Драматичне і трагічне ХХ століття з його двома Світовими війнами косою смерті і руйнувань глибоко трагічно прооралися по українській землі. Враховуючи масштаби Першої світової війни, величезні втрати внаслідок бойових дій, насамперед, у людях, фундаментальні зрушення, викликані війною в усіх сферах життя, західні історики, останнім часом і українські, називають її Великою війною. За 4 роки, 3 місяці, 10 днів війни мобілізували майже 74 мільйони людей, убито – 10 мільйонів, поранено – 20 мільйонів. Прямі воєнні затрати воюючих країн склали 208 млрд. доларів США. Одними з найдраматичніших жертв цієї війни стали народи, які у складі різних імперій воювали один проти одного, зокрема, на Східному фронті військових дій, власне, українському народові випала чи не найважча ноша – стати учасником війни, знаходячись в епіцентрі подій на стороні двох воюючих ворожих блоків – Антанти та Троїстого союзу. Українські землі стали ареною великих боїв, лінія фронту яких проходила до 1918 року.
У результаті війни Першої світової канули у небуття імперії, виникли нові держави, немовби заново оновилася карта світу, Європи зокрема. Не маючи власної держави, українці і в роки Другої світової війни опинилися по різних сторонах барикад, захищали чужі агресивні інтереси. Саме у роки цієї війни нація зробила ще одну спробу – відновити свою державу, втрачені землі дідів і батьків. Десятки тисяч учорашніх хліборобів і робітників на заклик ОУН «Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї!» стали в обороні рідної землі від різношерстих зайд.
Центрами визвольної боротьби стали Галичина і Волинь. У Галичині у 1920-му створена Українська Військова Організація на чолі з полковником Євгеном Коновальцем, яка підняла прапор боротьби проти іноземних загарбників. У 1920-му у Відні командир корпусу Січових стрільців Євген Коновалець створив Організацію Українських Націоналістів, котра засвідчила світовій спільноті, що волелюбний український народ вступив у нову фазу боротьби за своє національне і територіальне визволення. Розпочалося продовження боротьби у нових умовах і реаліях. Національно-патріотичне відродження 20-30 років ХХ століття охопило широкі верстви патріотичної української громадськості, молоді, зокрема.
Не залишилось осторонь цього магістрального шляху і покутське село Грушка у Тлумацькому районі, в якому відбувалися фестини, молодь гуртувалася у патріотичні спілки, місцеві аматори ставили вистави українських драматургів. Жителі цього села вшановували пам`ять загиблих Січових стрільців та вояків УГА. Із цього села 6 його жителів загинули у лавах Січових стрільців (перебували 20), 23 – в УГА (а налічувалось 40).
Насипано Символічну могилу, яку увінчував кам`яний Хрест під вигляд дуба. На мармуровій плиті викарбуваний напис «На честь і незабутню пам`ять Січовим стрільцям, які загинули у боях за Україну у 1919-1921 роках». Нижче – великий Герб України – Тризуб. Вночі могилу освятили зі священником. Поляки не рушили пам’ятну споруду. На свято Трійці Хрест увінчували терновим вінком. Поляки обіцяли 5 злотих тому, хто зніме вінець, але таких не знайшлося. У 1947-му «червоні визволителі» зняли Хрест із бетонної плити і відвезли у невідомому напрямку, а могилу – зруйнували. У 1991-му Василь Барчук, брат Миколи Барчука, разом з односельцями побудував новий пам`ятник усусам і воякам ОУН-УПА. «Золотий вересень» 1939-го відкрив справжнє обличчя радянської влади. Про те настільки люди виявилися організованими і свідомими засвідчує той факт, що органи комуністичної влади не могли вивезти із села війта Івана Шкромиду, на захист якого стали всі його жителі. Але все-таки серед ночі вивезли дві родини з малолітніми дітьми: влітку 1940-го – Михайла Кузишина і Миколу Кашубу, учасників польського підпілля, членів ОУН.
Ось у такій атмосфері формувалась свідомість галицьких дітей, у тому числі і Миколи Барчука, який народився 26 травня 1928-го у сім`ї заможного селянина Михайла та Катерини Барчуків. Крім нього, ще два брати – Василь, 1921 р. н., і Пилип, 1922 р. н. Василя мобілізували навесні 1944-го у червону армію, пройшов війну до Праги. Брат Пилип загинув 20 січня 1945-го у селі Глибока Богородчанського району під час виходу з оточення повстанського куреня «Благого».
Чорним крилом пройшлася Друга світова війна і стосовно жителів села Грушки. Більшу його частину зруйнували у результаті військових дій, у т. ч. і хату Барчуків. У роки німецької окупації 19 чоловіків загинули від рук карателів, 40 осіб поповнили ряди дивізії «Галичина», із них 24 – загинули; а 54-х мобілізованих у лави радянської армії – загинули у Другій світовій війні, 33 – у лавах УПА, 41 – чоловік у тюрмах і на засланні.
Повернення радянської влади навесні 1944-го на терени Прикарпаття зумовило криваве протистояння підрозділів і боївок УПА з каральними більшовицькими органами. 24 вересня того ж року провокатори видали чекістам без зброї новобранців в Олеському лісі, які готувались поповнити лави повстанців. Їх розстрілювали війська НКВД із кулеметів та гармат. Тоді допомогла сотня «Шрама», вояки якої приречених на смерть вивели з оточення і перевезли через Дністер на Тернопільщину.
Патріотично налаштовані жителі Тлумаччини вступали у ряди самооборонних кущових відділів (СКВ). Чотири групи повстанців у серпні 1943-го прибули у Грушку на присілок Мельники. Повітовий військовик «Комар» – Михайло Кузишин, який оперував у цьому терені, вклав багато праці до відділів, доповнив зброєю, амуніцією, вбранням, харчуванням. Відділ нараховував майже 300 чоловік. Кузишин – член ОУН із 1930-х років. У 1939-1940-их він – організатор підпільної мережі у Тлумацькому районі, восени 1940-го перейшов у підпілля. У січні 1941-го у складі групи членів ОУН намагався перейти кордон, але невдало. Сільський староста у 1942-1943 роках, військовий референт Тлумацького повітового проводу ОУН. У вересні 1944-го – командир СКВ у Тлумаччині. Загинув у бою із військами НКВС біля села Яківна Тлумацького району влітку 1945-го. Крім нього, командирами СКВ були уродженці Грушки Іван Барчук-«Довбуш» – загинув у 1946-му у селі Тарасівка; Пилип Барчук – у 1945-му у селі Глибока; Василь Григорів «Орлик» – у 1950-му у Грушці.
Повстанські сотні з приходом «червоних визволителів» і закінченням Другої світової війни постійно рейдували теренами нашої області. У січні 1946-го сотня «Вихора» із куреня «Смертоносці» ТВ-22 «Чорний ліс» знаходилась у Грушці. Микола Барчук разом зі своїм товаришем Михайлом Барчуком (загинув у вугільній шахті у Казахстані) поповнили ряди сотні. Юному Миколі не виповнилося й 18-ти років… Крім сотні «Вихора», у курінь входили сотні «Грози», «Залізні» та «Месники» Павла. У житті молодих людей почалася нова сторінка життя і боротьби за Українську державу. Пан Микола і сьогодні пам`ятає свого першого командира – ройового Василя Лисенчука із с. Гостів, відважного повстанця, котрий загинув восени 1946-го у бою з гарнізоном НКВС совітів села Гостів, нагороджений Бронзовим Хрестом Бойової Заслуги. Командир першої чоти – Василь Кушнірик-«Лютий» заслужив повагу та авторитет у повстанців своєю винахідливістю і поміркованістю. Після загибелі «Вихора» восени 1946-го очолив сотню. Далі – працівник референтури СБ Тлумацького надрайонного проводу. Його боївка діяла на теренах Тлумацького й Отинійського районів. Загинув восени у 1950 р. у нерівному бою з опергрупою НКВС.
Молоді повстанці прийняли присягу на вірність Україні, їм видали зброю, пройшли короткий вишкіл. Микола отримав псевдо «Дуб», його побратим Михайло – «Береза». Сотенний – «Вихор» Іван Федорович Андрейчук, родом із Середнього Майдану Надвірнянського району, член ОУН 1943-го, вивезений на примусові роботи до Німеччини. У 1943-му приїхав у відпустку. Пішов на вишкільну базу у селі Білі Ослави, ройовий, чотовий, з осені 1945-го – командир сотні. Дисципліна у сотні – залізна. Сотня в основному перебувала у Тлумаччині, Отинійщині, Коропеччині (Тернопільщина), частково у Чорному лісі. Коли навесні 1946-го її вояки оперували у Надвірнянщині у Майданських лісах, то сестра сотенного, як згадує пан Микола, принесла повстанцям свяченої паски: вони відчули радість і смуток. «Вихора» знали як інтелектуала, ввічливу людину, до повстанців звертався на «ви» або на псевдо, ніколи не розлучався із «Кобзарем» Шевченка. Перед сніданком і вечерею сотня ставала до молитви, за винятком розвідників і стійкових. Саме під його командуванням сотня розгромила гарнізон червонопагонників у Надвірній, визволила в`язнів з Отинійської тюрми, напала на ворожий гарнізон у Тлумачі, спалила спиртзавод у Коропці у Тернопільщині, розбила гарнізон червонопагонників у селі Струпків, ліквідувала підрозділ «стрибків», підбивши «панцерник». У цьому бою разом із сотнею брала участь боївка СБ районного референта «Орко», декілька десятків ворогів навічно поховані в українській землі. Один залишився живим, який заховався у криниці. «Орко», «Клим» – Орест Комановський – працівник референтури Тлумацького надрайонного проводу, у 1946 році – референт СБ Отинійського районного проводу ОУН. Загинув у бою, натрапивши на засідку чекістської військової групи 29 квітня 1948-го біля села Буківна Тлумацького району, лицар Срібного Хреста бойової заслуги.
У другій половині червня 1946-го сотня «Вихора» рейдувала із Тлумаччини через Остриню, Милування, обминувши Тисменицю, і подалася на Битків, Пасічну.
У районі гори Страгора біля села Лоєва в урочищі Мирисний відбувся збір куреня командира «Чорного» (Данило Рудак), який виступив з інформацією про стан боротьби з ворогом. Великі підрозділи повстанців зазнавали великих втрат, тому треба було перейти до боротьби з ворогом меншими групами.
Данило Рудак народився 1917 року у селі Назавизів Надвірнянського району, член ОУН із 1939-го. Із 900 хлопців, котрі будували міст через Дністер у 1943-му, зумів організувати курінь. Мав уроджений талант командира, сівач національної ідеї, гуманний, великий патріот і воїн. Повстанцям він говорив: «У бою будьте хоробрі і відважні, але як вам до рук потрапить російський солдат – не вбивайте його і зброю не відбирайте, тільки патрони. Патрони він спише на нас, а за зброю його можуть судити». Чи багато радянських командирів, зокрема, НКВС можуть похвалитися таким благородним вчинком?!
У серпні 1945-го сотня «Вихора» за наказом командира «Чорного» зробила засідку між Надвірною і Лоєвою біля Страгори, де по головній дорозі рухалася колона вантажних автомашин і бензовоз. Після обстрілу передню машину підбили, решта зупинились. Водія передньої машини убили. Машини, завантажені угорським перченим салом, розділили між сотнями. Бензовоз спалили. Убили також одного радянського військового, який називав повстанців бандитами, висловлювався нецензурними словами. У солдатів забрали патрони, а потім відпустили зі зброєю. Загинув «Чорний» 17 серпня 1948-го у районі села Остриня Тлумацького району у бою з опергрупою НКВС, будучи організаційним референтом Тлумацького надрайонного проводу. Після повернення з рейду з Надвірнянщини сотня знову перебувала на Тлумаччині. «Вихор» розділив повстанців на групи по 4-5 чоловіків і дав завдання – будувати бункери, аби перебути зиму 1947-го, а сам із другою четою вирушив рейдом у Надвірнянщину.
Група із чотирьох повстанців, у т. ч. і Микола, мали підшукати місце для бункера. Хлопці вирішили, що це буде присілок Тарасівка у напрямі Яцівського лісу. До опівночі обговорювали плани будівництва, не підозрюючи, що хтось може бути свідком розмови, а ним виявився сусід. Хлопці під ранок пішли спати у стайню і не виставили стійкового, поскладали біля себе зброю. Близько 10-ї години ранку їх розбудив крик: «Ану, бандьори, поднімайтесь!». 14 вересня 1946 р. – це нова віха у житті повстанців. Їх перевезли у Тлумацьку тюрму НКВС. «Розмістили в окремих камерах, допитували по 6-8 годин, катували, але вони не признавались, згадує пан Микола, та й знали ми небагато. Через два тижні перевезли до Станіславської тюрми, де допитували і катували. 29 листопада 1946 року військовий трибунал МВС Станіславської області засудив повстанців на різні терміни покарання».
Оскільки Микола Барчук приховав справжній свій рік народження, йому, як неповнолітньому, та Михайлові Барчукові дали по 10 років. Власне у Станіславській тюрмі Миколу вели на опізнання сотенного «Вихора», який загинув восени 1946-го між тлумацькими селами Грушка і Королівка. Відстрілювався до останнього патрона, підірвав себе гранатою…
У Станіславській тюрмі Микола у камері №32 застав Василя Долішнього – спецкур’єра ОУН-УПА, який не раз, ризикуючи життям, рятував інших підпільників, доставляючи «штахети» окружним та крайовим провідникам. За завданням проводу ОУН молоді хлопці влаштувались на роботу у друкарню газети «Прикарпатська правда», серед них – Олекса Дмитрик із села Підлужжя. Вони діставали для потреб підпілля друкарський папір, шрифти, фарби, туш. 6 лютого 1946-го за доносом зрадника арештували Дмитрика і як неповнолітнього засудили на 10 років тюрми, які він відбував у Мордовії, Караганді, Норильську, Магадані. Звільнений у 1954-му.
Миколу Барчука відправили у Норильськ працювати у вугільних шахтах, жив у бараку спільно із 300 особами. Годували баландою із суміші брукви і тухлої риби, 200 грамів хліба на обід і вечерю, 200 грамів каші. Хто виконував норму, додавали 200 грамів каші. Нестерпні умови побуту, виснажлива праця, напівголодне існування, сильні морози спричинилися до того, що Микола у березні 1949-го захворів на двобічне запалення легенів. Його, як і інших українців-політв`язнів, урятував єврейський лікар Маргуліс. Ще перед цим, у жовтні 1948-го, на шахті № 18 зона Каєркан (із тунгуської означає «Долина смерті») знову зустрівся з Василем Долішним. «Він, працюючи у бригаді внутрішнього обслуговування, – продовжив розповідь пан Микола, – приносив мені добрий шмат білого хліба та масла, це позитивно вплинуло на моє здоров`я і я одужав. Долішний допомагав й іншим українцям. Цю рису людської шляхетності він проніс через усе життя. На зоні Каєркан завдяки старанням Василя Долішного вдалося згуртувати свідомих українців-політв`язнів: Василя Стрільціва, Михайла Стусу, Володимира Кука, Олеся Дмитрика, Павла Шумея, Євгена Шевченка. Вони зав`язали добрі відносини зі львівським Братством політв`язнів. Навели стосунки з професором, істориком Михайлом Антоновичем, сином історика Володимира Антоновича. Переконливими історичними доказами він руйнував фальсифікації продажних істориків щодо історії України, росії, Прибалтики тощо. На зоні №18 ні один російський шовініст не мав стільки знань, аби заперечити аргументованість викладу історії вченим зі світовим іменем; не міг з ним змагатися і шовініст Олександр Солженіцин. Після смерті Сталіна Антоновича, який мав австрійське громадянство, на підставі Указу Верховної Ради СРСР готували до депортації за межі Радянського Союзу. Більше того, Михайло Антонович виступив не тільки з різкою критикою системи ГУЛАГу, але й піддав нищівній критиці політику СРСР. Кремлівське керівництво таке не пробачало. Його убили на зоні у Магадані, поховали на 4-му кілометрі.
Після смерті Сталіна відбулися повстання у Казахстані і Норильську, не стала винятком і зона №18. Брав активну участь у таких повстаннях і Микола Барчук. Найактивніших повстанців етапували у Магадан, у т. ч. і Миколу, де працював на шахті з видобутку золота. Йому намагалися приписати участь у вбивстві шістьох в`язнів, в якому він не брав. Микола оголосив голодування. Від нього вимагали, щоб написав заяву, що немає претензій до слідства. Вибору він не мав, тому і підписав. Оскільки засуджений як неповнолітній, то згідно з Указом СРСР підлягав звільненню.
21 жовтня 1954-го його звільнили. 24 грудня ступив на поріг батьківської хати. Секретар сільської ради Микола Дузінкевич допоміг йому виробити новий паспорт із правдивим 1928 роком народження, а той, в якому зазначений 1930 року народження, викинув у піч. У березні 1955-го Миколу призначили бригадиром колгоспної цегельні, здав екстерном екзамен за 6-й клас і закінчив 7-річну школу. Відмінником зарахований у Станіславську торгово-кооперативну школу на ревізорське відділення. 1956-го скерований ревізором у Надвірнянську райспоживспілку, де працював до 1964-го. Тут він познайомився з головою Зеленського сільського товариства кооперації Миколою Сіщуком, сином батьків, яких засудили на різні терміни за участь у національно-визвольному рухові.
Спільні долі і погляди зблизили молодих людей, котрі входили у довіру один до одного. У 1964-му керівництву облспоживспілки стало відомо про минуле Миколи Барчука і його позбавили ревізорської посади. Він почав працювати бухгалтером ВРП НГВУ «Надвірнанафтогаз», де згодом став головним бухгалтером. Мав змогу допомагати продуктами харчування родині політв`язня Опанаса Заливахи, в якого проживала сестра Степана Бандери.
Василь Долішний, працюючи інспектором Івано-Франківської газової інспекції, часто навідувався у Надвірнянський район. Приніс Миколі трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби. Читали надійні люди. Водія, який возив Долішнього, завербувало КДБ. 22 лютого 1970-го Долішнього арештували вдруге.
23 лютого – обшук у помешканні Барчука. Добре, що Василь Кузишин, син «Комара» із Калуша, взяв у нього «Історію України» М. Грушевського і трактат Дзюби. Провели обшуки у його робочому кабінеті та у брата Василя у селі Грушка, а також у батьків Миколи Сіщука у с. Зелена, сина Богдана виключили з Івано-Франківського інституту нафти й газу. Долішнього засудили на 7 років суворого режиму. Миколу Барчука, його брата Василя, синів Богдана і Михайла, Миколу Сіщука ще довго викликали на слідство в обласне КДБ. Дружині Барчука Олені, вчительці Пнівської СШ, яку готували до державної нагороди, відкликали подання. Син Ярослав за третім разом вступив у медінститут, якому постійно не вистачало одного балу. Те саме стосується Євгена, котрий вступив у політехнічний інститут. Змушений змінювати місця роботи через тиск компартійного керівництва. Працював у Надвірнянському лісокомбінаті, в Яремчанському споживчому товаристві…
…Плин часу бере своє. Підходять до останньої межі коні тих, котрі у буремні 1940-1950 роки боролися за Українську Державу зі зброєю в руках. Микола Барчук – один із них.
26 травня комбатанту визвольних змагань виповнюється 95 років, які проминули у боротьбі за рідну Вкраїну, у концтаборах Норильська і Магадану, непростих трудових буднях. Його рід продовжився у двох синах – Ярославові, котрий трудиться лікарем, та Євгенові, працював інженером-механіком, зараз на заслуженому відпочинку, у трьох онуках і чотирьох правнуках.
Нагороджений медаллю «70-річчя УПА», «100-річчя з дня народження Романа Шухевича», численними грамотами Надвірнянської міської, районної й обласної влад, а також Грамотою профспілки Міністерства газової та нафтової промисловості та «Укрнафти».
З роси і води Вам, шановний ювіляре! Міцного здоров`я, довгих років життя, мирного неба, всіляких гараздів. Ваша боротьба із побратимами за Українську Державу не канула у лету. Україна була, є і буде!
Земляки Миколи Барчука так само, як їхні попередники, стали в обороні рідної землі. 10 чоловіків брали участь у Революції Гідності, 48 – призвані зараз у лави Українських Збройних Сил, 18 – воюють на передовій.
Як зазначила староста с. Грушка Тлумацької ТГ Оксана Душинська, до Великодніх свят готували святкові кошики захисникам, у Різдвяний період діти колядували і зібрані кошти передавали ЗСУ, місцеві умільці виготовляли бронежилети для воїнів-земляків. Десятки тисяч гривень зібрали жителі села, у тому числі чималі суми від діаспори із-за кордону. Для потреб Української армії закупили 160 кг м`яса, торік – 150 кг, придбали автомобіль, а також – смаколики від місцевих господинь.
Звитяжні подвиги героїв когорти залізних і нескорених мають своє продовження у самопожертві та героїзмі нового покоління українських воїнів-захисників, котрі відстоюють свободу і незалежність України, честь і гідність нації у боротьбі проти московської орди.
Автор висловлює щиру подяку за допомогу у написанні статті Миколі Сіщуку, краєзнавцю м. Надвірна, та сільській старості с. Грушка Оксані Душинській.
Слава Україні! Героям слава!
Іван КМЕТЮК,
заступник голови Надвірнянської районної
організації Всеукраїнського товариства
«Меморіал» ім. В. Стуса.
Версія для друку
274 переглядів
