18 січня після тривалої хвороби відійшов у Вічність 100-річний Мирослав Симчич «Кривоніс» – командир сотні «Березівська» Карпатського куреня 21-го ТВ Гуцульщина, 4-ї ВО «Говерля».
Народився майбутній герой 26 грудня 1922 р. у селі Верхній Березів Коломийського повіту Станіславського воєводства. Оскільки до нового року залишалося 5 днів, то батьки записали у метричну церковну книгу дату народження 5 січня 1923 р. У 6 років малий Мирось пішов до «Рідної школи» у сусідньому Нижньому Березові, де директором був Михайло Кузенко, учителі Володимира Пригродська, Марія Гоянюк, Олена Березовська, Готта Луцак, Марія Войнаровська, котрі навчали доброго, розумного, вічного.
Я спільно із Миколою Сіщуком, знаним краєзнавцем у Надвірнянщині, автором книг «Мовою сердець і документів» та «Неначе писанка село Зелена», неодноразово відвідував Мирослава Симчича у Верхньому Березові та в Коломиї. Під час зустрічей він особливо згадував учительку історії та літератури Володимиру Пригродську. Саме вона вливала у дитячі душі патріотизм і любов до України. Її запальні слова надихали березівських хлопчаків на нові подвиги, їх возносила гордість від того, що вони – українці. Це відчуття мав і малий Мирось, воно його не покидало ніколи, з ним він пішов в інші засвіти.
Ми бували разом із «Кривоносом» і на урочистих заходах на Яблуницькому перевалі, присвячені Героям Карпатської Січі, у Старому Угринові, в Івано-Франківську. 19 жовтня 2022-го – я з Миколою Сіщуком, його сином Романом Сіщуком, директором Надвірнянської друкарні Теодором Ціховським укотре відвідали Мирослава Васильовича, але, на жаль, через хворобу він мало спілкувався, тільки очі його випромінювали радість від зустрічі з нами. Як виявилося, ця зустріч стала останньою.
Такі високі поняття, як мужність, чесність, сила духу, самопожертва, воля, працелюбність перебували постійними супутниками життя більшості «березунів». Хіба хлопці могли знати, що мине менше 10 років і зі зброєю в руках вони стануть в обороні рідної землі від різношерстих наїзників-завойовників. Саме цьому поколінню, народженому, здебільшого, за часів панування Польщі на західноукраїнських землях, довелося вписати нову сторінку звитяги у боротьбі за волю України.
Одним із її звитяжців був Мирослав, який у 17 років став членом юнацької сітки ОУН. Далі – навчання у Коломийському архітектурному технікумі, навесні 1944-го – курсант старшинської школи «Грегіт» УПА, в якій пройшов 4-місячний курс навчання. Опісля скерований на Буковину, де два місяці проводив військовий вишкіл молодих повстанців. У листопаді 1944-го відкликаний у Галичину, у «Березівській» сотні проводив вишкіл новобранців. Із ними «Кривоніс» пройшов важкими дорогами боротьби, бачив радість перемог, гіркоти поразок, надій і розчарувань. Але ніколи не розчарувався в обраному шляху боротьби за уярмлені права України, не заплямив честі повстанця, до кінця своїх днів залишився вірним «Декалогу українського націоналіста»: «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї!».
Народжений у Гуцульському краї нащадок березівської шляхти, яка прийшла з Волині у 16 ст., він повсякчас на своєму житейському нелегкому шляху зустрічав різних людей – за соціальним станом, за посадами, званнями, завжди з повагою ставився до тих, котрі слугували для нього авторитетом і прикладом у житті.
Уперше моя зустріч з уславленим упівцем відбулася у жовтні 2008-го. Якраз тоді на честь героїчної загибелі у Лоєві командира 21-го ТВ «Гуцульщина», сотника (22.01.1946 р.) Петра Мельника «Хмари», кавалера Бронзового Хреста бойової заслуги (14.01.1945 р.) та Срібного Хреста бойової заслуги Першої кляси (15.02.1946 р.) відкривали пам`ятний гранітний хрест. Легендарний командир сотні «Березівська» Мирослав Симчич із задоволенням прийняв запрошення взяти участь в урочистих заходах у числі почесних гостей. Уже при першій зустрічі з ним я відчував енергетику добра і людяності, які ніс він у собі. Вивчаючи і досліджуючи тему національно-визвольних змагань на теренах нашого краю, я зустрічався з багатьма учасниками героїчного змагу: починаючи від чільників Всеукраїнського братства ОУН-УПА ім. Генерал-хорунжого Романа Шухевича та Братства ОУН-УПА Карпатського краю майора Миколи Твердохліба до вояків і підпільників ОУН-УПА. Проте саме пан Мирослав у числі небагатьох, як от Анна Попович «Рожа», Павліна Бойчук-Григораш «Ореля», Дмитро Шовгенюк, Олексій Янко, Анастасія Хіменець, Анна Грицюк, Марія Федів, Василина Романюк, залишили пам`ятний слід на душі і в моєму серці.
Славної пам`яті «Кривоніс» уособлював у собі те покоління людей, які через ціле своє життя пронесли любов до України, до її захисту від іноземних загарбників, приносив користь там, де мав до того найбільше покликання. Більше того, через усе своє життя він навчився карати і прощати: карати ворогів, прощати невинним і слабодухим.
Зрадженого 4 грудня 1948-го, у нерівному бою у селі Нижній Березів Яблунівського району (його побратим Петро Томич «Чернець» від отриманих ран помер) його витягнули із палаючої хати, щоб потім він пройшов важкі шляхи – радянські концтабори Колими, Тайшету, Мордовії, Пермської і Пензенської областей. Але він залишився гідним звання українця, любив рідну землю, працював на ній. Цей батьківський наказ Мирослав проніс через усе своє життя. Відбуваючи покарання за так звану «антирадянську діяльність» та «зраду Батьківщини», він мав змогу на засланні зустрічатися з багатьма відомими людьми. Наприклад, із Главою УГКЦ Йосипом Сліпим, в якому, як згадував Мирослав, відчував чимало добра, мудрості, стійкості, мужності; чільним діячем ОУН Володимиром Горбовим, який 25 років відсидів у таборах, проте не зломився (помер 1984 року, похований у м. Долина); у таборі «Дубровлагу» зустрічався зі священником Павлом Василиком, котрий відмовився перейти у московське православ`я, був високоморальним християнином, щиро відданим Україні.
Мирослав Васильович зі своєю дружиною Раїсою Андріївною, з якою разом прожили 59 років і виховали двох синів та мають 5 онуків, завжди радо приймали гостей. Після відбуття 15-річного терміну заслання 7 грудня 1963 року змушений поїхати у Запоріжжя, оскільки у рідні краї комуністична влада йому заборонила тоді повертатися. Там зустрів своє кохання – Раїсу. У 1965-му народився первісток син Ігор. Життя поступово налагоджувалося. Проте щастя тривало недовго. У січні 1968-го його заарештували вдруге. Із Запоріжжя доставили літаком у Львів, а далі автомобілем до Івано-Франківська, де слідство тривало понад два роки. Насунулась нова хвиля боротьби з так званим «українським буржуазним націоналізмом в епоху Брежнєва». Слідчі тиснули на дружину Симчича, аби вплинула на нього. Він мав взяти на себе декілька справ, яких не могли розкрити. Обіцяли звільнити із зали суду, а якщо не згодиться, то розстріляють. Чекісти не гребували ніякими підлими методами, використовуючи і пристосовуючи у нових реаліях провокативну брехню.
Навесні 1945-го вбили голову сільської ради с. Люча у Косівщині, тіло якого знайшли у селі Акришора. Один із повстанців не витримав погроз і катувань (учасник бою в присілку Рушір) і написав у заяві, що разом із Симчичем повісили голову сільської ради. Але Симчич був поранений у російському бою і лікувався у селі Акришора. Мав чимало свідків, які це підтверджували. Виходило, що він не міг бути в Лючі і вчинити вбивство. Ще один «доброзичливець» полакомився на 900 карбованців і на деревину для будівництва хати, свідчив, що Симчич перебував у числі тих, котрі вбили сільського голову. Проте і ця брехня нічого не дала. До речі, гроші він устиг взяти, а деревини так і не дали. Згодом хотіли повісити на «Кривоноса» убивство двох енкаведистів у Болехівському районі – обіцяли одному перевертню чималі блага, який на очній ставці мав вказати саме на Симчича, котрий сидітиме справа. Але наскільки повстанець був кмітливим і, скоріше за все, за волею Божою, сказав одному із тих підсудних посунутися і пересів на його місце. Таким чином, і ця провокація не вдалася, на що Симчич зауважив «допитувачам»: «Закінчуйте цю комедію». Але все рівно йому дали ще 15 років, які він не відсидів, бо йому термін скоротили.
Покарання відбував у Пермській області. Там зустрічався з новим поколінням борців за Українську Державу: дисидентами – Зіновієм Красівським, Опанасом Заливахою, Іваном Світличним, Валерієм Марченком, Ігорем Калинцем, Тарасом Мельничуком, Євгеном Сверстюком та іншими. Вижив на зло ворогам і радість друзям. Ще перебуваючи в ув`язненні, мав великий авторитет не тільки серед бійців УПА і політв’язнів, але й, зокрема, серед представників кримінального світу (т. зв. «злодії в законі»), які поважали його за людяність, принциповість, чесність.
30 квітня 1985-го у часи Горбачовської перебудови вийшов на волю, але ще рік після цього перебував під наглядом міліції. У концтаборах і тепер на волі завжди марив рідним краєм, куди зумів повернутися лише у березні 1996-го. Отримав однокімнатну квартиру у Коломиї. Ніколи не жалівся на побутові умови. Поринув у вир національно-демократичного відродження краю. Разом із побратимами по зброї (приїхавши із Запоріжжя, де проживав) уперше у 1995-му відправили панахиду на місці бою у Рушірі. Тут сотня «Березівська» 3 лютого 1945-го під командуванням Симчича (оскільки сотенний «Юрко» був призначений недавно командиром сотні, то доручив Мирославу командувати боєм) розгромила загін спеціального призначення під орудою підполковника Миколи Дергачова, який до цього уславився каральними експедиціями у Криму і на Кавказі. Сотня під командуванням «Кривоноса» провела 42 переможні бої.
Періодично їздив у Старий Угринів на вшанування пам`яті Степана Бандери, вояків Карпатської України на Яблуницькому перевалі, відвідував батьківщину Богдана Хмельницького Суботів і гетьманську столицю Чигирин у Черкаському краї. Пройшов місцями боїв у Гуцульщині – Шепоті, Космачі, Головах, Дземброні, Брустурах, Березовах. Ставав частим гостем всеукраїнських і регіональних телеефірів, учасник парадів на честь річниці створення УПА і перемоги над фашизмом у Київі. Почесний громадянин – Львова, Київа, Верхнього Березова. Ще за життя йому поставили пам’ятник у Коломиї. Він – Герой України, кавалер орденів «За мужність», «Свобода», численних медалей і грамот та подяк.
Вірним порадником і помічником у житті для Мирослава була його дружина Раїса Андріївна. Красуня з Козацького краю, землі Запорізької, секретар комсомольської організації цеху на все життя полюбила гордого нескореного гуцула, незважаючи на пересуди і застереження. Раїса зі зрусифікованого Запоріжжя стала палким патріотом Української Держави, не йшла на компроміс із власною совістю задля матеріальних благ. Сини – Ігор, старший лейтенант ЗСУ, захищає незалежність Української держави на сході від російських агресорів, а Мирослав – волонтер, як і вся їхня родина, надає посильну допомогу Українській армії. Під час відвідин їхньої оселі Симчичі справедливо зауважували, що «єдність і згуртованість народу та його провідників – запорука нашої перемоги».
Нехай через серця і душу кожного українця пройдуть звитяги Героїв Крут, Базару, Холодного Яру, Січових стрільців і вояків УГА, Карпатської України, нескореної УПА. Ось так непомітно у боротьбі за волю України, у повсякденних буднях, радянських тюремних таборах пройшли 100 років. Тільки 15 листопада 2017 року, на 26-му році незалежності України, Косівський районний суд реабілітував Мирослава Симчича.
Відбував покарання з росіянами, серед яких були комуністи, власовці, монархісти, анархісти, тобто ті, яких вважали ворогами радянської влади, мали свої власні погляди на історію України. Але коли у розмовах справа заходила про незалежність України, то вони, незважаючи на свої політичні уподобання, діяли єдиним фронтом проти України, заперечували саме існування незалежної Української Держави. Тому справедливо Мирось відзначав, що найкращий москаль – мертвий москаль. Ніколи не гнався за нагородами, похвалами, грамотами, не для цього, слушно зауважував комбатант, нас виховувала ОУН і гартувала у боях УПА. Найбільша нагорода для нього – незалежна Україна, добра пам`ять і слово – шана людська.
Українці завжди повинні пам`ятати останній наказ сотенного: «Від УПА – до ЗСУ! До Перемоги! Без права на поразку!». Провести відважного сотенного в останню дорогу приїхали представники Надвірнянщини, серед них Євдокія Непеляк, голова Надвірнянської станиці Братства ОУН-УПА, Іван Кметюк, Ярослав Зварич, староста Лоївського старостинського округу, Ігор Андруняк, краєзнавець, Олег Туєшин, військовослужбовець, та чимало краян. Нехай рідна коломийська земля буде Героєві пухом.
Іван КМЕТЮК,
заступник голови Надвірнянської районної організації
Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса.
Версія для друку
5,105 переглядів
