Газета по-надвірнянськи
 

ДАРУЙМО МИЛОСЕРДЯ, РАДІСТЬ І ДОБРО!

3 травня 2024, 13:14 | Рубрика: Новини Версія для друку Версія для друку 400 переглядів

Хочу розповісти цікавий випадок з мого життя, який запам’ятався і ось вже впродовж трьох років не дає спокою.

Одного липневого ранку мені в неділю треба було бути на роботі о 10 годині, бо виступали народні колективи художньої самодіяльності нашої громади. Отож встав рано о восьмій і під настрій попрямував від родинної хати у Старуні до Надвірнянського роздоріжжя. Радію прекрасній погоді, підспівую і надіюся, що якийсь попутній транспорт мені та й зупиниться. До центральної дороги мені йти хвилин зо 15. Уже здалека бачу, що у Надвірнянський напрямок їде колона автомашин. Надіюся і вірю, що одна з них ощасливить мене, стою собі і гонорово розмашистою рукою зупиняю майже кожну машину, щоб ще здалека побачили моє бажання, що мені конче потрібно їхати в місто.

Та не так сталося, як гадалося. Перша колона проїхала, одна за другою колона прямувала у потрібному мені напрямку. Тільки мені ніхто зупинятися не поспішав. Я вже жестикулював руками, що мені вкрай потрібно, що надзвичайно спішу. А вони їхали собі і показували, що прямують не в мій керунок, ніби я хочу їхати хто знає куди. Бачу, що то вже зовсім не жарти, вже одну годину простояв. І ще одна година залишилась. Машини далі лише фуркають на шаленій швидкості, тільки дим та й нитка за ними. У загальну колону влились чотири таксі, їдуть зовсім порожні. І що ви думаєте, жодний і не думав зупинитися.

02-12-kolonna

Звичайно настрій в мене, самі розумієте, який, бо до 10-ї години залишилось 15 хвилин, а до Надвірної треба їхати щонайменше 20 хвилин. Бачу, що надія моя зовсім пропала, і додому не повертатись, і на роботу хоч йти пішки. Вирішую йти пішком. Уже уявляю, як мене зустрінуть на роботі та й що їм пояснити. І звісно, я вже майже плачу. Ось, думаю собі, щоб себе заспокоїти від відчаю і жалю: розживуся і обов’язково куплю собі легковика і всім бажаючим зупинятимуся. Йду собі, вже й не оглядаюся на ті машини. І тут їде повільно біла автомашина. Я так собі вже ненароком махнув рукою. І тут сенсація: водій зупинився. Я з радості находу його хвалю і дякую, мовляв, який ви молодець, що ви мені зупинилися, і розповідаю що я дві години марно прочекав і ніхто не зупинився. А він мені у відповідь: «А что ж ви такіє недружниє? У вас война, а ви так себя не любітє».

Тут… велика пауза. Я від заціпеніння мовчу і думаю: москаль зупинився і серед них є нормальні люди. Їдучи в легковику, чую що по радіо звучить мусульманська музика. З великою цікавістю продовжую запитувати: «Хто ви і куди їдете?». Нетривала мовчанка і чую відповідь, яка мене вкрай здивувала. «Я їду з Туреччини у ваш Ланчин». Виявляється там є їхній цех-лінія з виготовлення пластикових вікон, а він – наладчик тих верстатів і час від часу приїжджає сюди налагоджувати лінію.

У машині звучала мусульманська музика. Від болю і відчаю мені сльози самі котились і душили моє серце від страшної байдужості, жорстокості, зверхності і неприязні наших людей. Водій із Туреччини мене повчав, як не можна жити без доброти, людяності, співчуття і допомоги ближньому, що у них усе зовсім по-іншому, що усі водії зупиняються потребуючим їхати, поважають себе і допомагають один одному. Я тільки слухав і мовчав. Сльози мене душили від невідомого розпачу і жалю. Від безпорадності щось собі зарадити чи допомогти.

Роздумуючи над теперішнім складним життям й аналізуючи згаданий випадок, хочеться кричати й волати на повний голос: «Люди, зупиніться! Схаменіться, будьте благороднішими, милосерднішими і толерантнішими один до одного!». Коли очікував на трасі дві години, повз мене промчалися сотні автомашин на Буковель та Яремче. Невже не знайшлося одного «маленького промінчика світла у чорному тунелі», аби підвезти, адже спеціально по мене не їхали та й не безкоштовно?!? І тут Господь дає мені порятунок із Туреччини і показує, що є на світі кращі й добріші люди, здалека, але є.

Приїхавши у місто, я з радості вийняв велику куп’юру і поклав у машині на сидіння, чемно подякував і попрощався. Тут навздогін почув: «Забери гроші». Я нібито вдав, що не почув і швиденько втік від машини, а водій прямо криком: «Забери гроші!».

І що тут скажеш: щось з нами все не так, нас не вчить біда, горе і війна та інші трагедії нашої долі і країни. Ми не стаємо чомусь добрішими і милосерднішими, зовсім не розуміємо один одного. Озлоблюємося своєю байдужістю, лицемірством, заздрістю, підлістю та неповагою.

…Перебуваємо у часі найбільшого християнського духовного Свята Воскресіння Христового. Світ і християни у молитві отримують духовне очищення. Молімось за наше зцілення душі і тіла, відкиньмо все погане і зле, оновім себе любов’ю, добром і благородними вчинками. Засилаю усім читачам моєї такої моральної сповіді великодні побажання, які є найкращими ліками від будь-яких негараздів. Давайте зичити і дарувати один одному добро, щастя, в усьому бути єдиними, мудрими і благородними. Ми разом – сила і міць нашої християнської моралі. Тож разом наближаймося до миру і перемоги, вірмо і надіймося й обов’язково все сповниться. Господня любов і перемога за нами!

Роман Глодан,

керівник кінофотостудії «Трембіта» Надвірнянського міського центрального будинку культури, член НСЖУ.

Світлина ілюстративна.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!