- Народна Воля - http://volya.if.ua -

За славу, честь і волю рідної землі

Posted By Модератор On 04.11.2022 @ 11:54 In Нація | No Comments

(Продовження. Поч. від 21 жовтня ц. р.)

 Мушу ще згадати і подякувати старшинам Дивізії пп. Нікитину, Яськевичу і Мельнику за щиросердечну опіку над моїм сином Ярославом, який щасливо пережив воєнні страхіття і був з ними в Ріміні. Там здав матуру, і, за старанням єпископа Бучка, 18 студентів-щасливців поїхали на студії до Мадріду. Першим прибув з Мадріду до Філядельфії д-р Олександер Білик. Зараз на другий день приїхав до нас і оповідав про ремінський табір. Перше його слово було: «Вашому синові Славкові найкраще поводилося, бо мав 3-х татів, які ним опікувалися». Мій чоловік зараз написав до Жені Нікитина листа з подякою за його добре серце. Відповідь від нього була така: «Я сповнив обов’язок перед моїм найліпшим товаришем».

Ще було кілька українців з армії отамана Петлюри. Один був асистентом керівника секції, п. Марцінковський. Ще один є тепер на Фльоріді, а про інших не знаю. У фірмі «Вакум» працював касиром Всеволод Гаврисевич, з родиною. В тій самій фірмі працював стрийко мого чоловіка Василь Рудавський. Виїхав з родиною до Америки. Помер у Нью-Йорку. Був ще Ромко Кернер. Працював помічником свердляра в шибі. Дуже його хвалили за добру роботу. У фірмі «Франко-Польонії» працював у бюрі Іван Яремич. Його доня Сяня, хрищеница мого чоловіка, є тепер заміжня на Фльоріді. Син Марко живе з родиною в Чікаґо.

А в Надвірній мешкав коло колійової станції Іван Радловський з родиною, експедитор нафтової ропи у фірмі «Карпати» у Биткові. Дуже коротко під час війни перебував у Биткові інженер Сюнко Гаврилів. Був також керівником секції в Кричці коло Биткова, але за німців його звільнили. Жив з родиною в Станиславові. Їхній син – у Дивізії, полонений в Ріміні, а тепер в Англії працює в редакції українського часопису.

З великим болем серця згадую про тіточного брата мого чоловіка, інженера Ярослава Кобрина. Його батька вивезли більшовики, а маму, жінку і його самого розстріляли в Дрогобичі. Я. Кобрин студіював у Тулузі, у Франції. До «бензинки» дістався на практику через мого чоловіка, мешкав у нас, був дуже музикальний, грав на фортепіяні і мав дуже гарний голос. Хутко заложив хор, до якого належали й поляки, а по кількох місяцях відбувся величавий концерт у великому кінотеатрі. В тому концерті виступала також дружина Жені Нікитина, грала на скрипці, а їй акомпаньював сам диригент, інженер Я. Кобрин. Проби відбувалися в нашій хаті, отже ми мали гарні музичні вечори. Я. Кобрин у програмі концерту мав також свої дві фортепіянові композиції. Концерт мав дуже великий успіх. Я. Кобрин був жонатий з Нютою Когутяківною зі Станиславова, а її сестра Мері є в Америці з чоловіком – інженером Орестом Гладким. Пані Нікитина з мамою й сестрою їздила по Угорщині й Польщі, даючи концерти. Її мама грала на фортепіяні, сестра на чельо, а вона на скрипці. Мали, як вона оповідала, завжди великий успіх: родинний ансамбль, повна експресії гра та й заробіток у повоєнному часі, по смерті батька. Син Нікитина, Касян, лишився в Биткові і про його дальшу долю нічого не відомо.

Щодо українських робітників, затруднених у шибах, варстатах тощо, то було їх дуже мало. Переважно спроваджували з заходу мазурів. Та пізніше, за урядування мого чоловіка як начальника бюра, на його прохання, керівники секцій приймали робітників-українців. Із села Завадка, де був його тато священиком, прийняли кільканадцять. За короткий час вони ставали третяками та помічниками свердлярів. Характеристичне одне речення з листа п. Михайла Тим’юка з Балтімору, колись мешканця Биткова, який писав по смерті мого чоловіка: «Я розказую своїм дітям, як п. Рудавський помагав нашим людям, що їх кривдили поляки». А кривди були такі. Як тільки фірма побудує нафтовий шиб на чужій парцелі, то власникові тієї парцелі належалися процент із видобутої ропи. Того проценту власники часто не діставали. Коли мій чоловік став уже начальником бюра і довідався про це, то запропонував директорові, що він сам тією справою займеться. Директор на те радо погодився. І тих, які приходили зі скаргами, скеровував до мого чоловіка: «Ідіть до свого чоловіка, до п. Рудавського-правника, він вам ліпше допоможе, ніж я». Мій чоловік щиро їм допомагав і був тим задоволений. Щодо політичної діяльности, то ледве чи можна щось було зробити при такій кількості українців. До того ж був і страх утратити працю. Та серед тієї атмосфери, як зірка з неба, злітав до нас український часопис «Діло».

Прекрасні прогулянки уряджувало наше Туристичне Товариство. Особливо незабутня була прогулянка до Рагови на Карпатській Україні. Їхали потягом через Ворохту. По дорозі мали ми чудові гірські краєвиди. Були на Говерлі-Хом’яку, з Рафайлової на кількох верхах і багато ін. Одного разу мотоциклісти зі Станиславова уряджували рейд до Чернівець, до якого долучили 4 авта, в тому й наше. У нас було спортове авто «Фіят-Торіно». Виїхали дуже раненько зі Станиславова, по селах Буковини бачили людей, як виходили з церкви. Цікаво, що дівчата мали сорочки вишивані кораликами. В Чернівцях, під ратушем промовляв до прогульківців сам бурмістер, а багато людей вітали нас, обкидаючи квітами. Не можу висловити нашого зворушення, яке ми тоді відчули у своїх серцях. Вечором – парадна вечеря і забава. На другий день – оглядання міста, закупівля презентів та поворотна дорога з надзвичайними вражіннями. Переїжджали через сотні сіл, але такого гарного села, як Чертіж коло Журавного, мого родинного села, де батько о. Іван Рудницький був парохом – ще не бачили ніколи. Не можу оминути наших лещатарів. Старші їздили до Ворохти, під Говерлу. Мали там гарні терени. Заїжджали до «Схроніська». Поверталися дуже опалені й задоволені. Мій чоловік їздив також, бо крім полювання любив і лещатарство.

Якось на різдвяні вакації відбулися скоки наймолодших лещатарів. Наш директор, на прохання свого сина Яся, зарядив побудувати маленьку скочню. Відбулося те досить гарно й парадно, навіть з нагородами. Про забави, маскаради, котрі уряджував п. Березовський, про клюббриджистів, до якого я належала, можна було б ще багато написати. Але спогади про життя в Битькові завжди викликають біль у серці та великий жаль — чому та жахлива війна перекреслила всі наші пляни і надії, штовхаючи нас на далеку скитальщину[3,стор.503-505].

Під час Другої світової війни сім’я В. Рудавського переїхала на Захід Європи, а потім до США. У місті Філадельфія Володимир Рудавський був підприємцем і став активним громадським діячем в українських організаціях. Вступив до Об’єднання Колишніх Вояків Українців Америки (ОБВУА) і входив до братського суду товариства «Братство святого Андрія Первозванного». Поручник УГА Рудавський Володимир за участь у боротьбі за волю і незалежність України нагороджений Воєнним Хрестом.

«Реєстр нагороджених Воєнним Хрестом, 479. Рудавський Володимир, поручник, 01.03.1963» [4].

Відійшов у засвіти борець за славу, честь і свободу рідної землі Володимир Рудавський 6 травня 1981 року. Українська газета «Свобода»у Нью-Йорку помістила некролог такого змісту: «Ділимося сумною вісткою з Родиною, Приятелями та Українським Громадянством, що дня 6-го травня 1981 р. відійшов у Вічність, на 87-му році життя, наш Найдорожчий МУЖ. БАТЬКО та ДІДО бл. п. ВОЛОДИМИР РУДАВСЬКИЙ поручник Української Галицької Армії, абсольвент права та бувший начальник нафтового бюра у Битькові коло Станиславова. Горем прибиті: дружина СОФІЯ з РУДНИЦЬКИХ, син д-р ЯРОСЛАВ РУДАВСЬКИЙ з дружиною АЛОЮ та дітьми ЛЕНОЮ, АНДРІЄМ та ЮРІЄМ, дочка ГАЛИНА ПИРІГ з мужем інж. ЛЮБОМИРОМ та дітьми ЛЕВКОМ, ЛІДІЄЮ, ГАЛИНОЮ. МАРКОМ та АНДРІЙКОМ Ближча і дальша Родина в Україні…Замість квітів на могилу Родина просить складати датки на церкву св. арх. Михаїла у Дженкінтави, або на фонд українських воєнних інвалідів». [5].

Прах учасника Перших Визвольних змагань Володимира Рудавського покоїться на українському цвинтарі святої Марії (Mary Ukrainian Cemetery) у передмісті ФоксЧейзу міста Філадельфії (Philadelphia), штат Пенсільванія, США.

Син Володимира Рудавськогод-р Ярослав-Зенон Рудавський народився 5 січня 1927 року в селі Битків Надвірнянського повіту в Галичині. Під час Другої світової війни вступив до дивізії «Галичина» і потрапив у полон в італійському місті Ріміні. За підтримки високопреосвященного архієпископа УГКЦ Івана Бучка Ярослав Рудавський переїхав до Іспанії і вступив до Мадридського університету вивчати медицину. «…Відгриміли канонади Другої світової війни. Ця кровопролитна січа не принесла сподіваної волі Україні. Над нею вкотре нависло зловіще марево психологічного та фізичного терору зі сторони «совіцьких визволителів», а разом з ним нових переслідувань, арештів, заслання до таборів примусової праці в Сибір. Щоби не потрапити в обійми «червоного спрута», тисячі наших краян подалися на захід шукати безпечнішого пристанища. Поміж ними були також і вояки української дивізії «Галичина».

Ігор АНДРУНЯК,

член Національної

спілки краєзнавців України.

ДАЛІ БУДЕ.


Article printed from Народна Воля: http://volya.if.ua

URL to article: http://volya.if.ua/2022/11/za-slavu-chest-i-volyu-ridnoji-zemli-2/

© 2010 Narodna Volya. Всі права застережено.