Стежка дитинства

Здається, страхи, що знаходяться ззовні, приєднуються до острахів мого єства. І цей капосний дует намагається розчинити реальність і знищити пам’ять про все добре, що коїлось колись. Якийсь голос монотонно залізний складає мозаїки химерні. Він хоче пригасити серця вогні і занурити у сон безпросвітної ілюзії.

Стогне камертон душі, бо сонце і небесна блакить затулені крилами всесвітнього демона зла.

Та у цю лиху пору планетного засмічення дух ще докладає зусиль, щоби повернутися навспак і посеред різноманітних струмів знайти стежину дитинства.

Потрібно попросити у неї пробачення за свою відсутність.

Стежиночко моя, ти вела мене через кладку річки Осикової, по якій колись плавали човни, і по ній тягнули баржі. Кажуть, що на замуленому дні Осикової (десь поміж селом, в якому я народився, і Мар`їнкою, що знищена вщент) зберігається золото Павла Полуботка – наказного гетьмана Лівобережної України. Ширилися чутки, що буцімто у час правління «совєтов» великобританці пропонували знайти і дістати це золото. Але «краснопузі» відмовились від «імперіалістичних» пропозицій.

Чи правда це, чи ні? Треба знайти справжнього мольфара, який би зазирнув у минуле і повідав про достовірність цих поголосів.

А втім, повертаємося знову до стежки мого дитинства.

Моя рідна стежинко, ти вела мене до степової гори – це терикон. Забравшись на його вершину, споглядали на моє село Олександрівку (колись воно мало назву Кремінна, бо її околиці забагатіли каменями кременю).

Мов на долоні виднілося село і місто Мар’їнка. Мар’їнки вже немає. Напівзруйноване село окуповане і стежка мого дитинства теж у полоні…

Стежечко моя, коли я простував по тверді твоїй, перебував неймовірно щасливим. Тоді я й не думав про шлях уявних сприймань і дух не торкався тонкої течії енергій космічних… А зараз… сумно-ніжні спогади чи то поодинці, чи то юрбою, немов тіні моєї долі, рухаються із ніколи у нікуди…

Одначе душа не окута холодом смерті і свідомість ще в змозі розбити кайдани ілюзії. Ще є сили, які не дадуть потрапити у підневільні кігті демонської природи.

Вчасно засяяло доброзичливе Сонце. Я знайшов у Прикарпатті нові гори, які зберігають у собі таїни віків. Тут – із висоти пташиного польоту – я споглядаю новітній горизонт, що обіймає безмежність Всесвіту в усій його побудові. У серці запалюється до сих пір незнайома ватра. І день грядущий здається близьким. І я достовірно знаю, що в ньому не буде уявної майї…

Усе ж таки частенько згадую свою стежку дитинства. І прошу вибачення, що швендяв десь далеко від неї. Та не перестаю вірити у те, що стежинку деокупують.

В. Вогонь.