Творча доля Марійки Підгірянки у «Жіночій Долі»

Восени першої чверті ХХ століття, сто років тому, на обрії культурно-просвітницького життя галичан, у Коломиї означив друковану долю часопис «Жіноча Доля».

У «Енциклопедії українознавства» під редакцією В. Кубійовича подана коротка довідка: «Жіноча Доля», популярний двотижневик призначений для широких кіл українського жіноцтва виходив у Коломиї 1925-1939 р., видавець і головний редактор О. Кисілевська». Додам, що редакція «Жіночої Долі» знаходилася у середмісті Коломиї на вул. Нова, 1, тепер Родини Кузьми. Передплата на рік 10 золотих. Друкарня М. Бойчука.

Коломиянин-просвітянин Василь Глаголюк у своїй монографії «Українська преса Покуття» (Київ. Просвіта. 2008) цитує: «Часопис відразу здобув собі симпатії і поважну марку в широких кругах не тільки жіноцтва, але й цілого громадянства, – зазначала Костянтина Малицька (щира подруга Марійки Підгірянки – В.Л.). Оцінюючи змістовне наповнення, перших 16 чисел «Жіночої Долі» в контексті організації жіноцтва по селах, вона писала: «Матеріял, поміщений у них, багатий, дуже багатий і цікавий не тільки для сільського жіноцтва, але й для кождого інтелігента без різниці пола і віку. Тим то часопис заслуговує на якнайширше розповсюдження поміж жіноцтвом, особливо ж поміж нашими учительками і в домах священичих, які в першу чергу повинні стати осередками просвітного руху на селі».

Згодом на світ з’явилися дочірні часописи «Жіночої Долі» – «Жіноча Воля» (1932) і «Світ молоді» (1934) та ряд календарів та альманахів. У них чи не в кожному номері, аж до їх закриття радянською владою 1939 року, світилися публікації національно свідомих авторів – О. Кисілевської, С. Русової, С. Кабарівської, У. Кравченко, Іванни Блажкевич, Марійки Підгірянки, Ірини Вільде, О. Дучимінської.

З самого початку існування часопису «Жіноча Доля» пов’язана і творча доля нашої краянки, народної вчительки й поетеси Марійки Підгірянки, яка по-материнському вболівала за доленьку України. Гортаючи пожовклі сторінки розкішного на той час видання, часто-густо натрапляємо на вірші Марійки Підгірянки, якими не раз відкривався черговий номер. Таке поважне розміщення творів Марійки Підгірянки у «Жіночій Долі» ще більше заохочувало її писати. Проживаючи на той час у Закарпатті, Марійка Підгірянка надсилала у Коломию витвори свого пера, які мали релігійно-патріотичне спрямування. Читачам «Жіночої Долі» відразу полюбилися вірші Марійки Підгірянки – «Наші предки», «Вістка з родини», «Терпите», «Сестрі-Українці», «Пролунали кличі», «Колядка», «Весні на зустріч», а також оповідання «Підслухане» і «Марійчин Великдень». Чи не тому редакторка «Жіночої Долі» Олена Кисілевська нераз нагадувала поетесі більше надсилати поетичні і прозові твори, а також запрошувала перейти працювати у невеличкий штатний редакційний колектив.

У згадуваній книжці В. Глаголюка «Українська преса Покуття» у розділі про часопис «Жіноча Доля» читаємо: «З наступних листів довідуємося про те, що редакція зацікавлена в публікації поетичних творів Марійки Підгірянки і просить Заклинських (Богдана й Осипу (приятелів поетеси) – В.Л.) вплинути на молоду письменницю, щоб вона надіслала свої твори до часопису». Правдоподібно, що цей лист писаний після надрукованого вірша «Вістка з родини», присвяченого своїй давній подрузі-вчительці й громадській діячці Осипі Заклинській у «Жіночій Долі» № 6 за 1928 рік.

Видно, що О. Заклинська таки передала прохання редакції «Жіночої Долі», бо в листі від 06.04.1928 року Марійка Підгірянка відізвалася до неї з Довгого у Карпатській Україні: «…Що більше Вам писати? Що дієсь поза Довгим, я не знаю, а що в Довгім, не буде Вас цікавити. Мені «Жіночу Долю» не присилають, і я не знала б, чи мої вірші поміщені, коли б не Ваша картка. А знаєте, так то буває, коли не знаєш, чи добре те, що написане, то не пишеться далі. Журнал «Пластове життя» також я не дістала».

Того ж 1928 року, влітку поетеса повернулася в Галичину. Оселилась в селі Антонівка над Дністром, що неподалік Тлумача. І відразу ще активніше почала співпрацювати з часописом «Жіноча Доля». Коломия – рідне місто її юності стало ближче і відразу відпали поштові перевірки на чехословацько-польському кордоні.

У спогадах чоловіка Марійки Підгірянки Августина Домбровського занотовано: «В Антонівці Марійка Підгірянка написала багато віршів, які друкувалися у часописах «Світ дитини», «Дзвіночок», «Жіноча доля».

До речі «Жіноча доля» №14 за 1934 рік подає огляд «Канадійського жіночого Альманаху», де надибуємо приємне: «Цікаві вірші, між авторами яких стрічаємо імена У. Кравченко, Марійки Підгірянки, Лесі Українки, численні ілюстрації доповнюють цей цікавий альманах».

З мальовничих берегів сивого Дністра, який щойно прокотив тихі хвилі княжим Галичем письменниця з нагоди десятирічного виходу «Жіночої Долі» відозвалася віршем-присвятою «Жіночій Долі» Ювілей 10-ліття», що надрукований у ювілейному 17 номері за 1935 рік.

«Жіночій Долі»

(Ювілей 10-ліття)

Через ниви, через поля,

Через терни і стерні

Йде в народ «Жіноча Доля»,

Прочищає шлях в борні,-

За усе, що ліпше, краще

Нам у грудях розцвіло,

За життя ціле трудяще

За народнє добро.

За цей клич, що ми поклали

Як найвищую межу,

За народні ідеали

За Батьківщину святу,

Іде в народ «Жіноча Доля»

В праці, в труді десять літ

І кидає в рідні поля

Чільне зерно у блакит.

В золотої сонця чаші

Ллється світло на цей сів.

І зростають полки наші,

Що прямують в зустріч Днів.

Іде «Доля», веде «Волю»

Доню молоду свою,

Благовісною дугою

Обгортає лан в краю.

Гонить бурю і тривогу,

Хилить зорі до повік…

О, освітлюй нам дорогу

З року в рік, і так повік.

А через рік, як постійна дописувачка «Жіночої Долі», перебувала у справах у древній Коломиї, яку ще полюбила, коли вчилася у виділовій школі. Маємо першу оригінальну фотографію 1896 року, зроблену у фотосалоні в Коломиї. На ній випускниця 8-ми класної виділової школи, тоді ще Марійка Ленерт, у незвичному головному уборі – шапці-козачівці з темно-синього оксамиту, прикрашеній кутасиком. Таким способом українські дівчата окреслювали свою національність. При нагоді вперше зайшла в редакцію часопису, яка в середмісті займала кілька кімнат двоповерхової кам’яниці. Щоб читачі популярного жіночого видання знали про цей небуденний хвилюючий візит, то у 18 числі «Жіночої Долі» за 1936 рік під рубрикою «Наші вакаційні гості» відреагували насиченою доброзичлевою статейкою – своєрідним прозовим образком без підпису автора просто «Марійка Підгірянка».

Можливо він належить О. Кисілевській чи О. Дучимінській або скоріше молодій Ірині Вільде, який до тепер дихає свіжістю літературного викладу: «Скромна пані середніх літ і середнього росту, в звичайному чорному одягові. Милі, добрі риси обличчя роз’яснює тиха, майже несмілива усмішка. Витягає на привітання свою руку. Вона в нашій редакції вперше. Але така між нами близька, така своя, так добре розуміє нас, наші потреби, наші завдання… Зібралися на привіт всі редакційні члени. Хочеться почути слово від дорогого гостя. Але Марійка Підгірянка дуже скромна. Так, як кожну стрічку, кожний віршик треба від неї майже силою витягати, так і говорити про себе не звикла. Як правдивий з ласки Божої поет, ніколи не вдоволена написаним. Вимагає від себе так багато.

-Коли побачимо нарешті збірку ваших віршів, пані Марійко? Шкода, що вони так розкочуються, губляться, як перли з розірваного намиста.

Оживилися розумні очі:

-Так, може дещо й знайшлося б між моїми дотеперішніми віршами. Але для збірки хотіла б я дати щось більше… Щось краще! А писати тепер годі…просто нема часу – хоч неодно в душі підноситься… За фаховою, за господарською працею і за материнськими піклуваннями (довго син хорував) ніколи й поезії віддатись… Може за два-три роки стане легше, а тоді…

-Тоді вертайтеся в свою давню Коломию! Приставимо ще один столик в редакції.

Усміхається. Одухотворяється, роз’яснюється обличчя.

-Може й справді так зроблю! Що ж! Рада б з душі. Так багато хотілося б сказати…

Ще хвилинка розмови перекидуються думки. І наша мила гостя, авторка прегарних, глибоких віршів і клясичної п’єски для дітей «В чужім пір’ю» полишає нашу редакцію. Оставляє з приреченням колись засісти між нами. Покищо обіцює нас не забувати за близьку собі «Жіночу Доля» й «Волю». Небавом пригадаємо цю обіцянку».

Досліджуючи життєвий і творчий шлях Марійки Підгірянки, автору цих слів, нераз доводилося студіювати річні підшивки часопису «Жіноча Доля» в Івано-Франківському обласному державному архіві та в Львівській науковій бібліотеці імені В. Стефаника НАНУ, де час від часу попадалася, як то кажуть «на гачок», бажана знахідка – знайомим літературним прізвищем Марійка Підгірянка,яким підписані її вірші, або згадувалося в різних жанрових публікаціях. І разом з тим виникали питання, кому належать статті «Геть з алкоголем» («Жіноча Доля» № 9. 1926) і «Україна в Стефаникових творах» («Жіноча Доля» №1. 1937), підписаних криптонімом «М. Д.», яким інколи користувалася Марійка Підгірянка (від чоловікового прізвища Марія Домбровська). А могла їх автором бути й сучасниця Марійки Підгірянки, відома літературознавиця зі Львова міжвоєнного періоду Марія Деркач. Та більше науковців, у тому числі знаний краєзнавець з Білих Ослав Василь Слезінський, з якою спілкувався листами, схвалюють у своїх дослідженнях думку на користь Марійки Підгірянки, знаючи, що в ті часи вона на різних жіночих зібраннях нераз порушувала соціальні питання на селі. А щодо Василя Стефаника, то зустрічалася з ним у таборі для українських виселенців Першої світової війни у містечку Гмінд (Австрія), який він відвідував, як посол до австрійського парламенту. Кажуть, що Марійка Підгірянка була на його похороні у Русові.

Наведу ще один факт про плідну співпрацю нашої землячки із журналом «Жіноча Доля». У числі 23 за 1938 рік у рубриці «Листування редакції» читаємо: «Вельмишановна Марійка Підгірянка. За так милого листа велика дяка. Переплітайте свої цифри квітами, поезіями. Буде легше вам, а корисно мистецтву, ждемо дальших добрих вісток».

А ще знайдено віршований «Лист» Марійки Підгірянки до О. Кисілевської, від 31 жовтня 1938 року (надрукованого у «Жіночій Долі» (№22.1938). У якому віддзеркалено історичні події на Закарпатті, коли народжувалася Карпатська Україна, як і Галичина два десятиліття тому, намагалися скинути тисячолітні колоніальні пута.

ЛИСТ. ДОРОГА ПАНІ РЕДАКТОРКО!

Давно не слала Вам листів, Пані Олено,

давно вже пісенька не склалася нова!

Дарма, що скрізь шляхом килими простелено,

дарма, що серце рвесь – не вяжуться слова.

Ось сиджу при столі й цифер числю колюмни

то здолу вверх, то згори вділ назад.

Рябіють рубрики, неначе сірі трумни,

Де пісеньки мої поховані лежать.

Колись вітали їх у Вас, Пані Олено,

Коли із-за Карпат збігали бистроніж

І завсіди було тоді їм отворено

І серце, і душа, і двері нарозтіж,

Тепер замість пісень числа рядками нижу.

За мене Осінь Вам позписує листки.

Золотим, багряним пише, на гілочках колише,

Із буйним вітром шле з-поза Карпат вістки,

Що ось на волі вже Князівна наша срібна,

Що там свободи дзвін торкнув неволі тишу –

Ні письмами списать, ні мова не спосібна

Почування сказать, що серця нам колишуть!

У храмі свободи Карпатська Україна

В цей храм на молебень душа наша біжить.

В тім храмі, Боже мій, і моя цеглина.

І моя пісенька подякою дріжить.

Колись чей я найду хвилю вільну, потрібну,

Колись чей я покину числа навісні

І повість Вам пішлю про Україну Срібну.

Тепер – хай Осінь нам доспівує пісні…

Нехай здійсняється золота, багряна мрія.

Нехай там все у Них йде добрим новим ладом.

А там десь на обріях

Вітається їх Жовтень з нашим Листопадом…

Марійка Підгірянка побувала у Коломиї на весіллі у свого третього наймолодшого сина Маркіяна. Збереглася світлина, на якій наречені виходять з машини, а на звороті напис: «Наша весільна знимка перед входом до церкви в Коломиї, 9-го липня, 1939-го р. Маркіян і Лідія – Оробець – Домбровські». Знаємо, що молода родом із невеликого села Скопівка у Коломийщині і любила вишивати. Вишиту нею подушечку в далекій Австралії кілька років тому переслала у Музей Марійки Підгірянки у Білих Ославах.

Василь Левицький,

завідувач Білоославського Музею Марійки Підгірянки, член НСЖУ.