Автор «Двох кольорів» полинув у Вічність, а його пісня залишилася вічною

Першого лютневого дня рідна Стопчатівська земля у гуцульській Косівщині прийняла у своє лоно вірного сина України, поета, перекладача, літературного критика, публіциста, митця, шістдесятника, дипломата, політичного і громадського діяча, автора кількох десятків поетичних книг, Шевченківського лауреата, народного депутата України кількох скликань, Героя України Дмитра ПАВЛИЧКА.

Того дня з ним прощалася рідна Гуцульщина, Прикарпаття і вся Україна. Прощалася, на жаль, без традиційного у Гуцульському краї, жалобного звуку трембіти, без найвищих державних провідників та керівників культурної галузі. Мовчки тужили такі дорогі і близькі йому родинні Карпати. Помер він увечері 29 січня на 94-му році життя у Києві.

«Відійшов у вічність патріарх новітньої української літератури, один із титанів українського національного відродження ХХ століття.

…І був непривітний перший день лютого… І був мовчазний, принишклий Стопчатів – рідне село великого поета… Стопчатів, про якого він згадував у своїх спогадах, у своїх розповідях, у своїх виступах… Ось хата у вузенькому провулку з дорогою, мощеною каменем (кажуть, що то Павличко подбав, щоб до його батьківської хати вимостили шлях; мабуть, з думкою про майбутній музей)… Хата, в якій він народився, з якої пішов у світ малим незнаними шляхами, і в яку повернувся з далеких і близьких доріг лише ось тепер, на кілька годин – перед тим, як навіки лягти в сиру землю неподалік на сільському цвинтарі… Сільська хата, поставлена сто чи й більше років тому, і зроблена майстровито й доладно, по-хазяйськи, але котра вже давно віджила свій вік, і залишилась у проминулих часах, лише зберігши сумний запах минувшини і пам’ять…

…На невеличкому цвинтарі, поруч із старовинною церквою (побудованою, як засвідчує табличка на стіні при вході, 1492 року) – могили Павличкових тата і мами, і ще старшого брата Петра, якого забили німці в 1944 році. Відспівування в церкві, церемонія прощання при вході в церкву, – і ось скромне місце останнього спочинку визначного Майстра. Поряд із татом і мамою…

Дмитро Павличко достойно пройшов складний шлях свого довгого і непростого життя… Дмитро Павличко, котрого Господь у вирішальну історичну миттєвість визначив, у числі небагатьох обраних, на високий державницький чин… Дмитро Павличко, котрий залишив по собі унікальний спадок, відтворивши у своїх творах драматичний час, в якому жив і творив… Ось це й залишиться. Мабуть, назавжди, поки буде Україна… І буде ось ця свята земля древнього Карпатського краю, котра породила великого Українця…

…Силове поле нації і держави має формувати пантеон національних героїв – героїв, які віддали життя за рідну землю на полі битви, і світочів, котрі несуть світло для нації. Дмитро Павличко – один із найвищих достойників цієї золотої плеяди», написав на своїй ФБ-сторінці Михайло Сидоржевський, голова Національної спілки письменників України.

***

«Ми зачитувалися «Таємницею твого обличчя», мабуть, чи не першою збіркою еротичної української поезії. А ще саме він легалізував у ті непрості часи поезію Богдана-Ігоря Антонича.

Павличко чи не останній український поет, який виростав на попелищі Другої світової, ще дитиною належав до УПА і от знову побачив нову страхітливу війну з росією. Він давно став класиком. І, сподіваюся, ним і залишиться. Але незабутим нами, як от Рильський чи Малишко», згадує журналіст зі Львова Василь Терещук.

***

«У вівторок, 31 січня, у Стопчатові відправили парастас за померлим Дмитром Павличком. Чин парастасу очолив архиєпископ і митрополит Івано-Франківський владика Володимир Війтишин у співслужінні душпастирів Коломийської єпархії УГКЦ. Попрощатися із Дмитром Павличком прийшли родичі, друзі, колеги, парафіяни та жителі с. Стопчатів.

Митрополит Володимир виголосив прощальне слово, в якому розважив над внеском покійного для становлення Української Держави: «Герой України, поет, який у своїх віршах оспівував Україну, рідний край, рідне село. У народі кажуть, що особливим людям Бог дарує довге життя. Всім своїм життям і діяльністю боровся за волю України, за розвиток української мови», повідомив Департамент інформації Івано-Франківської Архиєпархії УГКЦ.

Шану новопреставленому Дмитрові Павличку віддали його колеги й однодумці по державній, дипломатичній і творчій діяльності Микола Жулинський, Іван Заяць, Ярослав Кендзьор, Микола Поровський, Степан Волковецький, Ігор Цепенда, Шевченківський лауреат Василь Герасим`юк, голова ОДА Світлана Онищук, письменницька делегація на чолі з головою НСПУ Михайлом Сидоржевським, інтелігенція нашого краю, місцева влада, духовенство, відомі особистості Прикарпаття, шанувальники творчості поета та сотні краян.

***

«У неблизькому 1973-му у листі-відповіді до мене, десятикласника, – ділиться спогадом Іван Гриджук – головний редактор газети «Народна Воля», – Дмитро Павличко згадав, що свій перший вірш він написав на куску смерекової дошки, з якої робили домовину для рідного брата, якого вбили німецькі фашисти у 1944-му. А щодо мого бажання-мрії учитись і стати журналістом, то відомий поет порадив добре все обдумати, зважити і гартувати характер принциповістю і високою відповідальністю за написане і створене… У демократичні 2000-і я став свідком до болю хвилюючої зустрічі Дмитра Павличка у школі на Майзлях в Івано-Франківську з близькою родичкою сотенного УПА «Спартана»-Михайла Москалюка. Тоді поет із глибокою вдячністю відгукнувся про мудрість, відвагу, бойове і військове достоїнство свого партизанського командира та пригадав власне перебування в юності у повстанській сотні «Спартана», зокрема, дні рейдування повстанців лісами із Лісної Слобідки у Коломийщині через мій родинний Середній Майдан, Кубаївку і Саджавку на терени Коломийського району».

***

У гірському селі Білі Ослави добре знають і шанують Дмитра Павличка не тільки, як близького сусіда по родинному Стопчатові, але й за його щирої прихильності до рідного села колеги по духу і перу Марійки Підгірянки.

Ще на зорі Незалежності України з нагоди відкриття першої меморіальної таблиці славетній краянці Марійці Підгірянці у Білих Ославах 26 листопада 1989 року Дмитро Павличко відбив телеграму з пророчим рядком: «Вітаю Музей Марійки Підгірянки, слово поетеси серед чесних людей не пропаде ніколи».

А ще Дмитро Васильович гордився «Своїм другом із Калуша», уродженцем Білих Ослав, побратимом Василем Івасюком – правозахисником, засновником і головою Калуського товариства «Відродження»-Рух, з яким торували прикарпатський шлях до вершини української державності. У п`ятому томі Павличкових «Спогадів» вміщена 8-сторінкова згадка «Василь Івасюк».

У фондах Білоославського Музею Марійки Підгірянки зберігаються документи, світлини, листи, книги з автографами Дмитра Павличка.

Вічная пам`ять славному Українцеві.

У скорботі

отець Василь Ужитчак – настоятель храмів Успіння Пресвятої Богородиці

та Святого Великомученика Дмитрія ПЦУ с. Білі Ослави,

житель села Великий Ключів, сусіднього із Стопчатовим.

Микола Дячук – староста Білоославського старостинського округу.

Степан Івасюк – директор Білоославського ліцею ім. Марійки Підгірянки.

Василь Івасюк – правозахисник, громадський діяч,

депутат Івано-Франківської обласної ради першого демократичного скликання.

Василь Левицький – завідувач Білоославського Музею Марійки Підгірянки.

Довідка

Дмитро Павличко – український поет, перекладач, літературний критик, публіцист, шістдесятник, громадсько-політичний діяч, Герой України (2004). Кавалер ордена князя Ярослава Мудрого IV, V ступеня (1999, 2009), ордена «За заслуги» III ступеня (1997), ордена Свободи (2015), лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1977). Народився 28 вересня 1929 року в с. Стопчатів, нині Косівський район, Івано-Франківська область, Україна (тоді – анексована Польщею ЗУНР; за польським адміністративним поділом Коломийський повіт, Станиславівське воєводство, Польська Республіка) в селянській багатодітній родині.

Початкову освіту здобув у польськомовній школі в Яблунові, продовжив навчання в Коломийській гімназії, потім – в Яблунівській середній школі. З осені 1945-го по літо 1946-го – ув’язнений за справою щодо звинувачення у належності до УПА. Публічно визнав свою належність до неї.

У 1953 році закінчив філологічний факультет Львівського університету ім. І.Франка.

Він – один з організаторів Народного руху України, Демократичної партії України, перший голова Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка. У 1990-1994, 1998-1999, 2005-2006 роках – народний депутат України.

Один з авторів Декларації про державний суверенітет України та першої зовнішньополітичної доктрини самостійної держави, що передбачала нейтральний і позаблоковий статус України – іноді цю доктрину іменують саме «доктриною Павличка». У 2002-му став почесним професором НаУКМА. 1 вересня прочитав інавгураційну лекцію на тему «Українська національна ідея».

На IV Всесвітньому форумі українців, що відбувся в Києві 18-20 серпня 2006 року, Дмитра Павличка обрали Головою Української всесвітньої координаційної ради.