Продовження. Поч. від 7 жовтня ц. р.
До речі, останній головний командир УПА Василь Кук-«Коваль» у своєму наказі № 0552 від 14 жовтня 1952 року відзначив: «Командир «Сом», Василь Івахів – перший командир і військовий вишкільник відділів УПА Північ». Виходячи з військової субординації, останній наказ в армії є єдино правильним і виконується. Таким чином, Василь Івахів – перший командир УПА.
Дмитро Клячківський-«Клим Савур» – провідник ОУН Північно-Західних Українських Земель (ПЗУЗ), який перебрав на себе обов`язки головного командира УПА разом з «урядуючим» провідником Миколою Лебедем-«Рубаном», вважав, що переговори ні до чого не приведуть, втрачається дорогоцінний час. Коли призначили зустріч, то вона не відбулася, сторони звинуватили одна одну у цьому. 20 липня 1943-го Тарас Бульба перейменував свої загони в УНРА (Українська Національна Революційна Армія). А в жовтні УНРА розформувалася і перейшла у підпілля. Сутички між бандерівцями і бульбівцями не набули серйозних маштабів.
Восени 1943-го повстанські загони і групи об`єднались в одну повстанську армію. Цим самим уникнули помилок отаманів 1920-х років, бо саме взаємопоборювання і взаємознищення стали основними причинами і є тепер за час нашої багатовікової історії у боротьбі за Українську державу.
Як справедливо зауважив про Боровця знаний дослідник національно-визвольної боротьби українців ХХ століття Володимир В`ятрович, «він був отаманом, загубленим у часі». Проте саме загони Бульби влітку 1942-го почали активніше вести боротьбу проти нацистів. У середині липня Головна команда УПА видала наказ усім своїм «Летючим бригадам» розпочати широкомаштабну акцію проти фашистів, а саме вдарити по системі транспорту та постачанні фронту на теренах, що охоплював величезні території від Чорного моря і Білорусії до Балтики. Під укіс йшли цілі ешелони, що прямували на фронт. Бійці УПА захоплювали вагони з награбованим добром, які прямували до Німеччини, звільняли невільників, голодним жителям роздавали харчі, майно. 19 серпня декілька груп «Летючих бригад», об`єднані в одну оперативну групу, вдарили по важливо стратегічній станції Шепетівка, де спалили машини, склади, вагони, пошкоджені паровози на станції. Це – відповідь повстанців на геноцид нацистів проти українського народу.
Навесні 1943-го склалися непрості стосунки у відносинах УПА з польським підпіллям саме через небажання польського керівництва визнати право українців мати свою власну державу на своїх етнічних землях. Ці стосунки переросли у збройне протистояння, зокрема, на Волині влітку 1943-го знане як «Волинська трагедія». Хоча до цього часу немає документального підтвердження, що Провід ОУН(б) віддавав письмові розпорядження про знищення польських жителів. Навпаки, за твердженням знаного українського історика Володимира В`ятровича, польські збройні відділи 7 квітня 1943 року вчинили напад на українське село Бутейки. У відповідь на це збройні відділи УПА під командуванням Івана Литвинчука-«Дубового» 22-24 квітня напали на польське село Іванова Долина. Як справедливо відзначив львівський історик Юрій Киричук, навіть у судний день неможливо буде довести, хто перший почав: українці чи поляки і хто більше винуватий…
Створення УПА стало відповіддю німецьким загарбникам, які нищили і грабували український народ. Взимку-навесні 1943-го повстанські відділи вели бої з німцями і захопили містечка Володимирець, Степань, Людвипіль, Дорожне, Цумань, Горохів; у Кремінцях, Дубному, Ковелі, Луцьку, Рівному розбили в`язниці і звільнили в’язнів; відкинули червоних партизанів за річку Случ, за лінію Ковель – Сарни. У травні від рук українських повстанців на шляху Ковель – Берестя загинув зі своїм штабом начальник СА Віктор Лютце; навесні – організація відділів УПА на Правобережній Україні, зокрема, у Холодному Яру на Черкащині; влітку – організація Української Національної Самооборони (УНС) у Галичині. Для керівництва з повстанською боротьбою постав краєвий військовий штаб проводу ОУН під керівництвом сотника Романа Шухевича, з листопада 1943-го він – Головний командир УПА. У червні 1943-го повстанські відділи розгромили німецьку поліційну школу, яка нараховувала 260 військових. Під селом Устинівка Патиївського району німецькі частини втратили понад 100 чоловік убитими і пораненими. У листопаді-грудні пройшли бойове хрещення відділи УНС у Галичині, зокрема, у районі Чорного лісу, Самбірського району Львівської, Долинського Станіславської областей. Між річками Дністром і Лімницею до весни 1944-го існувала так звана «Зимова Республіка» у Галицькому районі.
Дії радянських партизанів щодо німців привели до каральних заходів. 2 березня 1943-го партизани під командування Федорова напали на німецькі склади у Корюківці на Чернігівщині. Загинуло декілька десятків німців, партизани могли прийняти бій, проте відступили, а німці знищили 6,5 тисячі місцевих жителів. Восени 1943 року на Волині у Поліссі німці спалили 77 сіл, від рук червоних партизанів за підтримку ОУН-УПА згоріло 29 сіл. Тому нема нічого дивного, що влітку того ж року загони УПА заблокували вступ 17 тисячам партизанам, котрі йшли рейдом у Польщу і вели з ними бої.
Розгром німецьких військ на Курській дузі влітку 1943-го, визволення міст Харкова, Полтави, а пізніше всієї Лівобережної України, 7 листопада – Києва свідчило, що радянські війська наближаються до районів дій УПА. Перед УПА постало складне завдання: перейти німецько-радянський фронти й опинитися у більшовицькому Запіллі, залишаючись на українських землях. Німецькі війська не становили серйозної небезпеки, тим більше, що вони відступали. З угорськими вояками дійшли порозуміння про ненапад. Першими зустрілися з регулярними частинами червоної армії відділи УПА «Південь» під командуванням «Енея», які під натиском радянських військ перейшли у північно-східну частину Волині.
22-24 квітня 1944 року точилися запеклі бої під Гурбами, де 5 бригад НКВС, кількістю 30 тисяч чоловік, танками, артилерією і літаками на відтинку Шепетівка – Рівне – Збараж замкнули 8 куренів УПА та сотню «Ваньківа», майже 5 тисяч чоловік. Більша частина відділів вирвалася з оточення і взяла шлях на Полісся. 29 квітня у Кременецькому районі на Тернопіллі повстанці знищили 240 більшовиків.
Трагічна доля УПА «Південь» змусила ГК УПА змінити тактику переходу фронтів, а саме у великі бої з червоною армією силами декількох куренів не вступати, а розчленуватися на сотні, навіть чоти і рої, перейти у Карпати і лісові масиви. Саме тому у трикутнику Коломия – Косів – Надвірна до весни 1945-го існувала повстанська «Республіка» з центром у Космачі.
Вступивши на західноукраїнські землі, органи радянської влади видавали листівки проти УПА, закликаючи народ до боротьби «з українсько-німецькими націоналістами – прислужниками Гітлера». Акордом цієї пропаганди стало т. зв. звернення уряду УРСР «До населення тимчасово окупованих районів України», де борців за народну справу національного визволення називали зграєю німецько-українських націоналістів, які допомагали Гітлеру знищити народ України. Мовляв, це – запроданці, які не борються з німцями, вони не вбили ні одного німця, не пустили під укіс жодного німецького ешелону; до своїх загонів втягнули людей, які чесно хотіли боротися з лютим ворогом – гітлеризмом; хочуть роз`єднати наш народ, розірвати братні кровні зв`язки українського народу з російським, вирвати радянську Україну з сім`ї радянських народів. Це звернення 12 січня 1944 року підписали тоді голова Верховної Ради УРСР М. Гречуха, голова Ради РНК О. Корнієць, секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов. Це правда, що український народ хотів вирвати т. зв. радянську Україну із сім`ї радянських народів і створити свою Національну Державу. Саме український народ був живим учасником боротьби проти фашизму у лавах УПА. А от яке «визволення» приніс для України уряд УРСР – питання відкрите.
Іван КМЕТЮК,
заступник голови
Надвірнянської районної організації
Всеукраїнського товариства
«Меморіал» ім. В. Стуса.
ДАЛІ БУДЕ.
Версія для друку
6,786 переглядів
