Білі Ослави – рідне село Марійки Підгірянки

У середині травня цього року припадає 60-та весна, як перестало битися серце громадсько-просвітницької діячки, народної вчительки й поетеси першої половини ХХ століття Марійки Підгірянки. Ім`я Марійки Підгірянки (Марії Омелянівни Ленерт-Домбровської, 1881-1963) знакове для України. За висловом відомого професора педагогіки Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Мирослава Стельмаховича, вона підсилює ряд українських світочів.

Спливло гірськими потоками багато часу, але дотепер достеменно не знаємо, де саме у Білих Ославах стояла хатина-лісничівка, в якій 29 березня 1881 року вперше побачила світ наша майбутня талановита краянка. Одні кажуть, що на Панському городі у центрі села, а інші – на його околиці, в урочищі Свинний, що на межі між Ославами – Білими і Чорними.

У полум`ї Другої світової війни згоріли обидві хатини-лісничівки. Тепер на їхньому місці виросли сучасні вишуканої архітектури двоповерхові палаци-лісничівки з гарними кімнатами адміністративно-господарського та житлово-побутового призначення.

Може, це так і не дуже принципово, де точно стояла хата з колискою відомих особистостей. Та за словами німецького класика Гете, поезію якого перекладала Марійка Підгірянка, щоб більше пізнати письменника – треба побувати на його малій батьківщині, вклонитися священному місцю рідної землі.

У свій час я також зайнявся дослідженням того місця. І досі триває пошук, під котрою стріхою прихилилося молоде подружжя Теофілії й Омеляна Ленертів (якого звідкись прислали управителем лісів), в яких народилася донька-первістка, котру перед величним християнським празником Благовіщення, не задумуючись, нарекли Марійкою.

У багатолісних Ославах за структурою управління державних лісів при Австро-Угорській імперії функціонували надлісництво і лісництво. Так продовжувалося й за польської займанщини. Тільки з приходом радянської влади сформовано одне велике Білоославське лісництво Делятинського лісокомбінату, яке через десятиліття, наприкінці її розпаду, знову розділили на два лісництва – Білоославське й Зарічанське, що ввійшли у Делятинський держлісгосп, із конторними осідками у Білих Ославах. Кілька років тому після чергової реформи Управління лісового господарства в Україні заново стало одне Білоославське лісництво.

Тепер наразі центральна садиба Зарічанського лісництва, яку ще із «союзного» 1989-го прикрашає меморіальна таблиця Марійці Підгірянці, належить Білоославському старостинському округу.

Із плином років стає все важче щось уточнити у життєписі нашої славетної односельчанки, яку знають не тільки в Україні, але й поза її кордоном.

Уже давно немає свідків, щоб пролили світло у життєпис Марійки Підгірянки, власне її білоославського відтинку життя, тобто до 1888 року, поки з батьками не переїхала в село Уторопи у Косівщині. Шкода, що безслідно пропала метрична книга за «Підгірянчин» 1881 рік із цікавими бібліографічними записами. В Івано-Франківському обласному державному архіві в уцілілій білоославській метричній книзі за 1887 рік зазначено, що 29 грудня у Ленертів народилася друга донька Іванна. Не мали у Білих Ославах зайшлі Омелян і Теофілія Ленерти (прізвище німецького коріння), як кажуть у народі, ні кола, ні двора, тим більше родинних зв`язків. Тому з їх переїздом не збереглися артефакти з побуту у Білих Ославах. Хіба що не так давно знайдена малого розміру адміністративна карта «Галіції і Людомерії», позначена автографом «Ленерт». Її копія зберігається у фондах Музею Марійки Підгірянки, а оригінал – у приватній колекції білоославчанина Петра Гуменюка.

Дуже скупі білоославські штрихи біографії Марійки Підгірянки задокументовані у спогадах її чоловіка Августина Домбровського: «Ліворуч дорога, що веде з Білих Ослав до Делятина, на збочі, під лісом стояла серед струнних ялиць дерев`яна хата-лісничівка. У цій хатині жило молоде подружжя Еміліян (Омелян) і Теофілія з Волошинів Ленерти. 29 березня 1881 р. народилася у цього подружжя перша їхня донечка – Марійка.

Весело проходили маленькій Марійці перші роки життя. Ледве пішло їй на четвертий рочок, а вже придбала нерозлучних друзів – ровесницю Докійку і старшого роком Микольця – дітей найближчих сусідських хат.

З ними та з багатьма іншими дітьми уладжувала різні забави. Найлюбішою забавою було «беркицкання», тобто скочування з горба вниз аж до придорожнього рова. Тільки Микольцьо не хотів беркицкати, бо це дівоча забава, він скочувався калачиком через голову. До цього гурту приєдналася шестирічна Ганнуся. Вона зразу стала керівником забави. Найлюбіші забави «Гуси, гуси – вовк іде», «Джельман», «Воротарко» та інші.

Тільки запам`ятала Марійка про свій побут у Білих Ославах: із першого жовтня 1888 року переведено батька Марійки на посаду лісничого до Утороп Косівського повіту».

Уже нема кого спитати, чи колись навідувалася Марійка у село свого босоногого дитинства. Тільки знаємо, що шукали слідів Марійки Підгірянки у Білих Ославах львів`яни – її чоловік Августин Антонович Домбровський, син Остап, дочка Дарка (двічі побувала у Білих Ославах), а також – декілька разів онук Богдан зі своїми дітьми і внучками. Донедавна про Марійку Підгірянку у нашому селі мало хто знав. Бо як у 1996-му вдруге у село матері приїхала дочка Дарія, то по селу пішла чутка, що нарешті приїхала Марійка Підгірянка.

Та навіть на сесії Білоославської сільської ради першого демократичного скликання, ще у період конаючого Радянського Союзу, не всі колеги-депутати на моє прохання відразу погодилися перейменувати головну вулицю села на віковічну пошану Марійки Підгірянки.

Із прочитаних спогадів виникає запитання, де таки стояла хатина-лісничівка. Адже обидві знаходилися «ліворуч дороги, що веде з Білих Ослав до Делятина». І обидві були «під лісом». Тільки ця хатина, а тепер палац й нині під лісом в урочищі Свинний, а друга хатина-палац на Панському городі опинилася у густозаселеному центрі села, бо більше ста років тому, вже після народження Марійки Підгірянки, вирубали й викорчували лісовий масив. І сліду не видно, що ця хатина також за 400 метрів знаходилася під лісом. Хіба що свідчать топоніми Гай, Сигла. До речі, Сигла, яке зустрічається у багатьох гуцульських селах, означає «освітлене місце після вирубки лісу».

А згаданий у спогадах «придорожній рів», то таки підходить до лісівничої садиби у центрі села.

Як і видно з господарської книги Білих Ослав за 1950 рік, на забаву до Марійки Ленерт могли прибігати сусідські діточки – Євдокія Мушинська, 1882 р. н., Євдокія Герасим чи Євдокія Лейбюк, 1882 р. н. А на Свинному у ті часи перебували всього декілька селянських обійсть, то й дітей було мало.

На користь моєї думки, що Омелян Ленерт господарював на Панському городі, маю недавню розповідь майже сімдесятирічної сусідки Розалії Бакай.

Вона згадує, що її прабабуся по-матері працювала домашньою робітницею у помешканні пана, який виявляв лагідність до людей. Добре платив за роботу. Якось, навіть, винагородив її – дав більше дров, які мала продати у Коломиї і купити дітям одежину. Можливо, той «добрий пан» і був батько Марійки Підгірянки, про якого вона також згадувала теплим словом. Він ні в чому не відмовляв своїй допитливій донечці. Особливо був вдячний малій господині за готування йому другого сніданку, коли збирався йти в ліс.

А ще О. Ленерт – великий природолюб і знавець кількох мов. То, ймовірно, обіймав посаду надлісничого з конторою у центрі села. Та й з огляду того, що він мав німецьке походження, а при Австро-Угорській владі освічені німці завжди обіймали високі посади.

Лісівнича садиба на Панському городі й виглядає по-панськи. Її маєток з одного боку обступили двохсотлітні липи, до контори веде доріжка, обабіч якої такого ж віку ясени та явори. У тіні товстезних верб сховалася двадцятиметрова завглибшки криниця, з якої могла пити воду Марійка Підгірянка.

Поруч у 1969-му лісівники Білоославського лісництва заклали дендропарк площею 0,8 га, який отримав статус пам`ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення. І так хочеться додати – парк імені Марійки Підгірянки. І про це варто подбати нам, її землякам та нащадкам.

Василь ЛЕВИЦЬКИЙ,

член НСЖУ,

с. Білі Ослави.