Газета по-надвірнянськи
 

Буркутське літо Марійки Підгірянки

23 червня 2023, 11:47 | Рубрика: Людина та її справа, Ми - українці Версія для друку Версія для друку 2,463 переглядів

У життєписі відомої української поетеси Марійки Підгірянки вписані сторінки про її перебування у казковому краї двох бистроплинних Черемошів – Білого і Чорного тоді Жаб`євського повіту, а тепер Верховинського району Галицької Гуцульщини.

На початку ХХ століття у цих неповторних Карпатських горах, за якими сховалися Криворівня, Довгополе, Буркут, Голови, Красноїлля, Гринява, гартували свій творчий талант Іван Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич, Богдан Лепкий, Володимир Шухевич, Михайло Грушевський, Марійка Підгірянка… Майже всі вони гостювали у домі-плебанії о. Івана Попеля, будителя гуцулів, багаторічного пароха с. Довгополе на лівому березі Білого Черемоша, що розділяє Буковину і Галичину. Церковна резиденція у Довгополі слугувала духовним і культурологічним осердям горян за Австро-Угорської імперії.

хата

Священничий будинок (плебанія) у с. Довгополе, де парохом служив о. Іван Попель. Не зберігся до наших днів.

У життєписі геніальних особистостей української землі Івана Франка й Лесі Українки не раз згадується унікальна постать священничих провідників у Гуцульщині, «забутої Богом і людьми», о. Івана Попеля. Доказом є й збережене листування Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської. Так у листі Лесі Українки до О. Кобилянської від 6 вересня 1901 р. із Довгополя читаємо: «Хтось перед кимсь дуже винен, що не відписав зараз на листа, як хотів, але правда, що то було таки перед самим виїздом з Буркута, коли я пакувалась, та ще й голова мені тоді сильно боліла. Потім почав хтось їхати дуже крутими горами, через Ватинарку; спинився на день у Гриняві, а там приїхав о. Попель своїми кіньми і забрав когось і п. Квітку до себе, і тепер вони тут сидять, у книжках риються, всю велику, а крайню невпорядковану бібліотеку о. Попеля до коріння перевертають та шукають, що кому потрібно: п. Квітка публіцистики, а хтось балетристики.

Надворі йде дощ. В інтервалах межи дощем ми ходимо на прохід (перші дні були дуже погідні і тоді ходилося з охоти, а тепер лише з обов`язку) і, певне, немало дивуємо гуцулів, що ніким не примушені болото місимо! Господар наш поїхав на вибори (кандидує в Косові), має вернути сьогодні. Обіцяв повезти нас в різні місця, показати околицю (се, звісно, як не буде дощу): через се, думаю, раніш 10-го навряд чи виїдемо звідси». (Леся Українка. Твори. 14 том. Київ. 2021).

Напевно, не всі знають, що подолянин о. Іван Попель, який свої душпастирські обов`язки щиро поєднував із громадсько-культурною діяльністю на Гуцульщині, був рідним вуйком Марійки Підгірянки. Попелева дружина – рідна сестра Марійчиної мами померла при першій дитині. Він жив удівцем. Священник о. Іван Попель завжди повертав до Марійчиних родичів в Уторопах, коли їхав до Коломиї чи Львова.

Саме по родинній лінії Марійці не раз випадало побувати з батьками у Довгополі. Навіть одного разу випадково зустрітися з Ольгою Кобилянською, яка виявилася дуже подивованою, що дівчинка добре, як і вона, володіє німецькою мовою. Може, відтоді у Марійки ще більше утвердився талант до віршування.

Марійка любила перебувати у товаристві з вуйком-священником, читаємо у згадуваних спогадах, бо вмів гарно розказувати і мав про що розказувати: у молодих роках любив подорожувати. Побував, мабуть, у всіх культурних країнах Європи, а також у Палестині та Північнім Єгипті. Мав прекрасну бібліотеку, найбільшу і найзмістовнішу на всю Косівщину (яка тоді охоплювала й Жаб`ївську округу – В.Л.). Одного разу тутешні гуцули довірили о. І. Попелю бути кандидатом – послом до Австрійського парламенту.

Окремі епізоди про перебування Марійки Підгірянки на теперішній адміністративній Верховинщині записані у спогадах двох товстих зошитів чоловіком поетеси Августином Домбровським. У 2001 році дочка поетеси Дарія передала їх у Музей у Білих Ославах. Зокрема, про їх відпочинок у Буркуті, який славився «желізними водами».

Так, із 84-ї сторінки читаємо: «В половині липня 1907 року виїхала Марійка Підгірянка в Буркут на лікування хворих легень озоном. Літників було чотири особи – я з дружиною і лікар Кобринський (Володимир з Коломиї – В.Л.) теж із дружиною. Замешкали ми в гайового (лісника – В.Л.). Від будинку до головного джерела було 6 кілометрів. Можна було оселитися близько джерела у будинку лісничого, але Марійка хотіла жити в гайового, бо він і його дружина перейшли в Буркут з Утороп і були добре знайомі. Хата нова, чистенька, на краю столітнього ялинового лісу, біля шляху Буркут – Жаб`є.

Сполучення Буркута з Жаб`єм відбувалось через другий день двокінним возом, який відвозив і привозив для заряду лісів пошту. Листоноша налагоджував для нечисленних мешканців Буркута закупівлі споживчих продуктів.

Повітря пересичене ялиновими випарами, аж п`янке, а чисте-прозоре, що видно крізь нього аж до гори Попіван. Марійка не могла налюбуватися цією предвічною незіпсутою людським варварством красою. Багато гарних віршів написала про красу чарівної природи, у якій царював дід Ягун із зеленою бородою, з яким передразнювалися веселі мавки, гойдаючись на гіллях дідових ялиць.

До найближчих сіл Жаб`є і Гриняви 30-кілометрова віддаль. Ні одного заводу, ні тартаку не було».

Далі у спогадах описано денний розпорядок: «Рано, ледь-ледь зійде сонце, я йшов по мінеральну воду до джерельця у віддалі 2 кілометри. Поки я принесу води, Марійка, йдучи бережком понад край лісу, назбирає дві або й три літри великих достиглих, вигрітих і насолоджених гарячим сонцем, суниць. Відразу Марійка приготовить сніданок, який складався переважно з кулеші з молоком і суниць. Снідали в лісі, що за хатою. Після сніданку йшли на Чорний Черемош мити посуд, полюбуватися його чистою хрустальною водою та послухати його буркотливу мову. Коли ж сонце стане припікати – йшли бродити між старезні бородаті ялиці».

До речі, кожна щоденна мандрівка не минала без пригод. У цьому зошиті-спогаді занотовано: «Одного разу зайшли над озеро Шибене. Біля берегів стояв невеликий човен, а в ньому весло-жердина. Ми забажали поплавати по озеру. Сіли в човен. Я з усією силою вперся веслом в прибережне дно озера – човен стрілою помчав далеченько від берега, але залишились ми в човні без весла, воно стирчало біля берега. Пробували веслувати руками, щоб повернутись до берега, але човен не слухався. А ще, як на зло, ні я, ні Марійка не вміли плисти. Усілись ми на лавочці, що з`єднує боки човна, та й сміємося з нашої пригоди. Мабуть, доведеться чекати до вечора – будуть повертатись робітники з роботи і витягнуть нас з біди.

Але не довелося довго чекати. Лікар Кобринський йшов біля озера на Черемош ловити пструги. Розповіли йому про нашу пригоду. Він вихопив весло, кинув його зручно низом у напрямі човна і воно приплило до нас».

Повірте, що на все життя вчительському подружжю Марійці й Августину Домбровським запам`ятався щасливий випадок, що трапився з ними того літа у Буркуті. І детально записаний з уст А. Домбровського учителем історії Білоославської середньої школи Василем Слезінським при зустрічі з ним на квартирі у Рудному, що у передмісті Львова, у 1972-му.

Пропонуємо й тобі, читачу: «Питаємо одного дня нашу хазяйку, чи є тут малинник. – О, є, беріть хоч двоє відер, – відповідає, – йдіть вниз узліссям так, може, пів кілометра, а там починається зруб, а на ньому малин хоч кочергою згортай.

Ідемо узліссям, скрізь суниці, як горіхи, великі, червоні-червоні, а пахнуть. Як вигріваються на сонці, приманюють: схилися, підійми нас. Аж ось і зруб. Вже з самого краю малини є, але не такі великі, як їх змальовувала Софійка – наша хазяйка. Йдемо далі вглиб зрубу. Ось лежить, мабуть, ураганом вирваний з корінням старезний і грубезний бук; обабіч буйний малинник, обтяжений достиглими великими ягодами, зірвати їх можна лише, вилізши на бука. Якось, чіпаючись за коріння, видряпався я на бука, подав руку Марійці – допоміг і їй вилізти.

Ледь стала на буці, сплеснула руками: – Таточку (так звала мене з того часу, коли я став батьком), яка ж рубінова краса! І в цю ж мить чуємо: – бру, – бру, – трісь, -трісь… – щось висувається з корчів.

– Чиясь телиця заблукала, – кажу.

– Яка там телиця, це ж медвідь!…

Сталося це так несподівано і так раптово, що ми навіть не встигли злякатися, як медвідь повагом почвалав у гущу лісу.

Коли ми ввечері розповіли про нашу пригоду господарю, він сказав:

– Коли б я знав, що хочете йти в малинник, я б остеріг вас. Цей участок заарендував якийсь пан Цєнський для полювання. Він збудував на краю лісу між чотирма ялицями на висоті 5 метрів подиння, з якого стрілятиме медведів. В 50-ти метрах від подиння зробив приманку: кожної суботи привозять старого, нездарного вже працювати коня і прив`язують до смереки. Медведі (їх два) занюхують, приходять, вбивають коня і з`їдають. Після Покрови приїде зі своїми ловчими і влаштує полювання».

Тут, у високогірному Буркуті, де Марійка Підгірянка вперше побувала у другій половині літа 1907-го, дуже заскучила за книжечками. Одного разу навіть підмовила свого чоловіка піти у Довгополе до вуйка Івана, в якого, за його словами, була чи не найбільша книгозбірня, на всю околицю. І побути якийсь деньок у царстві книжок.

Ця незабутня подорож відтворена на декількох листках спогадів: «Питаю нашого господаря, чи далеко звідси до Довгополя? Ні, буде добрі дві милі – це біля 20 кілометрів. Якщо вийти раненько, то на обід будемо в Довгополі. Запитую ще про дорогу. Ідіть, – каже, – через Ватинарку, ніде не збочуйте і зайдете аж в Довгополе.

Вийшли ми раненько. Йдемо, йдемо. Ніде ні хати, ні людини. Йшли вже три години, сіли спочити. Йдемо знов. Нараз лівобіч – хата, на ганку стоїть молодиця. Кажу: «Добрий день, газдинько, чи далеко до Довгополя?». «Недалеко, – каже, – буде дві милі».

Йдемо далі, вже ледве дибаємо ногами. Скінчився ліс. Село! Нарешті, думаю, Довгополе… Підходимо ближче й читаємо на дошці «Гринява». В корчмі запитую єврея: «Далеко до Довгополя?». – «Ну, до Довгопільської корчми 15 кілометрів, а до ксьондза (священничої резиденції – Л. В.) – 14 кілометрів».

Питаємо єврея. – Може, є в кого коні, щоб відвіз нас?

– Чому, коні є і в мене, але в полонині, тепер сінокошення.

– Є у вас що з`їсти?

– Ну, є горівка, рум, булка, оселедця нема.

– А молоко?

– Марино, ти подоїла корови?, – гукає.

– Подоїла, – відгукує.

– Скажіть, щоб зварила літру молока.

Випили молоко, з`їли по булочці. Питаємо, куди йти.

– Ідіть цею дорогою, зайдете в село Голови, а там покажуть.

У Головах питаємо куди йти в Довгопіль. У Головах знайомий учитель Гарматій, можна б переночувати, відпочити, а рано продовжити йти. Але Марійка не захотіла, хоч уже звалювалась з ніг. Крамар кооперативи (магазину) підшукав нам провідника, який плаями (стежками) завів нас в Довгопіль. Вже смеркалося. Марійка сіла на лавочці біля брами і каже: «Далі вже не йду, тут і спатиму».

А вже хтось Попеля повідомив, що на лавочці при брамі якісь пани сидять.

Прийшов Попель. Побачивши нас, здивувався.

– Звідки взялися так пізно?

Я розповів вуйкові про нашу прогулянку. Здивований Попель каже: «Ніколи б не подумав, що Марійка може пройти в одному дні 45 кілометрів».

У Довгополі ми пожили тиждень. Марійка майже не виходила з вуйкової бібліотеки. Трохи впорядкувала її, а то книжки, газети, журнали лежали всуміш у шафі, під шафою, на столі, під столом, на кріслах, а то прямо на підлозі. Попель був дуже вдоволений і обіцяв тестаментом (заповітом) дарувати всю бібліотеку Марійці. По тижневому гостюванні ми почали збиратися в поворотну дорогу. Попель наказав запрягти коней і сам відвіз аж до найкращого кутка нашої Гуцульщини – водоспаду Грамітне. Там пригостив нас холодним обідом і, отяживши нас літровою пляшкою меду, розпрощався з нами.

З-під Грамітного до Буркута 22 кілометри. Йшли ми не дуже спішно, бо знали, що зайдемо ще завидка».

Повертатися було значно веселіше, здавалося, що торований ними шлях ставав коротшим. Добре кажуть у народі, що додому й коні йдуть скоріше. Десь ніби лісовими зворами губилася втома молодого подружжя Марійки й Августина із дворічним стажем сімейного життя, на котрих удома в Уторопах чекав син Остап, якому було трохи більше одного року.

Та в Буркуті мали приймати ще кілька днів лікарські процедури. По дорозі задумали зробити ще прогулянку на гору Попа-Івана, але не так сталося. У чоловічих спогадах зазначено: «Рано, 19 серпня встали ми раненько, щоб із сходом сонця вирушити в дорогу. Але задум не збувся. Піп-Іван за ніч одягнув білу шапку».

Вранці 25 серпня подружжя Домбровських возом гарно запряжених коней вирушило з курортного Буркута додому в село Уторопи, також не обійшлося без пригоди, яку згадав у своїх спогадах чоловік поетеси: «У Криворівні задумали ми відвідати Івана Франка. Зупинились перед будинком Василя Якуб`яка, де жив письменник. Тут вийшов учитель Завадович і попросив, щоб ми почекали пів години, бо Іван Франко по обіді якраз поклався здрімнути.

Ми поїхали до Черемоша, кинули коням сіна. І покликав фірмана в корчму на почастунок. Вийшов з корчми, глянув на віз, а дружини не видно. Прибіг до берега, а вона купається в річці. Допоміг вийти з води, скинув мокру сорочку. Накинув на плечі свою блузу. Марійка трясеться – зуб на зуб не попадає. Вхопив одіяло, обгорнув простирадлом і з допомогою якоїсь жінки, що недалеко мочила полотно, поклав Марійку на віз. Ще прикрив ліжником. Після того почав дорікати: «Як ти, Марієчко, могла так нерозсудливо поступити, ти ж знаєш, яка холодна вода в Черемоші.

А вона усміхається великими синіми очима і просить: «Не гнівайся дорогенький, не свари, мені й так соромно за цей вчинок». Тоді поцілував ці благальні очі, а про себе подумав: «Всі мої лікувальні старання пропали».

Про відвідини Франка вже ніхто не думав. Так у сповитку, наче дитину, привіз Марійку до Утороп. Та все скінчилося добре».

Про свій півторамісячний побут у Буркуті, про чарівну природу, про цікаві мандрівки й неймовірні пригоди Марійка Підгірянка за малий час написала цілий оберемок віршів, які ввійшли через рік до її першої поетичної книжечки «Відгуки душі» (Львів. 1908).

Приємно сказати, що тепер не заростають Карпатські стежечки-дороги, якими не раз ступала славетна майстриня писаного слова Марійка Підгірянка.

До віддаленого високогірного Буркута, що на прикордонні з Румунією, добралися й односельчани народної вчительки й поетеси Марійки Підгірянки. За ініціативою й проектом автора цих слів у п`ятницю, 8 липня, 2016 року у рамках святкування 135-річчя від дня народження Марійки Підгірянки та до 110-річчя її перебування у Буркуті на двоповерховому будинку-конторі Буркутського лісництва поруч гранітної таблиці Лесі Українці встановлено гранітну таблицю з вигравіруваним портретом і поетичним рядком поетеси: «Краю милішого, ріднішого, // Як Україна – у світі нема», а під ним довідковий текст: «У Буркуті в липні-серпні 1907 відпочивала видатна українська дитяча поетеса Марійка Підгірянка. 1881-1963. Від вдячних гуцулів її рідного с. Білі Ослави. 2017». На урочистості приїхали понад два десятки білоославчан разом зі своїм парохом отцем Василем Ужитчаком, а письменник Василь Нагірняк привіз делегацію з Верховинської і Зеленської ОТГ.

Оспівану митцями красного письменства Криворівню – столицю «Українських Афін» – відві­дують люди звідусіль. Часто-густо бувають і мої білоославчани. Навіть одного разу приїздили учасники семінару вчителів філології з Надвірнянщини, який проводили на базі Білоославської десятирічки, і прослухали в літературно-меморіальному музеї Івана Франка «Іван Франко: Марійка Підгірянка».

А перед тим я ходив слідами Марійки Підгірянки в Довгополі. На горбку-могилі о. Івана Попеля біля церкви молилися разом з учителькою місцевої школи Марією Пантелюк, яка доклала чимало зусиль, щоб на цьому місці поставили гранітний надгробний пам`ятник, а також зібрати для шкільної краєзнавчої кімнати-музею експонати, цінні матеріали про патріотичного пароха о. Івана Попеля та його незабутню племінницю Марійку Підгірянку.

Василь ЛЕВИЦЬКИЙ,

завідувач Білоославського Музею Марійки Підгірянки,

член НСЖУ.

Червень 2023-го.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!