Газета по-надвірнянськи
 

Володимир Зубко: «Моя хата скраю – перший бій приймаю»

23 лютого 2024, 10:02 | Рубрика: Новини Версія для друку Версія для друку 290 переглядів

За час повномасштабної війни 26-річний захисник Володимир Зубко з села Красна у Надвірнянщині брав участь у десятках оборонних та наступальних операціях, відправив на той світ не одного окупанта, врятував життя кільком побратимам, із солдата-піхотинця став командиром відділення, пройшов навчання лідерства у Великобританії та опанував вміння управляти FPV-дронами. Отримав п’ять поранень, підлікувався і надалі продовжує виконувати бойові завдання на сході України. А ще військовослужбовець у розпал війни створив сім’ю та вперше став батьком.

Зараз головний сержант на позивний Зуб – командир відділення вогневої підтримки 2-ї роти 109-го ОГШБ 10-ї ОГШБр «Едельвейс». Нагороджений медаллю «За бойову звитягу» та нагрудним знаком «Золотий хрест» від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. На кожне бойове завдання боєць бере із собою псалом 60 та особливий оберіг – рожеву шкарпеточку новонародженої донечки.

276319873_141875185116992_2

Про специфіку роботи штурмовиків на передовій, про бойову підготовку та настрої бійців на «нулі», мотивацію, яка додає сил «не зменшувати обороти» та ставлення до «ухилянтів» у тилу Володимир Зубко поділився із «Західним кур’єром».

– Володимире, розкажіть про себе. Чим займались до повномаштабного наступу?

– Закінчив Надвірнянське ПТУ №11. Рік і сім місяців служив військову службу у роті охорони Сил логістики Збройних сил України. Після проходження служби три місяці мав можливість погуляти по рідній Надвірнянщині. У перший день повномаштабного наступу добровільно доєднався до лав захисників України. За власним бажанням був розподілений у 109-й батальйон, у складі якого і досі служу.

276998370_141872541783923_5

– Як рідні сприйняли ваше рішення йти воювати?

– Трохи не одобрювали. Та, знаючи мій характер, розуміли, що відговорювати мене немає сенсу.

278707396_151036554200855_1

– Уже під час війни ви створили власну сім’ю і вперше стали татусем…

– Так, із коханою Оленою ми одружились саме у розпал повномасштабної війни 2 вересня 2022 року. Вісім місяців тому у нас народилась прекрасна донечка Софійка. Олена чекала мене зі «строчки», тепер чекає вже з війни…

– Поділіться своєю любовною історією.

382111250_343320801639095_5

– Ми познайомились через знайомого, коли я служив у армії. Довгий час спілкувались по телефону. Коли я приїхав у відпустку, ми зустрілись і вже через три дні я запропонував їй жити разом. Її батько, теж військовий, був трохи не у захопленні від такої ідеї, але заперечувати не став. Жили тиждень у мене, тиждень у неї. Так і почалась наша love story (усміхається). Коли я пішов на війну, то вкотре переконався у вірності та силі почуттів Олени, яка терпеливо чекає мене і всіляко підтримує. Зрозумів, що саме з цією людиною хочу провести подальше життя. Під час коротенької відпустки у вересні 2022 року ми одружились. Я вернувся на фронт і почав ще наполегливіше працювати. Щоб наблизити нашу перемогу, аби ми могли жити спокійним сімейним життям під мирним небом. Щоб моя донечка не знала війни і мала вільне майбутнє.

– Розкажіть про свій бойовий досвід. Які напрямки у складі 109-го батальйону вдалось пройти і де було найтяжче?

– Перший свій бойовий досвід я отримав у Житомирській області за Малином у селі Слобода Кухарська, коли ми здійснювали прорив на Іванків. Цей бій не порівняти ні з чим. Ми потрапили в оточення, втратили багато техніки, також мали чималі втрати особового складу. Повезло, що у Житомирі нам зустрілись щирі люди, які дали нам два автомобілі і ми виїхали з ворожого кільця. Кацапи навіть не зрозуміли, що там українські військові і що ми могли бути так глибоко у них у тилу. Деякі побратими вийшли з оточення аж через три-чотири дні.

301075831_182478271056683_8

Далі – Олива, Розважів, Тетерів, Обуховичі. Дійшли аж під Прип’ять до села Старі Соколи, де зайняли оборону. Згодом нам дали місяць на відновлення та докомплектацію. У травні 2022 року 109-й батальйон разом з іншими батальйонами «десятки» відправили на Донеччину. Перші бойові завдання разом із ротами суміжних підрозділів виконували у населеному пункті Покровське. Після цього направились у населений пункт Відродження, де я отримав перше бойове поранення. Ворожий танк поцілив у наш, на якому ми евакуйовувались. Нас порозкидало. Коли я прийшов до свідомості, танк уже палав. У мене була контузія, розірвало барабанну перетинку і майже не працювала права рука. Але, дякувати Богу, обійшлось без осколків. Місяць пробув на лікуванні і знову відправився на виконання бойових завдань.

Довший час ми тримали оборону у одному населеному пункті на Донеччині (в якому саме не можу сказати, бо там і зараз ще тривають бойові дії). Потім командир вирішив відправити мене на курси лідерства у Велику Британію для здобуття кваліфікації сержанта. 35 днів я відучився на сержанта і повернувся у батальйон, який тоді виконував бойові завдання на Бахмутському напрямку. Тут мене знову приконтузило. Не сильно (сміється). 30 грудня 2022 року ми пішли штурмом «вітати» з Новим роком кацапів на один населений пункт на Соледарському напрямку. «Привітали» дуже гарно, взяли полонених. На щастя, тоді у нас було без втрат, тільки один «трьохсотий». Згодом був прорив противника на одному напрямку і наш батальйон направився на утримання позицій. Ситуація виявилася складною, орда сунула, але нам вдалось стримати цих варварів. Я отримав чергове поранення. Ворожа куля пройшла через передпліччя навиліт. Дякувати Богу, нічого серйозного не зачепила. Місяць лікування, місяць реабілітації. Якраз тоді у мене народилась донечка. Після її дня народження я знову відправився у район зосередження для виконання бойових завдань.

– Володю, ви народились «у сорочці»… Скільки ж поранень у вас?

278798793_150156154288895_7

– Офіційно п’ять. Інші не рахуються (сміється). Коли куля пролетіла мені через передпліччя, я навіть не відчув, продовжував бій. Десь через пів години рука затерпла і втратила чутливість. Тоді я зрозумів, що «трьохсотий». Жаль фліски, яку медики порізали – вона була для мене «везучою» (сміється).

– Як зараз ви почуваєтеся?

– 7 грудня 2023 року я отримав чергову контузію. Недавно мене виписали з госпіталю. Цю контузію трохи важче переношу, є оніміння голови, постійні болі. Таблетки вже не допомагають. Але, як ми говоримо між собою, якщо у тебе щось не болить, значить його вже немає (сміється). Коли мене запитують: «Як твоя голова?», я відповідаю: «На місці!». Ті, хто в темі, зрозуміють…

– Ваш позивний Зуб. Розкажіть коли і як він виник?

– Його мені «подарував» командир роти ще на строковій службі. Вже на війні пробували давати і Клик, і Шумахер, й інші позивні, але вони «не клеїлись» до мене. Всі знають мене як Зуба. Тут один такий «екземпляр» (сміється).

– Розкажіть, в яких умовах відбувається штурм? На якій відстані ви перебуваєте до ворога?

– Штурм – один із найжорстокіших видів бою. Із перестрілками на короткій дистанції, коли ти бачиш ворога, а він – тебе. Де ворожі окопи – метр за метром, зачищаються гранатами та кулями. Штурмовиків називають рушійною силою армії.

– Роз’ясніть специфіку вашої роботи.

– Штурмовики – це універсальні бійці. Ми можемо брати участь як в обороні, так і бути задіяні у наступальних діях. Перш за все, для штурмовиків важливою є підготовка особового складу. Потрібно багато тренуватись, здобувати бойові навики, готуватись морально, аби бути в змозі виконувати завдання «на нулі». Адже у ворога на даному етапі війни є все – від достатньої кількості FPV-дронів до артилерійських снарядів, від літаків, танків до БМП. Вони озброєні «до зубів». І про це варто говорити відверто. Перед нами стоїть ще непочатий край роботи…

– На даний час 109-й батальйон тримає оборону на Сіверському напрямку. Якою є зараз ситуація на цій ділянці фронту?

– Напружена. Я б сказав – п’ятдесят на п’ятдесят. Противник постійно намагається пробити оборону. Однак безуспішно. Всі атаки ми відбиваємо і якихось просувань на нашій ділянці фронту з їхньої сторони немає.

– Яку відповідальність ви, як командир відділення, відчуваєте, коли ваші побратими йдуть на штурм?

– Дуже велику. Адже це відповідальність не тільки за безпеку та життя воїна, а й за його сім’ю. За плечима бійця, який іде у бій, стоїть мінімум шість осіб, доля яких залежить від успішності виконання нами бойового завдання.

– З яким настроєм ви йдете на виконання бойових завдань, розуміючи, що кожен раз можна не вернутись?

– Тільки з позитивними думками! Говоримо один одному: «Максимум – контузія». Всі розуміють, що ми потрібні не тільки ЗСУ, а й своїм сім’ям, які чекають нас вдома. Тому навіть думок про щось погане перед виходом на бойове завдання бути не повинно.

– Чи повідомляєте рідним, що йдете на позиції?

– Ні, таке ніхто не говорить. Кажемо, що у нас певний час може не бути зв’язку. Для чого, щоб вони зайвий раз переживали, якщо ми й так вернемось цілими і неушкодженими (сміється).

– Напевне, маєте обереги, які захищають вас?

– Звичайно, у кожного воїна є свій оберіг. Зі мною завжди псалом 60, який мені подарувала волонтерка Надія Дашко зі Спілки волонтерів Богородчанщини ще на Житомирщині. Також у мене є цінний оберіг – рожева шкарпеточка моєї донечки. Вона завжди зі мною, друга – у моєї дружини. Коли буває важко, беру цю шкарпеточку, пригорну до серця і на душі стає легше. Бо знаю, заради кого я тут.

– Ви боєць широкого профілю – і у штурм з автоматом, і на дронах літаєте…

– Коли я проходив навчання у Британії, один наш інструктор, морський піхотинець, сказав: «Чим більше ви знаєте, тим довше живете». Людина повинна постійно розвиватись у будь-якій галузі – чи у цивільному житті, чи на війні. Хороший військовий повинен володіти будь-якою технікою, будь-яким видом озброєння, яке у нього може бути під руками. Під час поранення чи загибелі побратима ти повинен бути готовий замінити його на тій чи іншій позиції. Коли є можливість чогось навчитись нового, я ніколи не втрачаю шансу.

Опанувати керування FPV-дронами навчався у школі пілотування «Кажан Fly». Робота з дронами-камікадзе дуже цікава – ти все бачиш від першого лиця, ніби ти пілот F-16, який уражає ворожу техніку чи особовий склад противника, який рухається до наших позицій. Хотілось би і на F-16 політати, але це вже треба перекваліфіковуватись у льотні війська (сміється). Хоча після всіх поранень та контузій, боюсь, що мій організм не витримає потужності атмосферних натисків.

– Що вам дало навчання у Великій Британії?

– Це досить хороший досвід. У нас були і теоретичні, і практичні заняття. Після проходження цього навчання у мене вже трохи інші погляди на те чи інше завдання, інший підхід до його виконання, також нас ознайомлювали з новітнім озброєнням, навчали ним користуватись. Це був суміжний, досить насичений курс, який мав би тривати три місяці, але був скорочений до тридцяти днів, адже у нас триває війна і потрібно застосовувати здобуті знання на практиці.

– Серед цивільних людей панує думка, що потрапити до штурмового батальйону, значить тебе «кинуть на м’ясо»…

– Це досить хибна думка. І взагалі, я не сприймаю цієї фрази «кинути на м’ясо». Людину без бойових навиків, без відповідної підготовки на передові позиції «не кидають». Навпаки, побратими з досвідом завжди допоможуть, підтримають, підкажуть. Замість того, щоб відпочивати на відновленні, ми постійно тренуємось, відпрацьовуємо стрільби на полігонах, тактику ведення бойових дій, надання домедичної допомоги тощо. Також немає такого, що ми з одними автоматами йдемо на танки, як заявляють деякі «вояки». Відправляючись на позиції, бійці завжди мають при собі гранати, одноразові протитанкові засоби, РПГ. Під час оборонних чи штурмових дій злагоджено працює цілий батальйон – артилеристи, мінометники, розвідка, FPV-бригади, піхотинці. Кожен над поставленим перед ним завданням. На жаль, інколи буває так, що не вистачає снарядів. Однак треба враховувати, що у нас активна лінія фронту складає 1500 кілометрів і «гарячих точок» зіткнення чимало.

– А як змінилась тактика ведення бою у противника? Знаємо, що ні снарядів, ні безпілотників вони не жаліють. Чи почали цінувати свій особовий склад?

– У них тактика одна – знищення та руйнування. Однак ворога ніколи недооцінювати не потрібно. Те, що нам нав’язують образ російського солдата, як недолугого Ваньки, кривоногого бурята чи мобіка-алкоголіка зі ржавим автоматом, неправильно. Так, у них було і досі є «пушечноє м’ясо» – мобіки, яких випускають вперед на вірну смерть, аби тільки виявити наші вогневі позиції. Ми їх кладемо пачками, наступні йдуть по їх тілах… Словами не передати це видовище. Однак за ними стоять професіонали, які працюють, на жаль, дуже добре. Це сильний і потужний ворог, з яким нам довелось зіткнутись віч-на-віч.

– Як вам, попри втому, дефіцит забезпечення та особового складу, вдається так відважно тримати оборону? Що вам додає сил?

– Це наша земля, з якої ми не плануємо відступити ні на один крок. Тут кожен клаптик зрошений кров’ю українських оборонців, і ми не віддамо і метра на поталу цим диким псам. Те, що вони переважають нас у плані технічного забезпечення, нічого не значить. У нас мотивація сильніша. Їм ніколи на зламати наш дух. А у них є вибір завжди – скласти зброю, розвернутись і піти з нашої землі. Ми ж відступати не маємо права – боротьба або неволя.

– Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний нагородив вас нагрудним знаком «Золотий хрест». Також ви отримали медаль «За бойову звитягу». Що для вас значать ці нагороди?

– Найбільша моя нагорода – що я на даний момент живий. Ці відзнаки мотивують мене не збавляти оборотів. «Моя хата скраю – перший бій приймаю» – ці слова мого побратима «Фартового», життя якого мені вдалось врятувати, коли його тяжко поранило, запали мені в душу і стали моїм життєвим кредом. Треба приймати бій, а не ховатись. Тому тим, котрі досі чекають, ховаються чи ухиляються від мобілізації, рекомендую почати готуватись. Поки у них є така можливість.

Розмову записала

Мар’яна Риндич.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!