у сімейному тріо (і не завжди «мелодичну» партію, була здібною настільки, що природно чула і могла співати інші голоси. Це бажання вторити і співати «гармонію» залишилося у Христини Олександрівни на все життя. Зрештою виникла мрія створити власний ансамбль.
Музичну освіту здобула на музично-педагогічному відділенні Коломийського педучилища, яке вона закінчила з відзнакою у 1962-му (клас вокалу П.М. Свириди). Свідченням успішності у вокальному виконавстві стало, зокрема, те, що її єдину з випускників училища запросили співати до професійного філармонійного колективу – Гуцульського ансамблю пісні й танцю, який тоді гастролював по усьому Радянському Союзі. Лише один рік її праці у цьому колективі (1962-1963) додав досвіду й збагатив вокальну майстерність, що допомогло згодом створити власний вокальний ансамбль при Надвірнянському районному будинку культури, де вона у 1963–1966 роках працювала художнім керівником. Бажання творити, якось виражати себе в мистецтві врешті вилилась у створення ансамблю «Мрія», який невдовзі здобув величезну популярність. Спочатку це було вокальне тріо, яке народилося внаслідок захоплення польським ансамблем «Філіпінки» та прибалтійським «Лайне». В Україні ансамблів такого типу в той час не існувало. І спроба Христини Михайлюк виявилась досить успішною. Вже у 1963-му ансамбль «Мрія» запросили до виступу на Львівське телебачення. Слухати колектив приїхали Михайло Магдій – один із перших заслужених артистів України на Прикарпатті, художній керівник Гуцульського ансамблю пісні й танцю, Мирослав Скочиляс – тоді музичний редактор Львівського телебачення, якого і «Мрія», і в майбутньому ансамбль «Росинка» вважають своїм «хрещеним батьком». Вони залишилися враженими професійністю молодого колективу. Далі – гастролі: Львів, Київ, Москва, виступи у телевізійних передачах «Голубий вогник», концерти, платівка, фотографії, костюми, мішки листів від шанувальників з усього Союзу…
Запорукою успіху, як на мене, вже тоді вирізнялася професійність, високі вимоги керівника (у першу чергу до співу) і самовіддана постійна робота. Христина Олександрівна вміла добирати репертуар, часто сама виконувала аранжування й ніколи не використовувала правила класичної гармонії у них, керуючись власним музичним чуттям, беручи за основу текст, характер пісні, образ. Уже набагато пізніше я особисто, співаючи у «Росинці», зрозуміла, яких зусиль потребує отой знаменитий «унісон», «чистий» акорд, з яких потім можна «ліпити» художні образи. А з «Мрією», як суто самодіяльним колективом і в якому співали фактично аматори, вона здійснила титанічну працю. Й успіх і перемога не забарились: ансамбль здобув ІІ місце у фестивалі-конкурсі самодіяльних колективів України. Попри важливий фактор молодості учасниць основою творчості колективів, керованих Христиною Олександрівною, вважають саме вокальну професійність. Уже починаючи з «Мрії», характерними їх ознаками, ставав грамотний спів, але в обов’язковому поєднанні із усім комплексом засобів, що визначають артистичність виконання – сценічними рухами, пластикою, мімікою, манерою звуку та, насамперед,відповідність змісту, присутність душі, того, без чого неможливе справжнє мистецтво.
У 1966-му Христину Олександрівну запросили(!) навчатись на музично-педагогічному факультеті Івано-Франківського державного педагогічного інституту імені Василя Стефаника (клас вокалу Б.А. Антоневич – учениці славетної Соломії Крушельницької), де вона, будучи студенткою-першокурсницею, одразу ж створила вокальний ансамбль однокурсниць. 7 березня 1967-го ансамбль успішно дебютував, згодом ставши легендарною «Росинкою», що цьогоріч святкуватиме свій 55-літній ювілей.
«Росинка» – лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів і фестивалів, чотирьох телетурнірів «Сонячні кларнети», учасник зйомок музичних фільмів: «Червона Рута», «Телеграми, телеграми…», «Верховино, світку ти наш», «Де Черемоша хвилі плинуть», «Дзвенить «Росинка» у піснях». Співаючи поряд із зірками української естради Софією Ротару, Василем Зінкевичем, Назарієм Яремчуком, Володимиром Івасюком, Оксаною Білозір та іншими, колектив набував статусу «екстра-класу», який запрошували на зйомки телепередач (наприклад, «Голубий вогник»), концертних виступів у Київі і Москві. Передачі транслювали в ефірі Всесоюзного центрального телебачення, що сприяло популяризації ансамблю. Як приклад, почувши спів «Росинки», славетний радянський співак І. С. Козловський виявив бажання заспівати разом із цим ансамблем на святкуванні 100-річчя від дня народження Василя Стефаника у Москві на сцені Центрального будинку літератора (1970 р.). Ансамбль неодноразово презентував українське ансамблеве мистецтво й за кордоном – у Польщі, Словаччині, Румунії, Чехії, Росії, Білорусії, Азербайджані; забезпечив культурну програму ювілейного круїзу по р. Дніпро на відзнаку 100-річчя української еміграції у Канаді (1991 р.).
У творчому доробку ансамблю – 5 аудіоальбомів (2002, 2008, 2013/2014, 2017 рр.), 4 репертуарних нотних збірники, 10 ювілейних концертних програм. Від часу створення у «Росинці» пройшли школу співу понад 50-ти учасниць, багато з яких створили власні вокальні колективи. У 2002-му учасниці ансамблю здобули звання Заслужених артистів України, а незмінний керівник – Заслуженого діяча мистецтв.
Після закінчення інституту у 1970-му Христину Михайлюк залишили у ньому працювати викладачем постановки голосу. Тут, поряд з «Росинкою», вона створювала та продюсувала студентські вокальні колективи: дуети, тріо, інші ансамблі, які вирізнялися професійним вокалом, гарним музичним смаком щодо формування репертуару, правдивістю виконання.
Успіх та популярність вокальних колективів, якими керувала й опікувалася Христина Михайлюк, стали можливими завдяки не лише її мистецькому талантові, але й суто людським чинникам, лідерським якостям, природній харизмі. Керівник перетворювала працю на радість, а процес вивчення творів та саму «вокальну роботу» – на захоплюючий процес творчості.
Коли ми осягаємо доробок Христини Михайлюк як ансамблевого керівника, на думку спадають слова музичних критиків про видатну українську співачку Іру Маланюк: «…Жіночий флюїд, спонтанне мистецтво приваблювання, …вміння свої голосові засоби вживати зі смаком і доцільно…». Це саме те, що завжди вабило нас до Христини Михайлюк, те, чого вона від самого початку вчила своїх колег-учасниць. Варте уваги й те, що її пріоритетом було виконання творів, у яких відчувались українські пісенні традиції.
Безсумнівно, творча діяльність Христини Олександрівни Михайлюк як керівника та популяризатора вокальних колективів заклала підвалини сучасного українського ансамблевого співу (зокрема, на Прикарпатті), характерними ознаками якого є: відточений музичний стрій, єдина висока позиція вокального звуку, витончений ліризм, глибоке проникнення у характер виконуваних творів, витонченість манери виконання.
У цьому спогаді використані публікації: «Діяльність продюсера в культурно-мистецькому просторі ХХІ століття: виклики та концепції сьогодення. Зб. наукових праць / Наук. ред., упор. : С. Садовенко. К. : НАКККіМ, 2018. С. 34-38; Наріжна Вікторія. Міністр культури… / Вікторія Наріжна [Електронний ресурс]. Режим доступу: life.pravda.com.ua; Павлишин С. Історія однієї кар’єри / Стефанія Павлишин. 2-е вид., доповн. Львів: Ліга-Прес, 2012. 190 с.; Черепанин М. В. Передмова / «Пісні з репертуару «Росинки» // упор. Михайлюк Х.О., Молодій О.Р., Ортинська М.З., Черсак О.М. Івано-Франківськ: «Нова Зоря», 2008. С. 3.
Іван ГРИДЖУК «Народна Воля»
ДАЛІ БУДЕ.
Версія для друку
3,873 переглядів
