Ці крилаті поетичні рядки українського класика щиро повторить кожен про своє село, в якому народився і виріс. Тут милі серцю кути, куточки й вулиці, де перебігло безтурботне дитинство.
Моє рідне село Білі Ослави розкинулося у межиріччі Ославки й Прута, біля підніжжя Карпатських гір, на висоті більше 500 метрів над рівнем моря. Білі Ослави мають державний статус гірського населеного пункту. На п’ять кілометрів простягнулися Білі Ослави вздовж головної асфальтної дороги європейського зразка Делятин-Яблунів, яка бере початок із північної межі Гуцульщини.
Гірське село Білі Ослави – одне з найбільших у Надвірнянському районі, а то й в Івано-Франківській області. Особливо Білі Ослави розквітли у пору Незалежності України. Повиростали одно- і двоповерхові будинки, біля кожної оселі криниці, одна, а то й дві автомашини. Нині за новою адміністративно-територіальною реформою належить до Делятинської ТГ як центр Білоославського старостинського округу, який вперше очолив староста Микола Дячук.
У історичних письмових джерелах Білі Ослави вперше згадуються у 1578 році. Хоч археологічні знахідки на його теренах відомого дослідника верхів’я річки Прут делятинця Михайла Клапчука доказують, що поселення на землях, багатих соляними запасами, почалося значно раніше. Про походження його назви є декілька легенд. Одна з них про те, що батько мав двох синів – білявого і чорнявого. І за здобутою перед батьком славою один син дістав маєток там, де тепер Білі Ослави, а другий – Чорні Ослави. У своєму «Деннику археологічних польових досліджень на Делятинщині у 1964-1983р.р.» Михайло Клапчук описав три знахідки, виявлені ним у Білих Ославах восени 1973-го. У листі № 39 читаємо: «На нижній ділянці урочища Горбище виявлено уламки неспанитових сколів кінця кам’яного-початку бронзового віку (близько 4000 років тому)».
Не думаю, що помолоділи Білі Ослави від знайдених артефактів після повені 1969 року. Сільський грибар Василь Грещук і мисливець Іван Тирський віднайшли кремневі наконечники, зуб мамонта, кам’яну сокиру і ніж. І зовсім недавно місцеві «ненауковці» Мирослав Гуменюк і Геннадій Позняк натрапили на дві бронзові сокири, які, ймовірно, належать німецькому племені Кельтів, які проходили у наших краях десь 2 тисячі років тому.
Загальна площа Білих Ослав – 4040,4 га, у т. ч. більше половини її під лісом, в якому господарником зараз є Білоославське лісництво Делятинського держлісгоспу, яке торік очолив Віталій Скуратівський. У позаминулому столітті надлісничим був Омелян Ленерт, батько майбутньої поетеси Марійки Підгірянки.
Кількість жителів до початку великої російсько-української війни (лютий 2022 р.) становила 4,5 тисячі осіб, тепер ця цифра скоротилася майже наполовину. Багато білоославчан – дорослих і малих – виїхали до країн Європи, США і Канади. Суттєво поменшало у господарствах корів, коней, кіз та овець. Стає дивно, що білоославчанські газди тепер самі купують молоко на базарах Делятина і Надвірної.
Та чи варто переповідати розмаїту давню й новітню історію Білих Ослав, коли є під руками книжка автора цих слів «Білі Ослави. Село моє – колиска моя» (Надвірна, 2000), підшивка із 54-ма номерами газети «Рідне село Білі Ослави», яка виходила у 2012-2019 роках під редакцією Тамари Поварчук-Лейб’юк. Чи бодай скористатися більш як тисячною колекцією унікальних світлин давнього й теперішнього життя села, зібраних і зроблених фотолюбителем, членом НСЖУ Василем Лейб’юком. У Музеї Марійки Підгірянки є його постійнодіюча фотовиставка «Білі Ослави – моє рідне село», яка так і проситься до видання розкішного мистецького альбома. Тоді мали би фотолітопис села – правдивого свідка давнини.
Та щось таки треба додати. Напевно, не всі знають, що донедавна Білі Ослави і сусіднє Заріччя поділялися не на вулиці, а на «сотні», ще з часів Козаччини. Село Білі Ослави мало 11 «сотень», про що свідчать господарські книги Білоославської сільської ради. Тепер, хіба що старожили вживають цей термін. Про такий козацький поділ лише у двох селах на Прикарпатті йдеться у дослідженнях знаного письменника Степана Пушика, котрий нераз бував у нашому селі. Ним зазначено, що в урочищі Таборище, що між Білими Ославами і Заріччям, хлопці з сіл Делятинської округи збиралися на вишкіл перед відходом на Запорізьку Січ. Поет присвятив нашому селові вірш «У гори, у гори, де Білі Ослави…»
Кільканадцять років тому у Білих Ославах «нарізані» 15 вулиць із іменням відомих постатей історії та культури Української держави. Ще кількома місяцями раніше, перед проголошенням Незалежності України, центральну вулицю Білих Ослав, яка перетинає старі межі 1- ї, 2-ї, 3-ї, 10-ї, 11-ї «сотень», назвали іменем нашої славетної односельчанки, народної вчительки й поетеси Марійки Підгірянки (1881-1963). Мені приємно, що на цій вулиці у батьківській хаті під номером 204 самого центра села пробігли мої найкращі дитячі роки й промайнула юність.
Річка Ославка, хоч і бере початок під найвищою горою Рокита (1111 м), не така бистра. Та в пору густих, рясних дощів стає повноводною й норовистою. Руйнівна сила великої води завдає значних збитків будівлям і городам, ніби злістю мстить людям за байдуже ставлення до неньки-природи. Дотепер у селі видніються руйнівні сліди повені 1969-го, 1991-го, 2008-го і 2020-го років. Та найбільше наробила лиха остання. Про катастрофічну червневу повінь 2020 року на теренах Білих Ослав і Чорного Потоку в кількох публікаціях писала всеукраїнська газета «Голос України», моторошні сюжети транслювали декілька телеканалів Києва. Не залишили потерпілих білоославчан наодинці у біді державна влада – від району, області та столиці, а також окремі добрі люди й благодійні організації не тільки України, але й з-за кордону. Навіть не з пустими руками у зону підтоплення приїжджав п’ятий президент України Петро Порошенко разом із колегами народними депутатами України. У відновленні берегоукріплення та житлових будинків допоміг тоді директор ТК «Буковель» Олександр Шевченко.
Неабиякого своєрідного шарму надає вулиці її природній стан. На своїй великій протяжності нераз то вирівнюється, то впевнено долає підйоми й спуски. В одному місці кілька десятків метрів пробігає правим берегом Ославки, звідки відкривається неповторний краєвид. Трохи нижче – великий бетонний міст, з якого знову видно смерекові гори як на долоні. Цікаво, що цей шосейний міст збудовано на місці старого несправного моста після трагічного випадку на ньому, коли загинув тут школяр та після фотопублікації у рубриці «Перчанський телевізор» у журналі «Перець» № 23 за 1977 рік. Це доказ того, що чинна тодішня влада оперативно реагувала на критичні зауваження преси. З давніх давен й дотепер головний сільський гостинець показує обличчя села, служить його візитівкою. Варто тільки пройтися нею і з кожним кроком відчувається подих історії. У цих неповторно красивих місцях уже вкотре проводять Чемпіонат України з гірського мотоциклетного спорту.
По обидва боки центральної вулиці – добротно доглянуті обійстя горян. Між ними гарно вписуються два дерев’яні храми Православної Церкви України – Успіння Пресвятої Богородиці (1746) і Святого Великомученика Дмитрія (1835) та мурований – Різдва Івана Хрестителя Української Греко-Католицької Церкви (2010) і новий молитовний будинок нечисельної громади Адвентистів Суботнього Дня, а також різного гатунку два десятки придорожніх хрестів, капличок та кілька скульптур Божої Матері. Особливо привертає увагу наших гостей і подорожніх капличка над джерелом із кришталево чистою водицею.
До речі, церква Успіння Пресвятої Богородиці, яка є пам’яткою дерев’яної архітектури державного значення і в каталозі-довіднику «Пам’ятники містобудівництва і архітектури» (Том 2, Київ, 1984) значиться як пам’ятник кращого витвору гуцульської школи народної архітектури, цього року зафільмована Івано-Франківським обласним телебаченням «Галичина» у програмі Івана Гладиша «Храми Прикарпаття». Кажуть, що на її будівництво давав гроші народний месник Олекса Довбуш. На горі Борсук, по дорозі на Рокиту, є великий камінь Довбуша, під яким любив спочивати Олекса зі своїми опришками. Чи було так, чи ні, достеменно не встановлено, але достовірна правда, що на її перебудову в 1990 році до місцевої громади долучилися і спеціалісти Львівської реставраційної майстерні.
А ще головну вулицю села прикрашають священича резиденція, збудована з цегли на початку минулого століття, де тепер примістився Музей Марійки Підгірянки. Перед нею на повний зріст височіє пам’ятник Марійці Підгірянці (2014), а далі вниз – монументи Борцям за волю України (1992), Тарасові Шевченку (1990), жертвам фашизму у Другій світовій війні (2013) та кілька пам’ятних меморіальних таблиць. Нагадую, що трагедія сталася 4 серпня 1943 року. Під час тодішньої каральної акції «Обруч» гітлерівські фашисти за дві години розстріляли 71 невинну людину, серед яких і кілька дітей.
І як тут не зупинитися біля по-господарськи обгородженого шкільного подвір’я. У двох двоповерхових шкільних корпусах до новітньої війни навчалося більше 600 учнів. Приємно похвалитися, що сотні випускників школи здобули вищу і середньо-спеціальну освіту. Маємо своїх кандидатів наук та із урядовим званням Заслужених працівників різних галузей науки та культури України, а також цілу когорту лауреатів літературно-мистецьких премій, спортивних чемпіонів, трудових і бойових орденоносців. Відрадно, що увесь учительський колектив із вихідців села, який уже чверть століття очолює білоославчанин Степан Івасюк. Не один своїм поглядом кидає на дерев’яне приміщення школи, збудованої у 1938 році. Це своєрідний витвір місцевих зодчих. І хоч нині подавай оригінальний освітянський будинок до Реєстру пам’яток дерев’яної архітектури України. Кілька років тому Білоославська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, а тепер ліцей, охрещені іменем Марійки Підгірянки.
При самій дорозі розмістилися дванадцять великих і малих торговельних комплексів із продуктовими й промисловими товарами, різноманітним побутовим й будівельним начинням, кафе й готелі, аптека, стоматологічний кабінет. Недавно появився й квітковий кіоск. Щотижня у п’ятницю вирує базар-торговиця, на який з’їжджаються купці з навколишніх сіл – Заріччя, Чорних Ослав, Чорного Потоку і навіть із косівських Березовів.
Зручним є й транспортне сполучення з центрами – територіальної громади, районним та обласним. Крім неділі, щодня курсують автобуси Білі Ослави-Івано-Франківськ, Делятин-Коломия через Лючки, Чорні Ослави-Надвірна, Чорний Потік-Надвірна. На виклик приїжджають таксисти. По цілому селі якісна мережа електропостачання, телефонного мобільного зв’язку та інтернету. Тепер у кожній хаті панує комп’ютерна техніка.
Посеред села знаходиться двоповерховий адмінбудинок Білоославського старостинського округу Делятинської ТГ, донедавна Білоославської сільради, відділення «Укрпошти», пункт-філіал «Нової пошти», дільниця ветеринарної медицини, яку очолює Іван Тирський, стадіон, бібліотека, дендропарк, мурований будинок у гуцульському стилі – контора колишнього Зарічанського лісництва, на якій ще далекого 1989-го встановлена художньо-меморіальна таблиця Марійці Підгірянці. У серпні цього року тут таборилися пластуни «Чумацького Шляху» з міста Дніпро.
У будівлі старостинського округу з самого початку російсько-української війни повноцінно працює пункт Незламності. Тут щодня людно, тут кується Перемога. Волонтери лагодять і відправляють всіляку допомогу на фронт, нашим героїчним захисникам. Тепер на війні більше півсотні односельчан. Жаль і скорбота за двома загиблими воїнами-білоославчанами Дмитром Бойком і Василем Мольчицем. У перші місяці війни жителі села дали теплий прихисток понад тисячі переселенцям із Київської, Харківської, Запорізької, Луганської та Донецької областей.
Відторік розмістилася місцева пожежна охорона (начальник Михайло Шкіряк) на три сусідні села. З архівних даних довідуємося, що ще 11 грудня 1930 року при панській Польщі у Білих Ославах засновано «Добровільну пожежну дружину». Трохи вище – лікарська амбулаторія, якою майже три десятки літ завідує Любомир Губчин, де працюють три сімейні лікарі. З дня на день очікується відкриття пункту екстреної медичної допомоги.
Словами не передати, як квітне вулиця Марійки Підгірянки у Великодні та Різдвяно-Йорданські свята. Тоді на дорожньому полотні велелюдно, майже цілодобово не стихають пісні, колядки і щедрівки, мелодійно відзиваються дзвіночки. По-особливому у Білих Ославах відзначають свято Йордану. Унікальність у тому, що в селі дві православні парафії, відстань між двома їх храмами 2,5 км, а їх настоятель один, уже майже тридцять літ, отець Василь Ужитчак. Так сталося віками, що щорічно почергово Горішня і Долішня парафії спільно збираються на Водохрещі. Спостерігається неперевершена празнична аура. У селі з давніх-давен плекають колоритні гуцульські звичаї й обряди.
Теперішні молоді газди-білоославчани підтримують добру традицію своїх батьків. Особливо ті, котрі проживають попри гамірливу дорогу. На їх межівному подвір’ї досі зберігаються перелази й хвіртки. Це вигідно господарям і безпечно дітям. Бо до сусіда не треба заходити через основні ворота на дорозі, щоб позичити якусь дрібницю чи принести води з криниці. А так скоріше, простіше. Так роками закладалися підвалини злагоди й доброти між людьми, так потрібні у наші буремні дні. Про такі буремні дні майже століття тому писала у своїх поетичних і прозових творах незабутня землячка Марійка Підгірянка:
Який-небудь судився
Шлях Тобі в цім життю, мій сину,
Тям, що Вкраїнцем ти родився
І люби Україну.
(Вірш «Синови», Відень. 1915).
Василь Левицький,
член НСЖУ,
с. Білі Ослави,
листопад 2023-го.
Версія для друку
697 переглядів
