Знаходимось у часі важливої історичної події на ниві українського державотворення у боротьбі за самостійну, соборну, незалежну Українську державу – 80-річчя від часу створення Української Повстанчої Армії, долею якої судилося пройти складний і драматичний шлях, зазнати радості перемог і гіркоти поразок, надій та розчарувань. Увійти в історію визвольного руху, яку історики образно назвали «когорта залізних і нескорених».
У боротьбі за самостійну державу українці завжди спиралися, насамперед, на власні сили. Особливо це проявилося під час національно-визвольної боротьби ХХ століття, зокрема, протягом 1940-1950 років – періоду великої героїчної епохи нашого народу, який увійшов під назвою історія ОУН-УПА.
Драматичне і трагічне ХХ століття, пов`язане з двома світовими війнами, знищенням десятків мільйонів людей, перекроїло карту світу, ще раз наочно продемонструвало, що шлях до національного визволення і створення самостійної держави лежить у площині боєздатних сил, тобто у створенні власної армії. Саме недалекоглядна політика на чолі із Михайлом Грушевським стосовно військового питання стала вирішальною причиною поразки наших визвольних змагань 1917-1921 років. Пройшли Крути, Чортківську офензиву, Зимові походи під керівництвом генералів Павленка і Тютюнника, Чотирикутники смерті, Базар… Не вистачило сил, а, насамперед, згуртованості української нації, відсутність державних керманичів до усвідомлення відповідальності, взаємопоборювання і взаємознищення – ось головні чинники наших невдач.
Бойовий побратим Симона Петлюри, герой національно-визвольних змагань полковник Євген Коновалець стояв на чолі створення Української Військової Організації (30 липня 1920 р.), а пізніше – Організації Українських Націоналістів (1929 р.), котрі підняли прапор боротьби за Українську самостійну державу.
Коли Україна втратила свою державність і її територію захопили іноземні держави, то на більшій її частині утвердилася т. зв. радянська влада, держава робітників і селян УРСР, яка входила у склад СРСР. Польща окупувала східну Галичину, Волинь, західне Полісся, Румунія – північну Буковину і Бессарабію, Чехословаччина – Закарпаття. Саме УВО (ОУН) стала єдиною політичною силою, яка виступала за самостійну українську соборну державу в її історичних кордонах.
Після поразки визвольних змагань 100 років тому в української провідної верстви настали розчарування та зневіра у спроможність нашого народу мати свою власну державу. Та все ж знайшлися особистості, які не впали у розпач, а стали на чолі гуртування сил для майбутньої боротьби за здобуття української незалежної соборної держави. Серед них полковник Євген Коновалець – аристократ духу та чину. Немовби заново народився новий тип українця, вихований на «Націоналізмі Донцова», «Націократії» Сціборського, «Призначенні України» Ю. Липи.
Український вчений, історик та дисидент Валентин Мороз з Івано-Франківська слушно зауважив, що «не історичні закономірності і не сила чужих держав-сусідів визначили майбутнє України, а наше бажання втілити свій ідеал у життя». На сході Микола Хвильовий прорік «геть від Москви». Поїзд української волі вже не можна було спинити, два велети українського духу та чину Митрополит Андрей Шептицький і полковник Євген Коновалець заклали міцний фундамент українського національного й державного буття. Безхребетне галицьке рутенство середини 19 ст. відійшло у небуття. Ідею свободи і державності підхопили наступні покоління українців – вояки й підпільники ОУН-УПА, шістдесятники, дисиденти, нинішні захисники української землі на сході держави. Україна є і буде жити у віках.
Оскільки Україну поневолювали різні загарбники, то перед українськими провідниками визвольного руху Євгеном Коновальцем, зокрема, стояло питання, який край повинен виконувати завдання свого роду каталізатора національного руху. Таким краєм стала Галичина. Саме окупація її поляками та їх терор проти українських жителів, насамперед, проти тих, котрі перебували у числі сподвижників за українське національне відродження. Провідник української нації Євген Коновалець прекрасно усвідомлював, що боротьба за відновлення Української самостійної держави неможлива без створення політичної партії, здатної очолити народні маси.
У 1920-му із колишніх старшин і Січових стрільців постала УВО під орудою Євгена Коновальця. Мета організації – продовження боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД) в умовах польської, румунської, чеської та радянської окупацій. Сферою впливу в основному стала Галичина. Територіально УВО поділили на 13 військових округів, округи – на повіти, окружні і повітові команди.
Створення ОУН поставило на порядок дня перед керівництвом проводу на чолі з Євгеном Коновальцем потребу у старшинських кадрах. У березні 1930-го ОУН організувала перший старшинський вишкіл, керівник – Ярослав Барановський (м. Подєбради у Чехословаччині). Навчання тривало три тижні. Інструктори – Омелян Сеник, Володимир Мартинець та Степан Яворський. Націоналісти використовували будь-які умови, щоб донести до жителів західноукраїнських земель мету і завдання ОУН.
9 червня 1932-го на з`їзді УНДО (Українське Національно-Демократичне Об`єднання) у Львові один із визначних та легендарних бойовиків УВО, а пізніше ОУН, Микола Ясінський-«Льолько» засудив ундівців, котрі працювали з польською владою, і вказав присутнім, що «єдина дорога до волі є дорога, якою йдуть націоналісти».
Зазнавши поразки у Першій світовій війні, кайзерівська Німеччина, обтяжена тяжкими статтями Версальської угоди, і нова імперія СРСР, керівники якої так і не спромоглися на світову соціалістичну революцію, почали готуватись до нових переділів кордонів у боротьбі за світове панування. Тому немає нічого дивного, що коричневий Берлін і червонозоряна Москва на деякий час стали союзниками у боротьбі за переділ світу. Німецькі нацисти використовували для ідеологічного опрацювання німців арійську теорію – про зверхність німецької раси. Ідеологи комунізму – теорію всесвітньої соціалістичної революції. Саме між цими двома хижаками на початку 1920-х років почалося тісне економічне співробітництво. У квітні 1922-го у містечку Рапалло, передмісті Генуї, підписали договір між Німеччиною та Радянською Росією про економічне співробітництво. Пізніше СРСР поставляв Німеччині дефіцитні товари і сировину. У радянських військових училищах та академіях навчалися німецькі курсанти й офіцери. Вінцем цієї співпраці і поділу світу стало підписання у Москві 23 серпня 1939 року договору між Німеччиною і СРСР, відомого як Пакт Молотова-Ріббентропа. На честь цієї події навіть відбувся спільний парад радянських військовослужбовців у Бресті. Таким чином, Гітлеру розв`язали руки для початку Другої світової війни.
1 вересня Гітлер напав на Польщу. Практично за три тижні її розгромили. У той же час, 17 вересня, СРСР почав т. зв. «визвольний похід» у Західну Україну і Західну Білорусію, щоб визволити «єдинокровних братів із польської неволі». Так зв. «золотий вересень» і «сонце волі» принесли на західноукраїнські землі широкомаштабне знищення національно свідомих людей, у першу чергу, членів ОУН. Заборонили діяльність усіх українських партій та організацій, у т. ч. «Просвіту», «Луг», «Сільський господар», «Союз Українок», УНДО, а їхніх керівників заарештували. Найбільшого удару чекісти завдавали по ОУН. Від грудня 1939-го до січня 1941-го вони заарештували 35 тисяч членів ОУН та їхніх симпатиків.
Із трьох областей Галичини – Львівської, Станіславської, Тернопільської – за неповних два роки «щасливого і заможного життя» перші визволителі розстріляли, замордували та заслали у віддалені краї майже півмільйона невинних людей. Восени 1939-го –1940-го років у Західній Україні репресували 1 мільйон 170 тисяч чоловіків. За перший неповний рік радянської влади у Буковині і Бессарабії заарештували або депортували понад 85 тисяч місцевих жителів.
Новітні документи з архівів свідчать, що Радянський Союз так само готувався до війни з Німеччиною за світове панування. Просто Гітлер першим завдав удару, тому в очах усього світу він – агресор, а Радянський Союз – жертва. Але тоді постає логічне питання, як слушно зауважує дослідник В. Різун-«Суворов», як розуміти те, що навесні 1941-го демонтували доти і дзоти; у травні-червні 1941-го почалося перекидання військових частин зі східних районів до західних; на мінних полях зроблені проходи; літаки від кордону розміщувалися на аеродромах на відстані до 10 км. Це що – для оборони? А військові навчання, які проводили, виключно зосереджувалися на наступі. Тому не дивно, що у перші місяці війни червона армія зазнала величезних втрат… А плакат художника Тоїдзе «Батьківщина-мати кличе», намальований у лютому 1941-го року?! Військовослужбовцям постійно утовкмачували у голови те, що війна, яка почнеться, проводитиметься на чужій території…
До початку війни з Німеччиною із 29 механізованих корпусів повністю укомплектований і готовий для ведення війни один. У 5-ти прикордонних округах із 9 тисяч бойових літаків для 1200 – непідготовлені екіпажі. Тому за півроку війни у полон потрапили 3,1 мільйона червоноармійців, у т. ч. 1,3 мільйона українців.
Відступаючи під ударами вермахту, тоталітарний сталінський режим в особі НКВС на території західноукраїнських земель лише у період 23-26 червня 1941 року знищив тисячі в`язнів, т. зв.«контрреволюціонерів і ворогів народу». Лише у Львові розстріляли майже 4 тисячі вояків, у Луцьку – 2 тисячі, всього майже 20 тисяч громадян. Поблизу села Ляцького у Дрогобицькій області у 36-метрову соляну шахту кинули 500 в`язнів; на мосту через Дністер біля Заліщиків (Тернопільська обл.) підірвали ешелон із в`язнями, а тих, котрі намагалися врятуватися, зрешетили кулеметними чергами.
Навіть стосовно до власного народу у східних областях УРСР комуністична влада поводилася вкрай злочинно. 18 серпня 1941-го підірвали греблі Дніпрогесу, це у той час, коли по ній рухалися військові колони та громадяни. Знищили великі запаси товарів військового майна, суден із командами, сотні червоноармійців, тисячі голів худоби. Це сталося ще до появи німців у Запоріжжі, які прийшли туди 4 жовтня. У Дніпропетровську підірвали хлібокомбінат разом із тими, котрі там працювали, причому загинули люди, котрі стояли у черзі за хлібом. В Одесі затопили частину приморських житлових кварталів разом з їх жителями, автомашини з пораненими бійцями скинули у море… Втілювали у життя злочинний, нелюдський, по-суті, сталінський диявольський наказ: земля має горіти під ногами окупанта.
Із початком радянсько-німецької війни у 26 районах та 3-х обласних центрах спалахнули повстання проти радянської влади, до появи німецьких військ повстанці захопили 11 районних центрів. Із військових складів червоної армії забрали 15 тисяч рушниць, 7 тисяч кулеметів, 6 тисяч ручних гранат, військове спорядження, боєприпаси. Оголосили про створення Головної команди Української Національної Революційної Армії під командою хорунжого Івана Климіва («Легенда»).
25 червня 1941-го у Львові частині Червоної армії вдалося придушити виступ бандерівців, але вже 30 червня вони зайняли радіостанцію при підтримці вояків батальйону «Нахтігаль» («Соловейко»), який увійшов у місто на 7 годин раніше, ніж солдати вермахту. 30 червня у Львові урочисто проголосили Акт відновлення Української Держави і створення уряду на чолі з Ярославом Стецьком. Але проголошення Української держави не входило у плани нацистів. Тому вони заарештували Степана Бандеру, Ярослава Стецька та інших діячів Проводу ОУН, а також майже 300 активістів ОУН, більшість з яких розстріляли. Коли почалися німецькі репресії, то у 1942-му у Києві розстріляли 4756 членів ОУН, серед них 197 вищих її керівників.
Паралельно з німецькими військами на схід вирушили члени т. зв. похідних груп: Північна, Центральна, Південна. Одночасно з цим Провід ОУН організував для майбутньої української армії старшинські школи: у Львівщині біля Мостів Великих під командуванням шефа ВКШ сотника Дмитра Грицая; Підстаршинська – у Поморянах (Львівщина) під орудою поручника Василя Івахіва-«Роси»; у Рівному під керівництвом полковника УНР Л. Ступницького; біля Радехова на чолі з поручником Осипом Керичевським-«Свободою». Діяла військова школа у Луцьку під командуванням Вірлика, з якої пізніше створили військовий курінь. Усі члени мали проходити військові вишколи.
Із початку війни на Волині Тарас Боровець-«Бульба» створив загін, який 28 червня 1941 року називався «Українська Повстанська Армія. Поліська Січ». 21 серпня у результаті запеклих боїв, коли місто Олевськ тричі переходило з рук у руки, підрозділи «Поліської Січі» його повністю очистили від червоноармійців, котрі опинилися в оточенні. Від середини серпня до середини листопада 1941-го це місто стало своєрідною столицею на зразок окремої абсолютно суверенної Української Національної Республіки. Ця «Республіка» мала свою територію, яка відвойована у червоних, адміністрацію, збройні сили «Поліська Січ», законодавство, суд, виконавчу владу. Так звану Олевську Республіку ліквідували німці 16 листопада 1941-го, але ще 12 листопада командування «Поліської Січі» в особі отамана «Бульби» відмовилося виконати наказ німецької влади – ліквідувати всіх євреїв в Олевську. При цьому відзначено, що «Поліська Січ» – це українська військова частина, яка не підлягає юрисдикції німецької цивільної влади. Має своїм завданням боротися не з цивільними населенням, а лише з озброєним противником, у цьому разі – із радянською військовою диверсією.
Влітку-восени 1941-го «Поліська Січ» мала майже 2-3 тисячі озброєних вояків, очистила від залишків червоної армії та партизанів великий терен – між Сарнами, Пінськом та Олевськом. Саме жорстока політика нацистів щодо українців, яка полягала у розстрілах, пограбуванні мирних жителів, вивозу до Німеччини, штовхала народні маси до активного супротиву. Бандерівський провід виявився неготовим до антинімецької боротьби у 1941-1942 роках, оскільки стратегія бандерівських зверхників полягала у тому, щоб виснажилися у боротьбі два головних противники – нацистська Німеччина і більшовицький СРСР, а також від численних втрат, що їх зазнала ОУН(б) у результаті каральних дій гестапо. Тому Боровець навесні 1942-го очолив рух супротиву на Поліссі. Як вказували у своїх звітах оперативники НКВС, у серпні 1942-го організація Тараса Боровця налічувала понад тисячу осіб, котрі оперували окремими загонами у лісових масивах Людвипільського, Сарнинського, Березнянського, Рокитнянського районів Рівненської та Волинської областей. Проте Боровець не зміг перевищити рівень локального отамана і стати лідером загальнонаціонального руху, бо не надавали достатньої уваги питанням структури руху, розподілу обов`язків командирів, додатковому навчанню новобранців. Наприкінці 1942 – початку 1943 років провід ОУН(б), пройшовши етапи дискусій та підготовки, розгорнув на Волині свої збройні формування. Лише 17-21 лютого 1943-го Третя конференція ОУН(б) ухвалила рішення про початок збройної боротьби з німецькими загарбниками.
Небажання Боровця визнати монополію ОУН на формування збройних відділів стало головним каменем спотикання у переговорному процесі. 13 травня 1943-го ситуація ускладнилася загибеллю у бою з німецькою каральною експедицією військового референта ОУН Василя Івахіва-«Сома» («Роса», «Сонара»), котрий у числі небагатьох виступав за мирне вирішення нагальної проблеми. Він прекрасно усвідомлював, кому вигідне нищення українців руками самих українців.
Іван КМЕТЮК,
заступник голови Надвірнянської районної організації товариства
«Меморіал» ім. В. Стуса.
ДАЛІ БУДЕ.
***
Вітаємо Івана Кметюка з презентацією його третьої книги «Нескорені герої повстанської доби», присвяченої 80-річчю створення УПА, яка відбулася 5 жовтня ц. р. у Надвірнянській центральній міській публічній бібліотеці.
Книга об`єднує два десятки авторських розвідок-досліджень, серед яких: «Героїчна боротьба ОУН-УПА» (скорочений варіант якої подаємо у цьому числі); «Закерзонський край у боротьбі за Українську державу»; «Польсько-українське збройне протистояння»; «Смертельний тан Різдва 1945-го»; «Василь Івахів – перший командир УПА. Аргументи і факти»; «Микола Арсенич – талановитий організатор та керівник Служби безпеки ОУН-УПА на українських землях»; «Так боровся «Грім»; «Лицар Карпатського краю»; «Григорій Вацеба – нескорений провідник»; «Нескорений «Скорий» із когорти залізних»; «Повернення невідомого «Богдана» та інші.
300-сторінкова книга, ілюстрована архівними і сучасними світлинами, вийшла цьогоріч у ТОВ «Надвірнянська друкарня».
Редакція «Народної Волі».
Версія для друку
7,252 переглядів
