Білий лицар любові

Володимир Бодня (Володимир Вогонь) посів почесне друге місце на конкурсі фентезі-поезії. Проживав у сонячному Вугледарі на Донеччині (з 2022 року – в м. Надвірна у Прикарпатті). Маючи за плечима Донецький гірничий технікум і 20 років роботи у шахтах, поет підняв-видобув звідти, із забою, справжні коштовності духовно-філософської лірики.

Я була вражена дізнавшись, що він на пенсії, бо з його віршів, мінізамальовок, просто ринули на мене молоді, потужні думки, дуже сильні образи й метафори. Якщо вжити церковну лексику, поезія Володимира «окормлює», живить зболілу душу, подає потрібну пораду як добрий друг у скрутну хвилину безвиході. До лірики автора, до його ліричного героя можна приходити, як до печери Оракула за допомогою. І він не відмовить, йому є чим поділитися, налаштує на потрібну висоту, щоб вже звідти ти зміг розправити власні крила й злетіти:

Сміливий проходить

крізь простір,

і маючи крила

летить

вище хмар,

долає

гори високі

кожен, хто

по-справжньому

закоханий.

Відомо, що «для написання віршів автор вибрав особистий стиль – вільний, в якому є глибина, але на глибині немає мулу, там знаходяться фільтри-камені, вони роблять джерело поезії прозорим. Прозорість радує серце і в цьому стані можна потрапити із земного плану в сфери небесні». Недарма ж свій цикл Володимир назвав «Польоти за небосхил». «Усе незриме я благословляю, і космічному звуку завжди довіряю». Автор мінізамальовок закликає всіх стати пробудженими, бо «опустилось до нас святе світло… і Життя Нового Пульс народився».

Автор вимальовує образ подорожнього, який «входив у початок починань, і … навіть не звертав уваги на негоду» і йому відкрилося, що «існує вхід у живі дні», те, що «від ніжного слова змовкає навіть очерет» і «до того, що є на світі, треба тільки додати самого себе». Подорожній «блукав у часі і просторі, але не залишив свою там печаль», та, дійшовши «до потрібних глибин, зникла жахів основа», і лицар «розлучився з бідою, коли став наодинці із собою». Йому відкрилося, що «і загублене, і знайдене не повинно зачепити нас». «Навіть тіні вступають у бій, та не може бути поразки, коли знайдені мовчання стежки». І одного разу герой помічає, що він вже не подорожує, а чекає на перетині земних і небесних стежок іншого подорожнього, аби віддати все, що має. Підбадьорює його: «є такі місця, де герої дух свій кують, подорожній прямує туди, а хтось прилип до свого кутка, затишок його п’янить, і сном мертвецьким він спить». Білий лицар-оракул відповість на дуже важливе запитання: «Як знизити рівень душевної смути? Винен страх у всьому і без смислу згаяні хвилини».

Ліричний герой Володимира Бодні – це він сам, він – наш сучасник. Нам усім «випало жити у напружені дні, і набухають знову вузли подій». Та він не залякує, а закликає до пізнання вічності, яка гартує в людях сміливість прямувати до своєї мети. «Безсмертним стає той, хто про вічність знає… багато разів боягуз помирає, у цьому житті дух його гасять омани страхіття».

Що найціннішого у поезії Володимира, так це просякнуті любов’ю рядки й слова. Він так описує свій стан:

Ніжний промінь

просочується

з небосхилу,

в тілі – тремтіння,

і воно приємне,

новим ритмом

дихає природа

і не дає помирати.

І який же протилежний стан, «коли вогник надії потух? Як існувати, коли ритмом поганим кров стукає в скроні?». І знову глибока відповідь-порада: «те, що маємо ми, не призначено нам… Любов до ближнього звеличує, вогнем любові живляться мрії… Душа, що шукає надземного світла, намагається світлом цим стати, і ось, зрештою, вона засвітилась, щоб ощасливити світ… занурення ж в сон може вбити, вигляд убогий мають люди, які залишилися віч-на-віч із собою… їм треба пройти земні спокуси, щоб повною мірою усвідомити їхню пустоту… не вмирає той, хто знає небесні закони, – він бореться, він завжди на троні… дії печалі зовсім легкі, та бажано вирватись із рук сліпої долі…»

Чому так жадібно читаєш ці короткі вірші Володимира Бодні? Тому, що інформація в них глибоко пережита самим автором. Це не вигадки, не просто поезія, а реальний духовний досвід, який збирається роками, зернятко до зернятка, і воістину слова стають цими рідкісними перлинами – вони на своєму місці, не брешуть, не відволікають від головного у житті, надихають і окрилюють:

До замка душі

я підібрав

відмичку,

серця свого

чертоги відкрив,

і для мене стало

звичайною справою

відчувати в собі

наявність крил.

Білий лицар любові вміє мріяти, причому у планетарному масштабі, якщо не більше: «Одного разу в цьому світі трапилось щось, – раптом зникла снів різниця, життя засвітилось і зовсім змінилось, і все просте величчю стало…». Володимир Бодня, як справжній учитель, оперує простими словами й поняттями, немає в ньому зарозумілості, що приховує порожнечу. Лицар вдягається у звичайний зручний одяг, але «Плащем звичайності прикрите диво». Він постійно нагадує: кожна «душа хоче знайти чисту криницю, вона шукає мрій жар-птицю… для чого пити кисле, старе вино? Я з колодязя дістаю цілющу воду, і мені видно, як зорі падають на дно…»

До такого мудреця завжди можна прийти, аби віддихатися у буденній метушні: «Коли рух життя погрожує, можна дати простору виклик, і в саме цю мить є шанс побачити, як летить по дорозі зірковій завжди юна і чиста любов… Якщо відсутня штовханина, все зовнішнє стає без змін і змісту, – відкривається шлях, насичений імпульсами свідомості високої… Визначення туманні, незрозуміло, що перше – вдих чи видих? Можливо буде дивним жити без вибору, але для когось це вірний вибір».

«Польоти за небосхил» Володимира Бодні – це справжній прорив у вічність. Читаєш цей твір і відчуваєш, як добрий, мудрий і люблячий батько благословляє тебе, наче рідну дитину, і намагається лагідно напоумити: «День, прожитий не для себе, дарує щастя космічне, хіба це не диво, що всі світи любов’ю збудовані… Увійдеш у процес становлення святого, навіть не почуєш ні дощу, ні вітру, і вогонь знайдеш всередині себе, запалаєш яскраво, і будеш вічно горіти… простимо тих, що не сяють, світлодавців працю прославимо… Щастя приходить, коли думка досягає мети, і вплітається мрія у казкову повість; і тоді можна відчути спалахи душі, їхнє ім’я – СОВІСТЬ…»

Голос автора щиро сповідається перед читачем, чим налаштовує його душу до сповіді перед самим собою: «Відчуваю дотик слуг мороку, вони оволоділи наукою хитрощів, і стараються, скільки є сил, відрізати з вищим зв’язки, але зірку мою ніхто не погасив… Повний радості й доброти, буду я стрічати і проводжати подорожнього, дочекаюсь біля стежки стрімкої, і зумію йому все віддати». Нам пощастило – мудреці живуть серед нас!

Лариса Дубас,

письменниця, перекладачка,

координаторка конкурсу фентезі-поезії

у межах фестивалю «Аль Мор -2020». м. Київ.