Газета по-надвірнянськи
 

Останнє сумне Різдво

13 січня 2023, 11:59 | Рубрика: Бійці передової, В обороні держави Версія для друку Версія для друку 258 переглядів

У цьому переконані військові на лінії фронту і колядують попри все — кажуть, це справа принципу

Українські військовослужбовці під Гуляйполем, що у зоні бойових дій, цього року святкували Різдво 25 грудня. Вони мали кутю, узвар і грибну юшку. Хлопці написали власну колядку, щоб ходити віншувати одне одного. І вони, попри вибухи (які тепер загострилися через приїзд на російські позиції керівництва), усміхнено розповідають, як у дитинстві переодягалися у пастушків та ангеликів і колядували. Як і коли, і чи взагалі маємо право святкувати у тилу – ми запитали у військовослужбовців.

«Опришки» й акордеон

DAN09765

Поблизу Гуляйполя – містечка у Запоріжжі, що лежить впритул до лінії фронту – у хатинці з печею на дровах базуються українські військові. Поміж стосами документів й інтернет-модемом, хлопці показують синьо-жовтий прапор із намальованим маршрутом свого підрозділу: Надвірнянський район – Полтава – Суми – Харків – Запоріжжя (Гуляйполе). Більшість військовослужбовців – із Надвірнянщини, що у Карпатах. Вони, розселені у навколишніх одноповерхових хатинах, збираються тут у штабі, щоб зробити генеральну репетицію колядування. Як колись удома в Івано-Франківщині.

28-річний Назар Фігура із позивним «Маестро», дипломований диригент і професійний співак, каже, що кілька тижнів тому вони сіли за столом і «висунули пропозицію святкувати Різдво 25 грудня: за ці місяці ми встигли стати родиною, але у кожного свої традиції, що відрізняються. Обговорили, погодили». Так почали готуватися.

53-річний Василь Сенатович «Матрос» – організатор аматорського гурту «Опришки», створеного п’ять років тому удома, – до повномасштабного вторгнення був ресторатором. Однак наприкінці лютого він і ще четверо друзів з колективу пішли добровольцями на фронт: – Ми стараємося в цих умовах зберігати бойовий дух, щоб бійці відчули Різдво. Хочемо жити, святкувати, бути з усім цивілізованим світом. Ми дякуємо їм за ту підтримку, яку маємо сьогодні.

Василь дістає шматок картону з текстом, написаним великими буквами, – кілька днів тому безсонної ночі він переробив на новий лад стару карпатську колядку, з якою його предки століттями сновигали горами, віншуючи одне одного.

DAN08832

На Різдво, кажуть, вирішили ходити одне до одного між підрозділами – «від хати до хати». У хлопців починається репетиція. За акордеоном усміхнений Степан «Панда» Жога. Він бере інструмент раз на рік – на Коляду. Цьогоріч дружина вислала йому акордеон на фронт. І мама, і жінка з підозрою ставляться до його захоплення, бо, як каже Степан, разом із колядою починаються «колєги, ровера» – традиційно збирається зі старими друзями й святкує на славу.

Родом із Тернопільщини, «Маестро» порівнює, як відрізняються традиції його дитинства від карпатських. Кутя схожа, але от у меню від дружини йому особливо подобається нелупка – картопля у мундирі, яку подають з грибами, вареними із перепаленим борошном:

– Різдво, знаєте, не прив’язане до конкретного числа. Це, передусім, святковий настрій, маленькі традиції, яких можна дотримуватися і на фронті – наскільки це можливо. Це переживання, пов`язані з дитинством, спогадами про батьків, як святкували всі разом. У дитинстві на Святвечір у дім заносили дідуха – звичайну купу сіна. Раніше на підлогу не стелили килим, тому в дім можна було занести того багато. І тоді ми, малі, вилазили на дідуха, хотіли там спати. І цей запах — сіна, ялинки… Потім ми ходили колядувати. Сусіди, крім грошей, колядникам давали пиріжки з вишнями й консервовані грушки. Ідеш, мороз надворі, а ти стараєшся їсти ту грушку, яка ще тепла…

Тепер хлопці колядують тут – не тільки «Опришки», а всі, котрі зібралися у штабі. Вони готують коляду авторську, а також «Нова радість стала», «Добрий вечір тобі, пане господарю», «Бог Предвічний народився». Після закінчення колядки Василь «Матрос» Сенатович раптом хапає в одну руку автомат і голосно поздоровляє:

– З Різдвом Христовим, друзі, Вас вітаємо!

Здоров`я, щастя, радості бажаємо!

Щоб родилась пшениця запашна,

Щоб бартка, – військовослужбовець постукує по зброї, –

Завжди влучною була,

Косила добре москаля!

Трохи згодом хлопці курять надворі, під ґронами мерзлого винограду і гіллям ялини. Зізнаються, що настрій не надто й святковий, а їхні плани залежать тепер від ситуації он там – за кілька кілометрів на південь.

– Ми це Різдво святкуємо з принципу, – раптом каже хтось.

Хлопці погоджуються і, слухаючи вибухи вдалині, починають згадувати Різдво вдома – з дружинами, батьками і дітьми.

Зевс і Мессі

Кремезний командир підрозділу Руслан «Тор» за кермом машини, в кількох місцях порешетеної, везе нас до військовослужбовця, молодого хлопця Івана «Мессі», який живе неподалік і, на думку командира, має особливі різдвяні традиції. Зустрічає «Зевс» – розгодований як телюк ЗСУ-шною їжею чотиримісячний золотистий ретривер. «Мессі» каже, що Зевс «народжений у вогні» – двоє песиків не вижили, а шістьох забрали хлопці.

DAN09427

Іван – із села Чорний Потік. Неподалік Космач – «бандерівська столиця», а також Печеніжин – місце народження ватажка опришків Олекси Довбуша.

Перш ніж сідати до столу, Іванів батько складав у одну посудину хліб, сіль, ладан, ягоди ялівцю, додавав туди з печі гарячі вуглини. Воно починало диміти, той запах Іван може пригадати й досі. З цим господар тричі обходив хату, промовляючи «Отче наш» і «Богородице Діво». «Це від злих духів, – пояснює власні спогади Іван, – у нас так споконвіку заведено». І коли мама накривала стіл, батько заходив до хати й казав: «Христос рождається!».

– Мама готує 12 страв. Коли сходить перша зірка, сідаємо за вечерю. Всі моляться, і починається різдвяний цикл. На відміну від інших сіл, на Святвечір у нас колядують тільки своїм. До родичів несуть хліб, який називають «Василь». А хліб «Меланка» лишається вдома, – очевидно, назви заявляють наступні свята різдвяного циклу. – Всі ці хліби в гостях складають на купу. Коли вся моя родина збиралася у бабусі, була гора з десятка хлібин.

Під стіл клали сіно, яке перед святом Василія до сходу сонця мала спалити бабуся. Маленькі діти залазили туди й «квокали» – для того, щоб цілий рік велася худоба. А зранку люди йшли до церкви. Після того починався вертеп, який у Івана залишав двоякі враження, адже в той час, коли створюєш атмосферу іншим людям, міг би бути вдома й приймати гостей.

– Наш вертеп складався з п`яти людей, які були Пастушками і Янголами. Я починав з Ангела, бо він найменший, а потім став Пастушком.

DAN09815

«Кар`єрний ріст», – сміються хлопці, гладячи «Зевса». Іван каже, що його перша Коляда сталася у першому класі. Вони наколядували тоді у 2001 році 40 гривень. Співали «нецерковні», «свої» коляди, поширені у Чорному Потоці, – патріотичні. Іван називає упівську колядку «Сумний святий вечір в сорок шостім році». Її створили в часи, коли енкаведисти добивали місцеве карпатське населення:

– Мого діда заслали в Сибір за те, що він співпрацював з упівцями. За це він відсидів 9 років і 262 дні.

Нам треба їхати далі. Насамкінець командир розказує, що в нього на Різдво голова сім`ї перший кутю пробує примовляючи: «Щоб віднині за рік дочекали наступного свята» і з ложки кутю підкидає . Під стіл ставлять оберемок сіна і закидують його цукерками. І коли кажуть: «Баба вас частує», діти забирають солодощі. А Роман «Лісник» говорить, що в них сіном, внесеним на Святвечір у дім, обв`язують плодові дерева в саду.

Зевс ластиться до ніг. Навколо болото, зруйновані будівлі й дерева, небо цементно-сіре й зловісне, а земля чорна й понищена. І Роман промовляє:

– Хочеться, щоб це було останнє Різдво, яке ми святкуємо не вдома. Щоб це було останнє сумне Різдво.

Махно і Бандера

Гуляйполе – батьківщина Нестора Махна, легендарного українського анархіста, чиєю головною цінністю була свобода, – сьогодні майже безлюдне і майже знищене. Пам`ятник Махну не пошкоджено, але все навколо більше скидається на купи будівельного сміття. Біля обкладеного мішками з піском вцілілого пам`ятника Шевченку – дві вирви від зенітно-ракетної системи С-300. Командир говорить, що покаже ще глибші лунки.

DAN08168

Дорогою бачимо поодиноких місцевих, які збирають гілля, – очевидно, для опалення будинків. Ще недавно, попри все, люди продавали молоко і яйця. Руслан «Тор» Тимків згадує:

– Коли ми зайшли на Харківщину, до нас звернувся один місцевий і каже: «Можливо, раніше в нас були якісь сумніви, але тепер сумнівів немає». Вони побачили істинне лице росії.

Біля отієї найбільшої вирви — купа рудої глини, розкиданої на десятки метрів. Поряд хатинка, де замість вікон клейонка, а під стіною складені кольорові рами. На дверях напис: «Немає вдома нікого».

DAN08368

Роззираючись, Руслан все ж каже: «Різдво цьогоріч обов`язково треба святкувати».

– Я б не хотів приїхати додому й побачити все зачиненим. Я не хочу бачити, як життя зупинилося. Бо тоді для чого це все? Для чого ми тоді воюємо? Люди мають жити.

У тій бандерівській коляді, яку згадував «Мессі», мовиться про таке: у 1946-му діти питають маму, чому батько не сідає з ними до столу, а та відповідає, що він тепер у Сибіру. Далі такі слова:

Там не одна мати

За синами плаче.

Мала трьох соколів,

А тепер не баче.

Один – у Сибіру,

Другий – у в’язниці,

Третій мусить вечеряти

В лісі під ялицев.

Поможи нам, Боже,

Це все перебути,

Нашу неньку-Україну

З кайданів розкути.

У 2022-му українські воїни, «Опришки» із Надвірнянщини, співають так:

Ми проженемо московські воші.

Більше не здурять,

гниди «хороші».

За біль страждання,

за плач дитини

Всім супостатам не буде днини!

Першої зірки поки що не видно. Однак вона обов`язково зійде. Безсумнівно.

Текст Мирослав Лаюк,

фото Данило Павлов

(reporters.media).

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!