Слово, як зброя і скарб

Рецензія на книгу поезій Богдана Томенчука «Вишийте, мамо, бронежилет» (ТОВ «Дискурсус», 2023.)

Поетична збірка «Вишийте, мамо, бронежилет» відомого в Україні і за її межами поета Богдана Томенчука – це потужна стихія ліричних одкровень і смислів посеред приголомшливих реалій затяжної, екзистенційної, тому й геноцидної війни з донині дикою кровожерливою росією. А ще – анатомія болю і людської трагедії. Вірніше, трагедії цілого народу в сучасному світі, коли світові правила як мирного співіснування, так ведення війни майже безкарно агресор відкидає, а світ цивілізований з ненайкращих міркувань у чималій мірі це толерує. Мудрість та зворушлива змістова проникливість, які наповнюють майже кожен поетичний рядок цієї книги, подекуди можуть несподівано змінитися різкою відвертістю, що робить поезію наживо зрослою з життям реальним.

… Жінки носили долю під грудьми,

Ходили наші доньки в королевах,

Бо ми уже тоді були людьми,

Коли ви ще сиділи на деревах…

Такі ви є… Топчи… Вбивай… Дави…

Із лона ми… А ви – з якоїсь вирви.

Князівське наше: «Ідемо на ви…»

Вам розтлумачим: «А чи не пішли б ви?»

Враження, що поет не пише, а віртуозно володіє якимсь метафізичним пензлем Слова, добуваючи з палітри фронтових і тилових обставин нашого разючого сьогодення до ірраціональності живі відтінки і барви, аж, здається, що у кожному його поетичному шедеврі б’ється серце або раптово оголюється нерв. Та що казати, коли за серце бере уже сама назва книжки…

Знову борітесь? Колись та поборете?

Зірка у вічність засвітить з плеча.

Небо розверзлось, як лоно розпороте…

Пан Біг із нього вийма дитинча…

Невичерпні можливості творення художніх образів, форм, філософських глибин, неймовірна вишуканість метафор – це дійсно непересічна здатність естетичного освоєння світу та емоційно-витонченого словотворення. Попри гіркоту тем, і тягар рефлексій поезія проміниться високою духовністю, де совість, честь і гідність, немов три гігантські кити, тримають на собі творчу планету поета. А ще, я чи не вперше стикаюся – з якою святобливою шляхетністю можна висловити претензійну гіркоту самому Богу! І водночас залишатися з вірою на позитивну дію божої волі в тому, що нація таки вистоїть і відродиться. Нація, яка теж не полишає сподівань на небесну поміч, не раз будучи її позбавленою в найтяжчі часи свого праведного сподвижництва і щирих молінь.

… Хто і чиї ровесники?

Чуєте, хтось іде?

Чорні у чорнім месники…

Боже, ти з ким і де?

***

…І в котрісь тарабари летіла планета,

Десь замешкався Бог, бо інакше – чому?

У яскиню невинну попала ракета,

І яскиня світам народила пітьму…

Вселюдське переплетене з глибоко індивідуальним не перестає вражати, гортаючи сторінка за сторінкою цю книгу, яка підносить на такі висоти Слова, посталі із земних радощів і печалей, сподвижності і ранимості, життя і смерті, що через кожних кілька сторінок виникає потреба перевести подих. Тому хочеться цю книгу тулити до грудей, мов вирятуване з біди живе створіння, а потім дивитися в його очі, які здатні так багато сказати!

…Чуєш чи ні, пересичений світе –

Проситься з лона на руки мій син.

Доки ти будеш всі лиха душити

Кров’ю і болем моїх пуповин?…

***

…Підсвічники воском наповнені вщерть,

І хлопці – сльоза за сльозою…

На вагах сп’яніло гойдається смерть

З півмісяцем, як із косою…

***

…Така весна дівочих божевіль,

Такі прокльони, як весільні тости,

І юний грім, як повесільний біль,

Веде весну у дикім танці помсти…

Разки пейзажної та інтимної лірики у цій збірці сяють такою багатогранністю ракурсів, легітного трепету і ніжності у силі любові, що просто забиває дух від краси та гармонії. Розкіш словникового запасу зі вкрапленнями подекуди милозвучних діалектизмів тільки додають захопливих переливів до образних перлів у творах. Високий патріотизм, національний дух, особлива прив’язаність автора до рідного краю, до його ментальної вирАзності у традиціях, піснях, святочному і буденному колориті – таке враження, що все це освятило його творчість, як чудотворне джерело натхнення для багатьох представників нинішнього, і наступних поколінь українців, покликаних робити цей світ кращим, а долю свого роду і народу світлою і квітучою.

…Ховати клаптик неба під полу,

З руки самотнє годувати сонце

І прикликати вечір під віконце,

І зодягати овид ув імлу…

***

Десь там, де версти згадок і жалю,

Де білий світ чомусь на чорних крилах,

Ти ніби кров течеш мені по жилах

Сто тисяч раз немовленим «люблю»…

***

Ой, молодичко-дичко…

… Знаєш, що найфайніща,

Небо твої коралі,

Пазуха твоя грішна,

Запаска твоя всьо…

В танці тебе залишу,

То така коломийка,

Куля летить і сліпне –

Смерти моєї цьом…

Проблемою для нас, як народу, не перестає бути історична пам’ять. Так, наче вона, поранена, не повернулася з котроїсь із минулих битв. Книга болю за свою націю «Вишийте , мамо, бронежилет» здатна цю пам’ять повертати і відроджувати. Відроджувати хоча б у тих прошарках українського суспільства, яким до снаги благотворчі зміни та осягнення причин і наслідків, щоб як українська так європейська модель пам’яті «НІКОЛИ ЗНОВУ» не залишалася лише голим гаслом.

…Сорочки після ран – ніби душі, перепрані в ропах.

Нависають літа, як не взята в бою висота.

Помолися за них, порятована ними Європо,

Бо між них постає братовбивство, як мста…

Все простили й усім – одні одним не можуть простити,

Їхня пам’ять безсила піднятися вище могил,

Пересіяний біль – (після куль їхні долі, як сита) –

І неангельський крик з-під неангельськи складених крил…

У всі часи великих поетів читали, захоплювалися, але сповна не чули. Бо якби – сповна, все навколо нині виглядало б по-іншому. А так багатьох із нас все активніше вабить лише зона ситого комфорту, де ми ще й залюбки готові віддати штучному інтелекту усе, що потребує напруги нашої власної думки і розуму. Поети ж не перестають нагадувати, що життя – це постійна боротьба за нього і захист його під сонцем. Інакше – піднімаються зі свого дна оскаженілі виродки, щоб накласти лапу на такі заспокійливі зони комфорту, розпалюючи під ними пекло.

В історії були часи, коли людина ставала ніким без честі, у совітську добу – без «бумажкі», тепер – без торгу і зиску. «Людські цінності» у значенні прав і свобод, емпатії та гуманності навіть у розвинутих демократіях усе частіше залишаються лише деклараціями з оглядкою на матеріальну вигоду та умовний комфорт, від чого все азартніше потирає лапи та сама «вісь зла».

…Не розмінюєм честь на безчестя.

І на зиск у вселенських торгах,

На передньому краї нашестя –

Україна… З дитям на руках…

То ж кожна порція високої поезії, зажита якнайбільшим колом читачів, обов’язково воздасться спалахом відшліфованої словом генетичної мудрості, відчуттям не штучно стимульованого, а реального, природного щастя радіти життю, як такому. Знати ціну кожній прожитій миттєвості і не втрачати здатності бути на сторожі цього планетарного дива і блага. Автором саме такої поезії і є чоловік неабиякої харизми – Богдан Томенчук, інтелектуал, логік, філософ, в якому дивовижно поєднується шляхетність зі скромністю. А збірка воєнної поезії «Вишийте, мамо, бронежилет» – це і літературне явище, і зброя, і скарб мудрості та великого Серця.

Марія Дзюба,

письменниця.