За славу, честь і волю рідної землі

За свій рідний край,

За стрілецький звичай,

За волю України!

 За славу, честь і волю рідної землі боролися РУДАВСЬКИЙ Володимир із сином Ярославом, які проживали у селі Битків Надвірнянського повіту в Галичині з 1924 по 1943 роки.

Рудавський Володимир-Микола (на світлині) – поручник Української Галицької Армії, абсольвент прав та колишній начальник нафтового бюро фірми «Карпати» у Биткові біля Станіславова.

Народився 24.10.1894 року у селі Мостище Калуського повіту Галичини у сім’ї отця Володимира. Поступив до Станиславівської української гімназії. «Зі 140 учнів першого класу перейшли, як сказано, в 1912 р. до восьмого класу 26 учнів, і всі вони були допущені до іспиту зрілості: в середині червня 1913 р. здали всі «матуру» [екзамени], з них одинадцять – з відзнакою. Предсідником [керівником] іспиту був тодішній інспектор середніх шкіл при краєвій шкільній Раді у Львові, д-р Іван Копач. З перших матурантів жили або живуть тепер в еміграції: інж. Михайло Девоссер, член УСС і воєнний інвалід, проф. Дмитро Козій, україніст і письменник в Канаді, Володимир Рудавський, промисловець в ЗСА, і проф. Університету д-р Іван Рибчин в Австралії, д-р Л. Максимонько, знаний лікар-окуліст зі Львова. Два останні померли, також помер д-р Белей, адвокат зі Станіславова. Поза цим живе дехто в Польщі, а, може, ще і в Україні. Решта або повмирали природною смертю, або загинули у Першій світовій чи у наших визвольних змаганнях, або були пізніше – як Карло Саврич-Максимович (у 1920-их роках консул УССР у Варшаві) і Степан Прідун (проф. університету в Одесі) зліквідовані більшовиками в Україні як «буржуазні націоналісти» [1].

Після закінчення навчання у гімназії призваний на службу до Австро-Угорської армії. У 1918-му вступив до лав Української Армії (УГА) і воював із поляками, денікінцями і більшовиками.

Поручник УГА Вoлoдимир Рудaвський інтернований поляками у таборі Тухоля разом із генералом М. Тарнавським, звільнений 14.08.1920 року. «510. пoр. Рудaвський Вoлoдимир / зв. 14 VIII [1920]» [2].

Після поразки Перших визвольних змагань за сприяння родича інженера Онишкевича з Ясла (Польща) родина переїхала до села Битків. Тут Володимир влаштувався на роботу у нафтовій фірмі «Карпати».

Дружина Володимира Рудавського у своєму спомині про копальню нафти у Биткові згадує: «Карпати, Карпати, зелені Карпати, Повік не забуду я вас…». Багато разів, коли я говорила, як ми гарно живемо в нашому Биткові, то відповідь була дуже часто така: «От, живете в дикій закутині між горами, тільки нафтові шиби вам стукають і спати не дають». Тому хочу пригадати, який той битківський закуток був серед чарівних зелених гір. Там я пережила найщасливіші літа мого життя. Там прийшли на світ мої найдорожчі діти, син Ярослав і донька Галина. А мій покійний чоловік працював понад 20 літ у канцелярії касиром і потім шефом бюра у фірмі «Карпати». Із колійової станції Надвірна курсував автобус до Копальні-Битків, віддаленої на яких 10 кілометрів. Переїжджалося через село Пнів, потім через міст над річкою Бистрицею, а зараз за мостом направо була велика гора Пецига. Недалеко вже зачиналося село Битків і по кількох кілометрах в`їжджалося в кітловину між горами, де вже видко здалека нафтові шиби, забудовання фірми «Карпати», найперше – столярню, великий тартак, варстати, а по правім боці забудовання «Франко-Польонія» фірми з шибами і гарними мешканевими будинками. По правій стороні дороги – будинок пошти, поверхові доми для робітників із балконами, квітами й городами, великий газорозподільник, на узгір’ях виднілись нафтові шиби.

Далі при головній дорозі в городах – партерові доми для керівників нафтових секцій та урядників канцелярії. Був ще великий склеп споживчий і перукарня, а вище під горою – великий будинок кіновий, де також відбувалися забави і більші робітничі зібрання. Зараз коло головної дороги був довгий поверховий дім головної канцелярії, а вище під горою велика електрівня, де керівником був Стефан Березовський. За канцелярією починалися дві дороги: головна тягнулася через цілий Битків до всіх фірм, а направо, серпентиною доїжджалося до гарного будинку директора, серед чудового городу і ще 3-ох ближчих домів для урядників, де мешкали і ми з керівником секції п. Левом Королем та його родиною. Зараз за канцелярією був електричний витяг, яким їхали робітники до праці і возили матеріяли до шибів.

Далі наліво, серпентиною їхалося до костьолу і великої триповерхової школи. Від канцелярії направо – касино, в якім відбувалися імпрези і забави, а в кухні харчувалися нафтові практиканти, що мешкали поблизу. Крім фірми «Карпати» були ще інші фірми: «Франко-Польонія», «Нафта», «Олєй», «Вакум» і ще інші, яких не пам’ятаю. До всіх будинків копальняних чи мешканевих доїжджалося серпентинами, а до близьких уживали сходи. Шиби нафтові були на долині, але більше було під горами й за горами, аж до околишніх сіл Молодків, Пасічна, Битків, Старуня, Кричка та інші. Все то разом виглядало чудово, немов би літнисько. Лише нафтові шиби зраджували, що то насправді копальня. Всі прогульковці, які приїжджали оглядати Битків, їхали електричним витягом на гору і доперва з гори мали прекрасний незабутній краєвид. Також оглядали шиби нафтові, де керівник секції і свердлувальники вияснювали про свою тяжку працю та експлуатацію нафтової ропи. Директор головної фірми у Львові інженер Віктор Гласко відсилав усіх закордонних гостей, бажаючих оглянути копальні нафти, не до Борислава, а лише до Биткова, бо там було дійсно що оглядати і подивляти. Українців у Битькові було дуже мало. Треба мати протекцію, відповідне знайомство.

Мій покійний чоловік Володимир Рудавский мав надзвичайне щастя там дістатися, бо його вуйко інженер Онишкевич з Ясла був начальником гірничого уряду, а шкільний товариш перебував у Львові у головній канцелярії адміністративним директором. Вуйко написав до фірми «Карпати» директору Зубрицькому, і його відразу прийняли. З великою радістю він отримав звістку, бо любив полювати, а лісові околишні терени дуже на те надавались. По 2-х літах бюрової праці став касиром, а потім довголітнім шефом бюра, аж до війни. За директорів були Зубрицький, Штокер, Войцеховський і Лодзінський, що його з родиною москалі вивезли на Сибір. Кожний директор, представляючи мого чоловіка закордонним гостям, які приїжджали полагоджувати справи, не забував сказати, що то є кузин інженера Онишкевича, і це йому більше додавало гордости. Єдиний українець, який був керівником секції, Називався Лев Король, син пароха в селі Битків. Кілька років тому помер у Нью-Йорку, а його родина живе там і далі. Ще пам’ятаю інженера-нафтовика Желехівського, що приїхав із Баку, де був керівником на високому становищі. Він у Биткові працював при вишукуванні нафтової ропи. Під час війни був звільнений і мешкав з родиною в Станиславові, де й помер незабаром, а його син ще перед тим засланий на Сибір.

Згадаю з пошаною про Євгена Нікитина, одного з шістьох колишніх петлюрівців, що тоді працювали в Биткові. Був він з Волині з дуже багатої родини. Про це довідалися допіру в Америці. Він сам ніколи про те не говорив, але по його поведінці можна було пізнати, що то непересічний чоловік. Володів кількома мовами, вчив дітей французької мови, і взагалі в товариському житті був без найменшого закиду. Жінка його походила з родини Луцьких. Мали сина Касяна. Є. Нікитин працював у фірмі «Карпати» при транспорті. Був свідомим українцем. Під час війни зголосився до української Дивізії, був полонений в Італії, у Ріміні. Помер в Англії. Пан К. Мельник працював в іншій фірмі, тому не пригадую, чим він був зайнятий. Панство Мельники пережили велику трагедію: один син умер нагло у Биткові, а другого, студента в Львові, арештували москалі і розстріляли в тюрмі, в Бриґідках. Пан Мельник був при Українській Дивізії в полоні в Ріміні, потім в Англії, звідки приїхав в Америку до Честеру коло Філядельфії, де вже була його жінка Оля. По кількох літах помер. Його жінка Оля жила далі при родині. На одній візиті у пані Олі вона показувала фотографії всіх старшин Дивізії, які сам робив її чоловік. Пан Савелій Яськевич тепер в Австралії з синами та їхніми родинами. Працював урядником бензинки, був у Дивізії, полонений в Ріміні»…

Ігор АНДРУНЯК,

член Національної

спілки краєзнавців України.

ДАЛІ БУДЕ.