Багатоплинне людське життя за короткий час може так тебе захопити, що ти сам, того не помічаючи, опиняєшся у вирі подій минувшини, заново їх переживаючи. Більше того, якщо ці події мають доленосне значення як у минулому, так і в майбутньому. Люди мимоволі стають активними продовжувачами, намагаючись їх немовби заново переосмислити і залишити для них спогади прийдешньому поколінню.
Микола Сіщук (посередині) із сотенним УПА Мирославом Симчичем («Кривоніс») та автором публікації Іваном Кметюком (ліворуч).
Саме до таких людей належить Микола СІЩУК, син Дмитра й Анни, який народився 6 травня 1937-го у селі Зелена (присілок Фентираль) у рубленій гуцульській хаті. Виховували їх із братом Василем у селянській родині, де батьки, незважаючи на страшне воєнне і післявоєнне лихоліття, передали своїм дітям високі моральні якості – почуття власної людської гідності і патріотичний дух українства. Хоча самі і були неосвіченими, але у повсякденні мудро виховували синів у дусі побожності, справедливості, доброзичливості і працелюбності. Таким чином, своїми вчинками і словом формували майбутній характер дітей – бути людяними, щирими і чуйними, співчутливими до чужих бід і горя. Повага до людей праці залишалась споконвічною – у цьому, напевно, полягає суть і зміст нашого життя.
Микола закінчив Зеленську семирічну школу у 1951-му. До цього часу їхня хата стала пристановищем і місцем зв’язку повстанців легендарного «Довбуша» – Надвірнянського надрайонного референта СБ ОУН. Батько Миколи Сіщука працював головою Зеленської споживчої кооперації, мати підробляла пошиттям одягу. Дмитро Олексійович постійно возив оунівську пошту до Надвірної, забезпечував повстанські криївки цукром, сіллю, нафтою, радіоприймачами, організовував в урочищі Розтока зустрічі «Довбуша» із потрібними і надійними людьми. У липні 1951-го батька і матір заарештували, майно все конфіскували, Дмитрові Сіщуку присудили 25 років заслання як зв’язковому «Довбуша», матері – 10 літ за передачу «штафет» і продуктів. Микола із братом Василем, коли батьків вивозили на Сибір, втекли – це їх врятувало. Вони фактично залишилися на вулиці, змушені за допомогою родини викупляти свою хату і стайню у держави. Микола працював лісорубом, щоб заробити на прожиття. Братам доводилося щотижня йти у гарнізон енкаведистів відмічатися.
У 1953-му Микола вступив у Станіславську школу бухгалтерів, працював рахівником Зеленської кооперації. 1956-1959-ий – служба в армії, освоював цілинні землі у Казахстані, начальник телеграфної станції (на змаганнях у Прибалтійському військовому окрузі у місті Тарту здобув першість у змаганні телеграфістів, ставав призером всесоюзних змагань, за що отримував відпустки). Після армійської служби деякий час трудився завідувачем їдальні у Зеленій, водночас навчався заочно у кооперативному технікумі.
У лютому 1960-го одружився з Оленою Головчук. У них народилися діти Іванка та Роман. Життя почало налагоджуватися. У квітні 1961-го Миколу Дмитровича обрали головою Зеленського споживчого товариства, у 1968-му – перевели на посаду заступника голови Надвірнянської райспоживспілки, надали квартиру, а сільську хату, яку побудував з батьками, змусили дати під аптеку. У 1964-му закінчив Чернівецький технікум, де здобув спеціальність бухгалтера. Далі – Київський торгово-економічний інститут та Івано-Франківський педінститут імені В. Стефаника, факультет історії і суспільствознавства. Дружина Олена закінчила Чернівецький торговий технікум і здобула спеціальність бухгалтера. У 1972-му працівники райспоживспілки обрали Миколу Сіщука як ініціативного і ділового керівника своїм головою. Проте у жовтні 1979-го звільнений за вказівкою тодішнього першого секретаря Івано-Франківського обкому компартії Івана Скиби з роботи як такий, котрий приховав в анкеті, що походить із бандерівської родини.
Почалися митарства, які фактично тривали до розпаду Союзу – Надвірнянський лісокомбінат, керівник військторгу секретної військової частини у Делятині, звідки звільнився, побоюючись перевірки біографічних даних (хотіли представити до нагородження орденом, колектив посів третє місце серед військторгів тодішнього Союзу). Голова облспоживспілки Степан Гранат запропонував роботу на посаді заступника директора із будівництва Івано-Франківського плодовокомбінату, де пропрацював три місяці, далі негайно звільнився, бо міг піти до суду через сфальсифіковану особову справу. Подалі від гріха Гранат скерував на посаду директора ресторану «Беркут» на Яблуницькому перевалі, де пропрацював всього два дні, бо і там на відшибі до нього «дотягнулися» працівники КДБ. Змушений виїхати на роботу в Одеську область, як мовиться, подалі від гріха. У жовтні 1988-го у часи так званої перебудови Степан Гранат призначив його на посаду голови Яремчанського споживчого товариства, пізніше пайовики обрали його на цю посаду.
У 1996-му після серцевої хвороби вийшов на пенсію по інвалідності. У той час, коли перебував на різних керівних посадах, Микола Дмитрович допоміг вступити на навчання безплатно у середні та вищі навчальні заклади десяткам дітей, після чого влаштовував їх на працю. Багато людей завдяки йому побудували власні житлові будинки, придбали автомобілі та інші речі. Вийшовши на заслужений відпочинок, не сидів, склавши рук, а вирішив, що героїчна історія нашої доби не повинна канути у лету, прагнучи зробити ще щось добре для краян. Зібрав цікавий архівний матеріал і записав розповіді учасників та очевидців боротьби за волю України, що лягли в основу двох книг – «Мовою сердець і документів» та «Неначе писанка село Зелена». Це стосувалося даних більше як сто повстанців ОУН-УПА, жителів села Зелена, де і коли вони загинули за незалежність України у боротьбі з московськими окупантами. Микола Дмитрович доніс до жителів краю імена нескорених із когорти залізних – «Грома». «Довбуша», «Ружі», «Мороза» та їх бойових побратимів. До речі, малий Миколка неодноразово носив «штафети» і продукти повстанцям «Довбуша». На власні очі бачив «Грома», «Довбуша» та інших повстанців, тому за покликом серця він поставив собі за мету, яку й виконав, щоб звитяжні сторінки боротьби увіковічнити у віках і донести громадськості.
За час, коли очолював колектив кооператорів Надвірнянщини, за багаторічну сумлінну працю їх неодноразово нагороджували Грамотами Президії Верховної Ради та Ради Міністрів України, УКООПСпілки. Колектив райспоживспілки занесли до обласної «Книги трудової слави». Самого керівника, який доклав чимало зусиль і вмінь до цих трудових звитяг, нагородили бронзовою медаллю ВДНГ та знаком «Відмінник споживчої кооперації». Його тричі обирали депутатом Надвірнянської районної ради, депутатом Яремчанської міської ради, в якій очолював бюджетну комісію. Активно займався громадською роботою. У 2002-2006-му – голова координаційної ради політичних партій та громадських організацій демократичного спрямування Надвірнянщини, у 2004-му на виборах Президента України – голова окружної виборчої комісії виборчого округу № 89, Почесний громадянин села Зелена.
Був помічником голови райдержадміністрації Романа Гончарука на громадських засадах протягом 2000-2003 років. Після цього – помічником голови РДА Василя Мигалюка (2003-2005 рр.). У нашому районі завдяки Миколі Дмитровичу та за активної підтримки тодішнього голови облспоживспілки Степана Граната побудували універмаг у Делятині, двоповерховий торговий комплекс у с. Зелена, торговий комплекс у Гаврилівці, у Татарові – ресторан «Піги», у Лісній Тарновиці – цехи консервний та безалкогольних напоїв.
Усе його свідоме життя базувалося на принципах – із людьми і для людей. Вірна порадниця дружина Олена Ільківна, яка так само, як і чоловік, працювала у системі споживчої кооперації. За багаторічну сумлінну працю нагороджена почесним дипломом правління Центроспілки і ЦК профспілки працівників держторгівлі і споживчої кооперації, грамотами правлінь облспоживспілки і райспоживспілки. Їі підтримка та поради зіграли вагому роль у становленні і трудовій славі мудрого і вмілого господарника, чуйного керівника великого трудового колективу. Дружина завжди розуміла його проблеми і нелегкі випробування, які випадали на його долю. Разом виховали двох дітей, дочка Іванна працювала завідувачем відділення УЗД кардіологічного центру Хмельницької обласної лікарні, тепер – на заслуженому відпочинку. Син Роман – начальник відділу ОБСЄ Департаменту міжнародних організацій Міністерства закордонних справ України, зараз – пенсіонер.
Заповітна мрія Миколи Сіщука – виготовити і встановити у селі Зелена біля каплиці, що знаходиться навпроти адмінбудинку старостинського округу, мармурову меморіальну плиту з викарбуваними прізвищами односельчан-повстанців ОУН-УПА, котрі боролися і загинули за Незалежність України. Наш ювіляр пройшов славний трудовий шлях і зберіг святу вірність ідеалам повстанської боротьби та підпільної діяльності 1940-1950 років, часу його дитинства та юності.
Ось так у повсякденних трудових буднях, нелегких житейських перипетіях 6 травня Микола Дмитрович святкує свій вагомий 85-річний ювілей.
З роси і води Вам, шановний ювіляре, міцного карпатського здоров’я і наснаги в ім`я утвердження Незалежної Української Держави!
Іван КМЕТЮК,
заступник голови районної
організації Всеукраїнського
товариства «Меморіал» ім. В. Стуса.
Версія для друку
2,564 переглядів
