Кавалер ордену «Золотий Тризуб» Степан Слюсарчук

Ми йдемо в бій, ми йдемо в бій

По згарищах руїни,

За рідний край, за нарід свій,

За волю України!

(Купчинський Роман).

Слюсарчук Степан (*16.12.1894+26.08.1982) – випускник Коломийської гімназії, поручник Української Галицької Армії (УГА), підприємець, меценат, народився у м. Надвірна королівства Галичини та Володимирії Австро-Угорщини. Із проголошенням Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) вступив до Української Галицької Армії (УГА). В УГА був поручником і командував восьмою сотнею третього куреня восьмої Самбірської бригади. За героїзм у бою з поляками біля села Нижнева у Тлумаччині при взятті висоти на переправі через ріку Дністер нагороджений бойовим орденом Української Галицької Армії «Золотий Тризуб».

Брав участь у спільному поході Армії Української Народної Республіки й УГА на Київ у серпні 1919 р. 30 серпня 1919-го його сотня зайняла Києво-Печерську лавру й охороняла залізничний міст через Дніпро. Після полону білогвардійцями був співорганізатором втечі з табору полонених у Дарниці і воював у складі Корпусу Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця. У квітні 1920-го потрапив у польський полон. Між Першою і Другою світовими війнами – власник друкарні і голова Товариства купців та промисловців у Станіславові. У друкарні видавали українську періодику і літературу. Фінансово підтримував національно-культурні товариства міста. Видавець «Української Загальної Енциклопедії». В еміграції у Німеччині володів власною друкарнею. Помер у м. Детройті (США), похований на цвинтарі у Бавнд-Бруку, штат Нью-Джерсі.

У Коломийській гімназії навчався від 5-го по 8-й клас, який закінчив 1914-го й отримав «матуральне» свідоцтво. Мріяв про політехніку, але замість інститутських студій довелося Степанові проходити воєнну науку на фронтах Першої світової війни в складі австрійського війська. Воював на Східному фронті. Із проголошенням ЗУНР зголосився до Української армії. З листопада 1918-го – в Українській Галицькій Армії. У званні поручника командував 8-ю сотнею 3-го куреня 8-ї Самбірської бригади. Після Листопадового зриву 1918 року і проголошення Західно-Української Народної Республіки у Коломиї створили Окружну Військову Команду, яка починала формувати військові підрозділи у збірних станицях для УГА. З добровольців і українських вояків Австро-Угорської Армії на базі 24 і 36 полків сформували полки імені гетьмана Петра Дорошенка й Івана Мазепи. До 3-го куреня 24-го полку зарахований чотар Степан Слюсарчук із Надвірної.

«На поклик Батьківщини послужити великій справі злетілися з найвіддаленіших верховин Карпат легіні, що повернулися щойно з надкривавої ріки Сочі (Ізонцо) і скельних височин «Доберда» і «Монте Санта» та й з інших проклятих гнізд альпійських на італійському фронті. Багато між ними таких, що й додому не заглядали, але відразу стали в ряди рідної армії, щоб з найближчим похідним куренем від’їхати на фронт, тільки побіжно познайомившись з українськими військовими приписами і ладом… Після звичайних військових привітів, польовий дyхівник о. Яросевич почав проводити слова святкової присяги. Довкруги запанувала німа, врочиста повaгa. Жадно ловило стрілецьке вухо слова присяги і поважно повторяли стрілецькі уста: «Присягаємо… на суші, воді, у повітрі… Так нам, Боже, поможи! Амінь».

Після присяги промовив сотник Теодор Примак. Наголошуючи важливість великої історичної хвилини, що в ній ми виступаємо воїнами вільної української держави і, пригадавши нам виїмково важливі завдання, що їх довірила нам українська нація і держава, він говорив: «Пам’ятайте, що вам вірить вільна Батьківщина!», «Пам’ятайте, що на ваші недалекі воєнні чини задивлені мільйони!», «Пам’ятайте, що доля грядучих поколінь у ваших руках!», «Пам’ятайте, що майбутність прославить, або прокляне вас!».

По промові, що закінчувала свято присяги, курінь продефілював перед штабом окружної команди і з бойовою піснею на устах вернувся до касарень…

У рядах 3-го куреня полку Степан Слюсарчук пройшов вояцький шлях боїв із поляками, починаючи від Сокільник, Персенківки під Львовом, через Стрийсько-Калуське Підкарпаття, наддністрянські райони Галицького Поділля, Бережансько-Рогатинське Опілля у червневій офензиві 1919-го й у відступі, у липні того ж року, цими самими шляхами по Збруч. За Збручем у боях цього ж куреня, від Жмеринки до Київа, у квітні 1920 р., визволившись із-під зверхництва большевиків, курінь стояв на протибольшевицькому фронті під Курилівцями Мурованими, у районі Моrилева над Дністром, готуючись до наступу в рядах армії УНР. Закінчилися воєнні труди духовно-непереможного куреня в польському таборі полонених у Тухолі на Поморю». (1, стор.8)

Із Коломиї 3-й курінь 16 грудня 1918 року направлений під Львів на боротьбу з поляками. Протягом трьох днів при кінці rрудня того ж року курінь вперто атакував Персенківку. 13 січня 1919-го почався наступ УГА на Козельники під Львовом. Після трагічної загибелі командира 8-ї сотні 24-го полку чотаря Михайла Гуменюка його місце заступив чотар Степан Слюсарчук. Новий 1919 рік 3-й курінь полку ім. гетьмана Петра Дорошенка зустрів на фронтовому відтинку «Козельники», що проходив на довжині 6-8 км ламаною лінією від західної межі Сихова через Козельники до Боднарівки. Після тяжких боїв в українців і поляків появилися втрати. Поляки запросили перемир’я.

«Поважні втрати мали також поляки і через це захиталася і їхня бойова сила. Не було теж сумніву в тому, що полякам ідеться тільки про те, щоб виграти час і під час перерви підтягнути на свій загpожений відтинок резерву. Одначе в нас перемогло почуття людяності, тим більше, що ходило про рятування виключно наших поранених вояків, які лежали між двома бойовими лініями. У цій ситуації командир відтинка чотар Володимир Букшований пропозицію прийняв. На умовленому місці зустрілися чотар Петро Кривоносюк (адютант 3-го куреня), як уповноважений з українського боку, з польськоrо боку – ротмістр д-p Абрагам, командир «Батальйону сьмерці». Одночасно на поле бою вийшли з обох сторін caнітарні групи. На місці зустрічі з’явилося незабаром ще кілька польських старшин, що на свій лад почали розводитися над причинами війни і виливали свої жалі за недавнім ідеалістичним життям двох братніх народів – «русінув і полякув». Бо чи це не гpix, що проливаємо братню кров? Я сам – син русинки, чому не можемо жити в братній згоді? – переконував один із них чотаря Кривоносюка, покликуючись при цьому ще й на історичні права та й заслуги польської шляхти, що нібито на наших землях виконувала культурну місію. Всі ці міркування польські старшини висловлювали в польській мові; чотар Кривоносюк відповідав українською. Невже ж, панове, хочете мене переконати, що Львів, Козельники, Сокільники, 3убра, 3венигород, Дaвидів і т. д. – все це старі польські оселі і назви? Невже в добу завоювання Польщею Галицько-Володимирської Держави Романовичів Польща під культурним поглядом перевищувала Україну? Невже можна повірити в те, що «некультурні» українці розмальовували стіни Вавелю? Де ж на той час були малярі «культурних» поляків? Невже панщина та її плід – темнота люду, ліси гуральних коминів, безліч корчм – це такої велетенської ваги культурні надбання і заслуга перед історією Польщі і польської шляхти..? Але ж, пане лейтенанте, – переконували Кривоносюка його співрозмовники, це все німецькі вигадки. Ми жили в згоді і в згоді жити бажаємо. Німці завинили, що воюємо і відповідальність за пролив крови на них паде, а передусім на архикнязя Вільrельма Габсбурrа (Василя Вишиваного)…

Цікаві були теж голоси про нашого начального командира, гeнерала Омеляновича-Павленка, про нaчальника його штабу полковника Мишковського та й про отамана Микитку, про яких зрештою висловлювалися з повним признанням. 3 ycього ставало ясно, що українці, якщо добровільно не схотять помиритися – війну все одно програють, бо війну почали не розважно, тобто порвалися «з мотикою на сонце». Це неможливе – переконував ротмістр Абрагам, – щоб львівських поляків, яким помагає вся Польща й Антанта, перемогла горстка галицьких українців. Допомога, що її дожидаєте з Дніпрової України, непевна, бо тепер Директорія України у війні з большевиками. Власне тепер пишуть польські часописи – Головний отаман Симон Петлюра переговорює у Варшаві й сумнівне, чи він взагалі поставиться до галицьких українців прихильно, бо звісно твердив авторитетно ротмістр «ви – не українці, а русини»… Від чотаря Кривоносюка ні ротмістр Абрагам, ні його товариші, польські старшини, про українські військові справи не довідалися нічого. Санітари позносили поранених і поляглих. Про це, що діялася тут перед годиною, говорили тільки червоні плями стрілецької крови, що залишились на снігу просторої долини». (2, ст. 52-55).

11 лютого 1919 року командиром ІІ Коломийської бригади УГА, в яку ввійшов 3-й курінь полку ім. гетьмана Петра Дорошенка, призначено Франца Тінкля, чеха за походженням. Командиром 3-го куреня 24-го полку – поручник Данило Бізанц, німець за походженням, уродженець Стрийщини. До 3-го куреня 24-го полку ім. гетьмана Петра Дорошенка приїздив командарм УГА генерал Омелянович-Павленко і він був дуже задоволений їхньою виправкою і бойовими звитягами. За поданням військового аташе ЗУНР 1 березня 1919-го чотарів 24-го полку ім. гетьмана Петра Дорошенка УГА П.Кривоносюка, С.Слюсарчука і В.Феданківа підвищено до ступенів поручника. Влітку 1915-го Степан Слюсарчук разом із Володимиром Феданківим (комадир кулеметної сотні) закінчили 5-й і 6-й цикл навчання у старшинській школі Австро-Угорської Армії в місті Надь Варада (нині Орадя) в Угорщині й іменовані поручниками. Але маючи офіцерську честь, вони в ряди УГА записалися як чотарі, бо наказ Імператорсько-королівського військового міністерства Австро-Угорщини (нім. k.u.k. Kriegsministerium) у Відні під час війни вчасно не оприлюднили.

27 березня 1919-го підписана угода про перемир’я між Польщею і ЗУНР в м. Хирів. Чотарів Комоновського і Степана Слюсарчука відправили від УГА на Львівський вокзал конт­ролювати поїзди, що приїздили з Кракова. Польська комендатура вокзалу вказувала на ті поїзди, які можна контролювати. Але чотарі все ж таки знайшли у вагонах під мішками з харчами ящики з амуніцією і зброєю. З «делікатної пошани» до гуцулів поляки бійців полку імені Петра Дорошенка називали «черкесами».

Польські делегати, як передумову перемир’я, запропонували демаркаційну лінію генерала Бартелемі. Лінія Бартелемі («Бартелемі чи Бартельмі лінія») – умовно прийнята назва лінії, котру спеціально скликана комісія держав-представниць Антанти на чолі з французьким генералом Бартелемі (дружина – за походженням із польської шляхти). Потягом, яким місія дісталася до Львова, відправлено й зброю для польських частин, що викликало, зокрема, протест митрополита Шептицького. Місія на початках двічі відмовилася вести переговори про перемир’я з представниками УГА, вони почалися лише 1 лютого і завершилися нічим. Польські інтереси охоплювали не тільки Східну Галичину – по Збруч, але й Холмщину, Підляшшя, Полісся та Волинь – по річку Случ.

18 лютого полковник В. Курманович отримав від вищої Ради телеграму з вимогою припинити вогонь у районі залізниці, щоб пропустити до Львова місію. Командування в особі УГА М. Омеляновича-Павленка категорично відмовилося припинити вогонь у момент найвищого піднесення Вовчухівської операції. Президент Є. Петрушевич особисто та уряд ЗУНР продовжували вірити у шляхетність Антанти, але водночас із місією Бартелемі до Львова в потязі таємно провезено 14 000 гвинтівок із боєприпасами. 20 лютого зі Львова Бартелемі надіслав вимогу до УГА припинити бойові дії та забезпечити проїзд місії до УГА – Ходорова. Поляки заявляли, що за дорученням свого керівництва можуть прийняти тільки лінію Бартелемі. Умови перемир’я українці не прийняли. Фронтовики УГА вирішили боронити волю і державу до останньоrо.

На Великдень 1919-го почався контрнаступ поляків. Бої в цей час були найважчими для куреня. Курінь одержав завдання у складі бойових частин rрупи сотника Карла Гофмана затримати поляків і протинаступом викинути їх із зайнятих ними теренів на північний захід від Дроrобича.

«21 травня 1919 р. румуни запропонували полякам допомогу одною дивізією для спільної воєнної акції проти УГА на Покутті. Після цієї підготовки 23 травня румуни вручили урядові ЗУНР у Станиславові ультиматум. У ньому вони требували до 24 rодин залишити Покуття. 24 травня того року румуни перейшли кордон ЗУНР, зайняли Снятин і Городенку, а в черrові дні – Коломию й інші міста Покуття. Ця польсько-румунська змова перекреслювала плани оборони Стрийсько-Калуськоrо Підкарпаття. Поляки, які у деякій кількості замешкували в Коломиї і Станиславові, відчуваючи за собою румунські збройні сили, підняли rолос, і вже 25 травня їхне підпілля «Польська орrанізація Войскова» захопила Станиславів, тимчасову столицю ЗУНР. У цій наростаючій заrpозі 26 травня 1919-го наказано куреням rрупи відступати на Галич. 3/24 курінь відійшов із Копанки через Підrірки до Вістови і тут силою своїх двох сотень зайняв два мости на Лімниці: залізнодорожний і дерев’яний на шляху Калуш-Станиславів. Залогу лівого крила, що йоrо творила 8 сотня Степана Слюсарчука, скріпив 2-ма скорострілами пор. В. Феданків… Восьма бригада rотувалася до наступу. У зв’язку з цим, 15 червня 1919-го, З/8 курінь був пересунений на ліве крило бригади й окопався навпроти моста, між річкою Коропцем та гaєм на горбі, біля шляху до Нижнева, грозило заломанням фронту.

У критичний момент, завжди врівноважений, хорунжий Лука Луців задержав вiдступаючих стрільців своєї чоти, під градом ворожих куль їх упорядкував і завернув у бойову лінію. «Своєю рішучою вояцькою поставою і холоднокровністю» – писав опісля пор. Слюсарчук, «він допоміг задержати в розстрільній цілу сотню і допомiг знову повести її в наступ. Сотня Степана Слюсарчука у рукопашному бою зайняла висоту біля Нижнева на річці Дністер. [3, стор. 62]. За цей геройський вчинок надвірнянець Степан Слюсарчук представлений до найвищої нагороди УГА ордена «Золотий тризуб». Восьма сотня Степана Слюсарчука брала участь у Чортківській офензиві УГА і перейшла річку Збруч.

«Найвища Рада держав Антанти вирішила: «Щоб оборонити особисту безпеку і майно миpноrо населення Східної Галичинии перед звірствами большевицьких банд – уповноважити ypяд Польської Республіки продовжити свої операції аж по Збруч. Третій курінь у рядах УГА перейшов давній австрійсько-російський кордон Збруч-річку, під владою уряду УНР була тільки частина східного Поділля (Подільська губернія). З першоrо дня перебування за Збручем куреневі найчастіше доводилося мати справи з селом. Селяни у призбручанській полосі Поділля, що в них у нашому прямуванні на схід доводилося куреневі задержатися добу-дві для відпочинку, ставилися до нас з неприхованою ворожістю, у кращих випадках з недовір’ям. Діяла тут большевицька пропаганда. Чимало дивував стрільців факт, що проповіді у нeділі та свята священники читали у церквах по-московському зі старих збірників. Проповіді були безбарвними й однотонними, незрозумілі селянам і небагато з них користі. Було ясно, що за короткий час української деpжавності православна Церква в Україні ще не встигла оновитися від московського впливу. Курінь начислював 336 вояків харчовоrо стану, але забезпечення харчами не мав жодноrо. Над куренем нависло марево голоду. Ідентатура ІІІ корпусу залишила xapчові склади десь на західному Поділлі, у Галичині, а по цей бік Збруча треба було її організувати наново. У місцевих селян трудно було що-небудь купити, дapма, що на полях кожноrо села в степу паслися отари багатьох соток poгaтої худоби, овець і такі ж стада свиней.

У цей час у Кам’янці-Подільському вже виходили українські часописи: «Стрілець» – opгaн Диктатури ЗУНР, чи радше Haчальної Команди УГA; «Трудова громада» – opгaн партії соціялістів-революціонерів, «Каменярі» – opгaн 3алізного 3aгону УНР й інші. Почав також виходити часопис уряду УНР «Україна». З днем 1-го серпня 1919-го поручник Данило Бізанц, командир кypeня, іменований сотником, четар Василь Юрченко – поручником, а хорунжі Лука Луців й Осип Фодчук – четарями. Було відомо, що Денікін почав війну під кличем «Єдіная, нєдєлімая Росія» та що він до державних змагань України, до її боротьби за волю ставиться незвичайно вороже. Оцю свою непримиримо ворожу поставу до визвольної війни України Денікін задокументував 10-гo серпня 1919 року (23. 8. н. ст.). В «Указанію добровольчеськім войскам» написано … Самостійной України не прізнаю. Петлюровци Moгут бить ілі нейтральнимі, тoгдa оні должни нeмедленно сдать оружіе і разойтісь по домам, ілі же прімкнуть к нам, прізнав наші лозунгі, одін із которих – шірокая автономія окраінам. Єслі петлюровци не виполнят етіх условій, то іх надлежіт считать такім же протівніком, как і большевіков». У тон проrрамових постанов «Kiевского Національного Центра» генерал Денікін, наближаючись до Киева, оприлюднив в половині серпня 1919-го «Обращение главнокомандующего к населению Малоросии», в якому писав: «…К древнему Киеву приближаются полки в неудержимом стремлении вернуть русскому народу утраченное единство, без которого великий русский народ, обездоленний и раздробленный, теряя молодое поколения в братоубийственних междуусобицах, не в силах был бы отстоять свою независимость; то единство, без кoтоpогo не создалась бы мощная pycская речь, в равной доле сотканная вековими усилиями. Желая обезсилить русское государство прежде чем обьявить ему войну, немци задолrо до 1914-гo года стремились разрушить викованное в тяжелой борьбе единство рускогo племени. С етой целью ими поддерживалось и раздувалось на юге Росии стремление отторгнуть от России малорусскую ветвь рyccкогo народа под именем «Украинской Держави». Ставленники немцев – Петлюра и eгo соратники, положившие начало разчленения России, продолжают и теперь совершать свойо злое дело создания самocтоятельной «Украинской Держави» и борьби против возрождения единой России…».

У тому ж часі до Київа наближалися з Лівобережжя білоармійці царського генерала Денікіна. Майже одночасно часопис «Стрілець» приніс немилі вісті про деклярацію від 15-го серпня 1919 року глави надзвичайної місії УНР у Варшаві Ф. Пилипчука, колишнього міністра комунікацій, який заперечив існування УГA як окремої формації та існування уряду ЗУНР, себто уряду диктатора Євгeнa Петрушевича. Одначе увага стрілецтва тоді була звернена на загрозу з боку Денікіна. В обличчі цієї заrрози вояцтво 3-го куреня реагувало «На Київ!», «Через Київ на Львів», «Ми йдемо в бій, ми йдемо в бій по зrарищах руїни, за рідний край, за нарід свій, за волю України!». [4, ст. 70].

Із боями 8-а сотня полку Петра Дорошенка УГА під комадою поручника С.Слюсарчука наступила на Жмеринку та Козятин і захопила 26 серпня 1919-го місто Васильків. При його захопленні разом із 8-ю сотнею С.Слюсарчука брала участь група кулеметної сотні поручника Володимира Феданківа. 29 серпня 8-а сотня полку підступила до Київа. Увечері, 29-гo серпня того ж року, денікінці бажали порозумітися з вищим Командуванням УГА.

«30 серпня 1919 року вечірні сутінки окутували Демиївку, коли 3/8 курінь, зrідно з вчорашнім наказом зайняв це передмістя Київа і, забезпечивши залогами всі важливіші об’єкти, вислав розвідників у саму столицю. Третій курінь перейняв по півночі від пор. Ст. Слюсарчука охорону станції «Київ 2». У штабі куреня не вмовкав телефон. З Печерська поручник Слюсарчук зголошував, що його 8-а сотня зrідно з наказом обсадила артилерійське депо біля Печерської Лаври. Одночасно він повiдомляв, що дeнiкінці вже від 7-ої години ранку в Слобідці, на лівому березі Дніпра і з тoго боку підійшли до Ланцюгового моста. Перед полуднем знову поручник С.Слюсарчук повідомив: «Денікінці обеззброїли сотню чотаря Драгана з 2-го Коломийського куреня, що охороняла Ланцюговий міст, і зrідно з наказом «здержувати, але не стріляти» загороджувала їм перехід у Київ. В 11-ій годині перед полуднем у товаристві свoгo адьютанта отамана Гофмана приїхав до Думи військовим автом полковник Осип Микитка, iменовaний комендантом Київа. Українська публіка зустріла їх овацією. Поручник П. Кривоносюк, в. о. командира куреня і як командир залоrи Думи та фронтовoro відтинка: Арсенал – міська Дума – Печерська Лавра у службовій формі звітував обом високим старшинам про чисельний стан куреня й окремо про стан сотень в обсаджених ними об’єктах. [5, ст. 71].

Ще перед тим наші прихильники з міста повідомляли телефоном, що в сторону Думи посуваються вiдділи денікінців. До Думи прибула делегація українських «боротьбістів», яка від імені центральноrо комітету партії зголосила свою солідарність з урядом Директорії УНР та з головним Отаманом у боротьбі з московськими большевиками і командуванню куреня передала малиновий прапор із золотим написом «Борітеся -Поборете!». Перед тим приїхав у Думу генерал Антон Кравс, командир Третьото корпусу УГА й армійської rрупи «Київ» із начальником штабу III-го корпусу отаманом Льобковіцом. До Думи приїхав денікінський генерал.

«Обидва генерали погодилися в тому, що на міській Думі поруч yкpaїнcькoгo жовто-блакитного прапора буде вивішений «трехцветний», одначе не як символ державної влади Росії, тільки як символ єднання в боротьбі з большевиками заприязненої з українською Добровольчою білогвардійською армією. Вивішення на Думі «трехцветното» українська публіка зустріла грізними і до краю ворожими виrуками: «Долів трехцветний!», «Геть єдінонеділимців!», а зrуртована при денікінцях чорна сотня в свою черry ревіла «Ура трехцветний!», «Да здраствует нєдєлімая Рассея!».

Ситуація в тому часі на фронтовому відтинку Думи виявилася дуже напруженою. По полудні київські студенти і робітники подали вicткy, що денікінці обеззброїли залогу УГА в артилерійському депо та у вартівні того ж депо біля Печерської Лаври, себто вocьму сотню пор. Ст. Слюсарчука, а в арсеналі сьому сотню… Роззброєння охорони Ланцюговоrо моста сотня зустріла «союзників» холодно, приготована до оборони. Koмандуючий ротою, денікінський штабс-капітан попросив дуже чемно пор. Ст. Слюсарчука піти з ним у штаб їхньогo отряда, що задержався при виході вул. Олександрівської на Московську, для «рассмотра некоторих вопросов, касающихся военних действій в городе і ево защити».

Ситуація стала безвихідною і вocьма сотня мусіла скласти зброю. Скоро після цього вияснилися теж обставини, що в них обидві обезброєні сотні склали зброю». [6, ст. 72].

Про взяття Києва і полон вояків УГА денікінцями у своїх споминах «В денікінському полоні в Дарниці 1919 р.» написав старший десятник УГА Василь Ілащук: «30 серпня 1919 року, у найвищому розгарі боїв з большевиками, ІІІ/24 курінь (Коломийський) переможно увійшов у Київ, але наступного дня, в неділю, 31 серпня, у Києві попав у денікінський полон. В ті пам’ятні дні ІІІ/24 курінь був у складі 8-ої Самбірської бригади, що нею командував отаман Карло Гофман.

Орден “Золотий тризуб”

Виконавши наказ-диспозицію штабу бригади, а саме – сміливою атакою, здобувши укріплений Червоний Трактир, останню большевицьку оборонну опору перед брамами Києва і, на шляху дальшого походу, ліквідуючи менші большевицькі застави, ІІІ/24 курінь у передвечірніх годинах у суботу, 30 серпня, переможно увійшов у Деміївку, передмістя Києва, у південній його частині. (1).

Дорогу промощувала куреневі 8-ма сотня пор. Степана Слюсарчука. Восьма сотня з боєм дійшла під товарну станцію «Київ 2». Саме тоді на станцію заїхав большевицький військовий поїзд із транспортом бійців, який чисельністю перевищував сотню пор. Слюсарчука кількакратно. Дожидати аж поїзд розвантажиться» – пояснював пізніше пор. Слюсарчук – «і червоні бійці впорядкуються до відходу «на пазіцію», не було найменшого глузду, тим більше, що з Лівобережжя, зі сторони Полтави, наближалися денікінці». В хвилину, коли поїзд зупинився, сотня на команду пор. Слюсарчука – «По вагонах – вогонь!», засипала поїзд крісовими і скорострільними кулями. В ту сторону полетіли також ручні гранати. Над поїздом піднявся жахливий крик, гук від розриву гранат, паніка, зойки… Товарна станція «Київ 2» була в наших руках. Кілька евакуаційних поїздів із багатим військовим майном були нашою добиччю. Большевицький полк, в силі коло 500 бійців, разом із переляканим командиром, Ізааком Абрамовичем, якого наші стрільці витягнули з опанцереного вагона, відіслали в запілля…

Удосвіта 31 серпня курінь, згідно з наказом штабу 8-ої бригади, обсадив визначені йому важливіші стратегічні об’єкти в столиці: 7-ма сотня пор. Струця – арсенал, 8-ма пор. Степана Слюсарчука – склади артилерійського депо біля Печерської Лаври, 9-та пор. Василя Юрченка – будинок Міської Думи на Хрещатику. Тут розташувалася також команда куреня: сот. Данило Бізанц, його адьютант пор. Петро Кривоносюк і комендант відділу скорострілів пор. Володимир Феданків із двома чотами обслуги скорострілів.

Коло полудня з’явилася на Печерську рота денікінців. Супроводило їх кількох вершників. Командир роти, якийсь штабс-капітан, під’їхав до пор. Слюсарчука і попросив його поїхати з ним до денікінського полкового штабу «для рассмотра нєкоторих вапросов, касатєльно воєнних дєйствій».

Пор. Слюсарчук сів на свого верхівця і разом із штабс-капітаном поїхав до його штабу. На час своєї відсутности команду сотні передав чет. Ол. Балицькому.

«В штабі» – писав пізніше пор. Слюсарчук – «денікінський полковник прийняв мене дуже чемно, попросив сідати і зараз же на вступі заявив, що саме тепер ідуть переговори між Добровольчою та Українською Арміями, але заки переговори скінчаться, ми, тобто моя сотня, повинні «тимчасово слажіть ружжьо». – Я запротестував, заявляючи, що доки переговори не скінчаться, моя сотня мусить залишитися на зайнятих становищах і зброї не зложить. На це полковник відповів різко: «Ви уже в плєну. Січас атдайтє ваше ружжьо!» – В кімнату увійшли два офіцери з револьверами в руках, приступили до мене і попросили віддати револьвер, що я й зробив, витягаючи з кобури мій бравнінґ, який перебув зі мною всю війну, і віддав його ближчому до мене. В той же момент я почув крісові стріли і чергу скорострілу. Я подумав, що це борониться моя сотня. Так воно й було. Добровольчий штабс-капітан, оставивши мене в полковника, вернувся під Печерську Лавру і від чет. Ол. Балицького зажадав складення зброї. Коли ж чет. Балицький відмовив, штабс-капітан скомандував: «Рота, плі!». 8-ма сотня відповіла вогнем, але чет. Балицький, побачивши, що денікінці сотню окружили, обійшовши її через сад Печерського Монастиря, наказав сотні вогонь припинити і зброю скласти.

Сотня втратила двох стрільців убитими – Петра Багрійчука з Космача і Миколу Кобру з Петрилова, б. Товмача.

Вранці 1-го вересня привели до нас ще дві другі сотні куреня: обеззброєну в арсеналі 7-му пор. Вол. Струця і 9-ту пор. Василя Юрченка, що з двома скорострільними чотами пор. В. Феданківа, скріплена вполудне одною сотнею ІІ/8 куреня сот. Станімира, стояла залогою у міській Думі. З ними прийшов також пор. Петро Кривоносюк, адьютант куреня. Бракувало тільки команданта куреня, сот. Данила Бізанца, що, хоча був у думі, одначе хворий, завчасу від’їхав на підводі курінного обозу. Бракувало теж чет. Василя Максимця, команданта обозу і хор. Івана Мурина, чотового 7-ої сотні. Четвертого дня денікінці зажадали списків полонених. За списками було нас усіх 16 старшин, 28 підстаршин і 376 стрільців. В числі старшин поручники: П. Кривоносюк, Ст. Слюсарчук, Вол. Струць, Вол. Феданків і Василь Юрченко; чотарі: Ол. Балицький, Лука Луців, Н. Осипів, Юра Стеф’юк, Федик і Осип Фодчук; хорунжі: Вас. Гречаник, Роман Зелений, Ст. Мазяр, Микола Яримович і бунчужний Іван Гусак. Із 30-ти старшин УНР Армії залишився тільки один кубанець, якому нікуди було тікати, бо, щоб добратися на Кубань, треба було перейти широкий простір, окупований денікінцями». [7].

«Однак 31 серпня 1919 року під тиском Добровольчої армії Антона Денікіна керовані Антіном Кравсом загони УГА відступили з Києва, що вкрай деморалізуюче вплинуло на об’єднане українське військо. Подальші військові невдачі і різне бачення основних ворогів українства (для Директорії УНР та, відповідно, Дієвої армії УНР такими були, насамперед, більшовики та денікінці, а для УГА – Польща) відчутно погіршили стосунки між двома частинами української армії.

Уже з другої половини вересня на сторінках армійської газети УГА почали відкрито друкувати статті із визнанням потреби домовлятися з денікінцями, тоді як останні принципово не визнавали за УНР та українцями як такими жодних прав. Розпочатий за наказом Денікіна від 7 жовтня 1919 року наступ на Поділлі ще більше ускладнив і без того напружені стосунки Дієвої армії УНР з УГА. Вважаючи домовленість із денікінцями єдиним способом врятувати залишки армії та життя близько 20 тисяч хворих на тиф вояків, командувач УГА Мирон Тарнавський ініціював пошуки такого порозуміння.

25 жовтня таємно від Головного отамана Петлюри, якого Тарнавський не вважав своїм начальником, та під формальним приводом обміну полоненими, до денікінців відправили делегацію УГА на чолі з Омеляном Лисняком із завданням прозондувати можливість укладення перемир’я. Білогвардійці виказали готовність домовлятися на досить сприятливих для УГА, але цілком згубних для УНР умовах. Згідно з договором УГА в повному складі з усім майном переходила в розпорядження головнокомандувача Збройними силами Півдня Росії Антона Денікіна і мала діяти у безпосередньому підпорядкуванні командувачу військами Новоросійської області генералу Ніколаю Шиллінгу. Окремим пунктом зазначалося, що УГА не братиме участі в бойових діях проти «петлюрівської армії».

Укладення договору з Добровольчою армією Денікіна поклало край воєнній історії УГА та засвідчило остаточний розрив між наддніпрянцями та наддністрянцями. Надалі політичні проводи УНР та ЗУНР намагалися вирішити свої проблеми окремо – перші у союзі з поляками, а другі – шляхом домовленостей із денікінцями та більшовиками». [8].

«Почався другий відступ УГА. Виходили з дорогого Києва оповиті гнітючим cумом ряди вояків Українських Армій: кінні і піші партизани отамана Зеленоrо, йоrо артилерія, вояки УГA, технічні сотні і відділи Червоноrо Хреста. Ця підла перемоrа не обійдеться денікінцям так дешево і не вийде їм на здоров’я. Народ проти них. На Полтавщині про владу Денікіна вже й поговірка склалася «День і кинь!». От який кінець приходить «доблеснейшим». Всю ніч ми перебули під голим небом, а вранці через Ланцюговий міст і Слобідку повели нас у Дарницю – 10 верстов на схід від Київа. В Дарниці, в «Юнкерських бараках», з’єдналися сотні восьмого куреня. Комендантам усіх полонених став пор. Володимир Струць»… До денікінськоrо полону не попали такі старшини: хворий командир куреня сот. Данило Бізанц, хор. Іван Мурин, хор. Пилипчук, командир обозу чет. Василь Максимець, 2-і підстаршини і 16 стрільців із бойового cтaну, котрі були поранені у підкиївських боях… Увесь табір почав нишком приготовлятися до втечі. Стрільців забезпечували сухими харчами і caлом. Згiдно з домовленням, в четвер, 9 жовтня, о годині 9-ій вечора з’явилися в таборі висланники отамана Зеленоrо. Вони повідомили поручника Струця, що все приготоване: на шляхах розставлена охорона, час виходу невідкладний. З табору виходили через отвір, прорізаний в oгорожі з колючоrо дроту. Старалися виходити без шуму та гaмopy. Все ж таки один денікінський вартовий побачив, що діється, і почав кричати. Зеленівці вмить повалили йоrо на землю і, насипавши в йоrо рот піску, залишили обезвладненого. Ми побiгли за провідниками. Спішилися, бо знали, що в недалекому Борисполі, 10 верст на схід від Дарниці, розташована денікінська кавалерія. Бігли понад Дніпром, лісовими стежками. Про відпочинок не думали. Щоб віддихнути – йшли. В перервах скорою ходою, опісля знову бігли. Вранці ми зупинилися в лугах напроти Трипілля, пройшовши за ніч 36 км. Тут дожидав нас старшина отамана Зеленоrо. Він закомунікував нам, що вночі денікінці заатакували в Трипіллі загін отамана Зеленоrо і під їхнім натиском отаман Зелений подався на захід, в сторону Обухова, саме того дня отаман Зелений важко поранений в бою з денікінцями. Ми опинилися в ненайкращій ситуації. Старшина отамана Зеленоrо велів нам задержатися на місці, себто в надбережних луrах на лівому березі Дніпра. Вся наша група начислювала 184 вояків-втікачів. В таборі залишилося ще біля 80 полонених. Увечері ми пішли до найближчого села, групами по 2-3 вояків нас порозпроваджували по хатах на вечерю. Господарі-хазяї вгощували нас дуже щиро. По вечері вся наша гpyпa зібралася на сільській вулиці. Провідник повів нас до перевозу на Дніпрі. Дніпро перепливали на поромі, осяяні сріблистим світлом місяця вповні. В таких умовах ми доганяли от. Зеленоrо до вечора під свято Покрови. Toro ж дня ми мали вже злучитися з йоrо повстанським заrоном у с. Македонів… Був пізній вечір, як наша група наближалася до Македонів, накінець один вершник під’їхав до нас і запитав, хто ми і куди прямуємо?..

З Дарниці, з денікінськоrо табору полонених, по трьох днях втекли хор. Клим Царук і однорічний вicтун Іван Котик. 7-гo веpесня пощастило їм добитися до решти куреня, що поїздом переїхав із Хвастова в околицю Козятина. Між 10 та 12 вересня командир куреня сотник Д. Бізанц відійшов до штабу восьмої бригади. Туди відійшли також сотенні діловоди і вся rосподарська частина (обоз). У війні з Денікіним курінь брав участь у бою під Монастирищем. 12 жовтня у співдії з одною сотнею 1/8 куреня видержав і відбив атаку денікінської кавалерії, втративши того дня одного підстаршину вбитим і кількох поранених. 23-го жовтня провів успішну операцію з с. Бортники на Браславщині на денікінців у с. Триненки, завдавши дeнікінцям втрат убитими і пораненими, а п’ятьох дeнiкiнців з одним штабс-капітаном забрали у полон… Кілька днів пізніше курінь знову в операції воcьмої бригади з успіхом наступав на Брацлавські Хутори та їх зайняв. [9, ст. 230-231].

У січні 1920 року курінь А.Бізанца у складі частин Української Галицької Армії внаслідок епідемії тифу і повної відсутності боєприпасів потрапив у критичне становище – «чотирикутник смерті», був змушений перейти на службу до Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА).

«З числа старшин, що в rрудні 1918 року повели курінь із Коломиї під Львів, я застав у Касселі пор. П. Кривоносюка, пор. В. Юрченка, чет. Осипа Фодчука і чет. Василя Максимця. Зі старшин, що були приділені до куреня пізніше, я застав там чет. Олексу Балицькоrо, чет. Луку Луцева і хор. Клима Царука. Був там також сот. Данило Бізанц, який разом з пор. Кривоносюком Петром заходився біля реорrанізування куреня. Ревком ЧУГА до відновленого куреня настановив комісарем хорунжого Гната Харука, що по війні закінчив богословію і був сотрудником української гpеко-католицької парафії в Надвірній». [10, ст.79].

«Відновлений у силі трьох сотень курінь на Великдень, 11 квітня 1920 року, відійшов з Кассель на залізничну станцію в Бірзулі, там поспішно завантажився у вагони товарового поїзду і по полудні 12 квітня через Крижопіль-Вапнярку-Жмеринку поїхав на протипольский фронт… Як складова частина Третьої бригади ЧУГА, 13 квітня 1920 р. курінь зайняв становища під Kypuлiвцями Мурованими, на північний захід від Моrилева. 24 квітня 1920 року група військ під командуванням А.Бізанца вийшла зі складу ЧУГА і, прорвавши польську лінію фронту в районі Махнівки, вирушила на з’єднання з частинами Армії УНР.

«Стрільці куреня вже вcтигли довідатися, що Третя бригада має проти себе українську дивізію полковника О. Удовиченка. 23 квітня сотням куреня переданий наказ, що нашу зброю повертаємо проти большевиків. «Жоден вояк УГА не сміє сплямити української зброї допомогою червоним москалям в поневолюванні України!», – говорив наказ командування куреня. «Зброю нашу піднімаємо на червоних загарбників України. За її волю йдемо в бій в одних лавах з військами rоловного Oтамана Симона Петлюри і під прапорами УНР продовжуемо українську визвольну війну». «Поправивши, згідно з новими стратеrічними вимогами зайняті нами становища протибольшевицькоrо фронту, курінь простояв у них неповнy добу.

На зміну куреневі другого дня прийшли поляки. У вірі, що відходимо на відпочинок у район розташування армії УНР, курінь відійшов колоною в сторону Ялтушкова. Йшли спокійно, не прочуваючи жодноrо лиха. Яке ж було наше здивування, коли за яку rодину нашоrо ходу ми побачили себе в перстені поляків. Нам наказали скласти зброю і вже обеззброєних, як полонених, повели нас на збірний пункт в Ялтушкові! [11, стор.235].

Пізніше відправлено старшин восьмого куреня УГА товарними вагонами через Перемишль до табору інтернованих в Тухолі на Помор’ю (Польша). Після угоди Польщі з московським урядом, військо УНР і полковника А. Бізанца інтернували поляки, і він перебував у таборі в Каліші (Польша).

Поручник Степан Слюсарчук був якийсь час приділений до відділів Українських Січових Стрільців під командуванням полковника Євгена Коновальця, з якими пережив трагічний кінець визвольних змагань у 1920 році.

Бойові дороги Степана Слюсарчука під час перших визвольних змагань описав доктор Микола Климишин: «В Українській Галицькій Армії був поручником і командував восьмою сотнею третього куреня восьмої бриґади, в часі боїв з поляками в обороні Західної України. Сотня Степана Слюсарчука згадується у спогадах Василя Волицького п. з. «На Львів і Київ» («Гомін України», Торонто, 1963, стор. 140-151).

Ця сотня вславилася й була відзначена за переможний бій для здобуття мостового причілка на Дністрі коло Нижнева. Поляки укріпили мостовий причілок, що становив дуже важливу стратегічну позицію, окопавшись на висоті коло так званої висоти «коти 292». Увесь день ішли важкі бої куреня, щоб вибити поляків з тієї важливої позиції. В дуже критичному моменті поручник Степан Слюсарчук повідомив вище командування про вирішальний момент бою, виславши гінця із запискою – описом і ситуаційним планом положення сотні. Другий момент описаний «Гаряче червневе сонце гасло за лісами на горбах у тій стороні, де Петрилів і Новосілка, і тоді поручник Степан Слюсарчук вдерся зі своєю сотнею у ворожі окопи. Багнети й приклади рушниць докінчували перемогу над ворогом». А потім – про наслідки бою: «Зокрема командуючий бригадою ґратулював пор. Ст. Слюсарчукові за зразкову й успішну операцію на фронтовому відтинку його сотні, за непохитну стійкість сотні у великому цілоденному бою за «коту 292» і за здобуття цього важливого стратегічного пункту. За цей виїмково-важливий бойовий чин поручника Степана Слюсарчука, що вирішив перемогу на користь третього куреня і восьмої бригади на цілому фронті нижнівського причілка, отаман Гофман представив поручника Степана Слюсарчука до найвищого відзначення – «Золотого Тризуба».

Ще важливіший період із військової служби Степана Слюсарчука припадає на найвищий момент спільного походу українських армій на Київ проти більшовиків, що переможно закінчився 31 серпня 1919 року. Коли не вдалося оборонити Західну Україну від наступу переважаючої сили польської армії, підкріпленої у вирішальному моменті армією Галлера, УГА примушена перейти річку Збруч і податися на східні землі України. УГА лучиться з українською армією під проводом отамана Петлюри й у спільному бравурному наступі наші сили проганяють більшовиків з Правобережної України – і займають Київ. Ця блискуча, повна слави, перемога об’єднаних українських армій закінчилася трагічно у самому дні тріумфу. Російська армія Денікіна, уважаючи українську армію за грізнішого ворога Москви, чим більшовицьку, спрямувала свої сили, які в той саме день підійшли з правого берега Дніпра до Києва, проти українських відділів у Києві, і змусила їх відступити. У крититичних годинах поручник Степан Слюсарчук був поставлений на сторожі залізного мосту через Дніпро. Його сотня зайняла Печерську Лавру і стерегла міст.

Раннім ранком розігралася баталія, над якою ще й досі дискутують історики. Штаб головного отамана дав наказ війську, що йшло на Київ, не вдаватися в бойові дії з денікінцями. Досі ніхто не заперечив, що такого наказу не було. Маючи такий наказ, поручник Степан Слюсарчук сторожив міст, через який ранком почали йти денікінські старшини. На заклик затриматись, старшини далі йшли мостом. Тоді поручник Слюсарчук дав наказ стріляти на пострах у воду. Але саме тоді на наших наскочили ззаду денікінці, які за той час перейшли Дніпро іншим мостом, і їх роззброїли.

Чотар УГА Лука Мишуґа писав, що через Дніпро був ще один міст, дерев’яний, не позначений на мапі, і тому необізнані з положенням наші старшини не дали наказу забезпечити той міст («Українська Галицька Армія», том 4, стор. 12).

Тому, що про ту подію ще й досі ведуться дискусії між істориками, ми згадуємо тільки, що поручник Степан Слюсарчук був її безпосереднім учасником і не раз про неї оповідав своїм друзям. Належить, одначе, ще раз підкреслити, що всі історики однозгідно подають, що дійсно був такий наказ головного отамана Петлюри для всієї армії, що йшла на Київ: не вдаватися в бойові дії проти армії Денікіна. Такий наказ мав і поручник Слюсарчук на його передовому посту.

Від того часу почала хилитись до упадку вкрита славою українська армія, маючи двох противників: більшовиків і денікінців, спільним завданням яких було не допустити, щоб Україна стала вільною державою. Серед безладдя відступу поручник Слюсарчук був якийсь час приділений до відділів Українських Січових Стрільців полковника Євгена Коновальця, з якими пережив трагічний кінець визвольних змагань у 1920 році. Між Першою і Другою світовими війнами Степан Слюсарчук був діяльним громадянином у Станиславові й займав багато відповідальних постів, головно у Товаристві купців і промисловців. Мав свою друкарню, яка успішно конкурувала з дуже добре обладнаною друкарнею поляка Льва Данкєвіча у Станиславові. Як власник друкарні, він підтримав морально і матеріально великий задум професора Чепиги й учителя Василя Микитчука і допоміг створити видавництво «Української Загальної Енциклопедії», яка вийшла під кінець 30-их років у трьох томах і тепер уже є раритетом на книгарських полицях. Завжди говорив мені, що варто ту енциклопедію перевидати й часто мене до того заохочував.

На еміграції, у Німеччині, він теж мав свою друкарню, в якій побачило світло багато нашої еміграційної літератури. Переїхавши до Америки, поселився в Детройті й, доживаючи там свого життя, під кінець цілком утратив зір, але ніколи не втрачав погідного настрою. Так закінчив життя учасник славних подій нашої історії, поручник УГА й УСС Степан Слюсарчук. Похований на цвинтарі у Бавнд Бруку, Н.Дж.». [12, стор.243].

Додатково:

«Орден УГА «Золотий тризуб» створений на замовлення УГА у 1918 році та мав чотири ступені. Її автор – скульптор зі Станіслава, четар УГА Михайло Бринський. Йому належать ще п’ять проектів перших українських військових відзнак, розроблених і виготовлених для УГА – на вшанування ветеранів українсько-польської війни та вояків санітарної служби при УГА, старшинська відзнака корпусу Коновальця «Стрілецька Рада», відзнака випускників Школи старшини у Кам’янець-Подільському та відзнаки одностроїв старшин УГА. «Сьогодні відзнака відроджена у сріблі для справжніх українських патріотів», – зазначають у спільноті Фейсбук волонтери з Вінниці, які реалізують проект «Срібний тризуб». Умовна відзнака наразі має символічне і прикладне значення. Раніше її вручали «кіборгам», щоби відзначити хоробрість сучасних українських воїнів. Також пам’ятний тризуб служить українському війську в інший спосіб – десятину від його ціни перераховують на допомогу бійцям. Волонтерська ініціатива вінничан відзначила Срібним тризубом франківського художника Богдана Бринського, родича відомого скульптора, який співпрацює з волонтерами «Поранені SOS”, і також допомагає українському війську.»Коли волонтери дізналися, що Михайло Бринський є двоюрідним братом мого діда, то символічно вшанували його в такий спосіб», – розповів Богдан Бринський. [15].

Джерела і література:

1. В.Волицький. «На Львів і Київ», «Гомін України». Торонто, 1963 ». [ст.8].

2. Там же [ст. 52-55].

3. Там же [ст. 62].

4. Там же [ст. 70].

5. Там же .[ст. 71].

6. Там же [ст. 72].

7. Василь Ілащук. «В денікінському полоні, в Дарниці 1919 р.». Вісті комбатанта, 2013, https://komb-a-ingwar.blogspot.com/search?

Спомини старшого десятника УГА Василя Ілащука (https://history.wikireading.ru)

8. Сепаратний договір між УГА і армією Денікіна (https://www.jnsm.com.ua ›)

9. В. Волицький. «На Львів і Київ», «Гомін України». Торонто, 1963, – стор. 230-231]

10. Там же [ст. 79].

11. Там же [ст. 235].

12. Микола Климишин. Старшина УГА Степан Слюсарчук. Альманах Станиславівської землі: збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини. Том 2. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто: Вид. Центрального Комітету Станиславівщини, 1985. – стор. 243.

13. Кобута С. Слюсарчук Степан /Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Енциклопедія: До 100-річчя Західно-Української Народної Республіки. Т. 3: П – С. Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2020. с. 459.

14. Звіт дирекції Ц.К. гімназії з руским викладовим язиком в Коломиї за шкільний рік 1911/1912.

15.Вінницькі волонтери відновили військову відзнаку Української Галицької Армії авторства станіславського скульптора Михайла Бринського.

https://kurs.if.ua/news/vidznaka_uga_skulptora_myhayla_brynskogo_znayshla_svogo_geroya_u_frankivsku_13535.html

16.Денікін А.І.,»Очеркирусскойсмутьі», т. 5. стр. 257, https://www.rulit.me › books

Ігор АНДРУНЯК,

член Національної

спілки краєзнавців України.