І покликав Вінценз до Каменяра у Слободу Рунгурську

Цій планованій неодноразово акції-поїздці уже майже два місяці минає. Липнева крайня п’ятниця запам’ятається нам, її учасникам, як дарунок і данина пам’яті та шани Каменяреві у рік його 170-літнього ювілею з дня народження та 110-ї річниці відходу до Вічності, а також як присвята 30-й річниці Конституції України.

Ми – це автор цих нотаток, як представник Національної спілки журналістів України, секретар її Надвірнянської первинної організації, член Секретаріату і Правління Івано-Франківської обласної спілки НСЖУ, головний редактор газети «Народна Воля», а також завідувач Музею Марійки Підгірянки у Білих Ославах, член НСЖУ Василь Левицький, директор Делятинського краєзнавчого музею Андрій Мисюк, перекладач, член Українського Пен-Клубу, викладач Львівського Франкового університету Юрко Прохасько, краєзнавець (має псевдо «Довбуш»), пенсіонер органів МВС Василь Кіселюк із Делятинської Шевелівки, а також підприємець із Білих Ослав Петро Козьмин – об’єднані і натхненні ідеєю і справою пошанівку Каменяра, здійснили краєзнавчо-пізнавальну поїздку до пам’ятника Іванові Франкові в урочищі Слобода Рунгурська у селі Слобода Коломийського району. Меценатом-доброчинцем та ініціатором цього каменя-пам’ятника-пірамідального обеліска став польський письменник, автор відомого твору «На високій полонині» (про життя гуцулів) Станіслав Вінценз (1889-1980). Він народився у згаданому селі, навчався у Коломийській гімназії та Віденському університеті. Доктор історичних наук, професор Івано-Франківського педінституту ім. Василя Стефаника Володимир Грабовецький у своїй брошурі-путівнику «Скульптурна Франкіана Прикарпаття» (Івано-Франківськ, 1990) зазначає, що Вінценз, перебуваючи на Гуцульщині, познайомився з Іваном Франком і так захопився силою його духу, що вирішив спорудити у своєму рідному селі пам’ятник Поетові. За розповідями старожителя Дмитра Мільчина, Станіслав Вінценз за відповідну плату попросив місцевих жителів знайти у горах величезну кам’яну брилу (як символічно перегукується з надмогильними постаментом Каменяреві на Личаківці у Львові!). Гуцули знайшли такий камінь, притягли його до села і витесали обеліск. На мармуровій таблиці місцевий каменяр Микола Остап’юк латинськими літерами викарбував: «Вірю в силу духа». Іванові Франкові – синові цієї землі. Станіслав Вінценз». Пам’ятник встановили у 1934 році (інша дата – 1936).

На жаль, і велику прикрість, мадярські вояки (хіба за дивОту для них таке жорстоке злобуйство?) під час 2-ї світової війни розбили мармурову таблицю. У 1944-му уродженець села Іван Прокопів домігся встановлення-відновлення пам’ятника. Напис викарбували вдруге, лише латинські літери замінили кириличними.

У своєму відгуку про цю акцію Василь Левицький (а він, по суті, був наполегливим і настійливим натхненником згаданої поїздки) розповів, що Слобода Рунгурська відома тим, що тут у першій половині ХІХ століття з’явилися нафтові копальні, неподалік яких стояла хата, де народився Станіслав Вінценз. Про це тепер нагадує пам’ятний гранітний знак (світлина праворуч), а за якихось півкілометра стежкою вверх від гірської дороги серед смерік – пам’ятник Іванові Франкові (світлина ліворуч). Похвально і вдячно за те, що Андрій Мисюк, Василь Кіселюк та Василь Левицький під час відвідин доклалися до впорядкування самого пам’ятника та прилеглої до нього території. Але і туристична стежка сюди, і гірська дорога потребують невідкладного полагодження, як і уваги та відвідування істориків,науковців, літераторів, журналістів, музейників, художників та владних структур.

У міжвоєнний період до Слободи Рунгурської пролягала вузькоколійка, по якій вивозили нафту для переробки в містечко Печеніжин, а звідтам до Коломиї. Дещо ширше про цей нафтовий тодішній бізнес можна довідатися у Музеї нафтопромислів Галичини у селі Пнів Пасічнянської громади.

Щоправда, ще донедавна влітку діти відпочивали неподалік цього місця у дитячому таборі «Прикарпатські зорі», розташованому біля джерела мінеральної води. Нині тут,як не прикро, пустка. На Бога і на нашу Перемогу маємо надію, що і тут завирує невдовзі мирне життя для відпочивальників. Тим паче, що в цих місцях є прекрасний відпочинковий комплекс, який також мусить запрацювати на повну свою потужність. Бо місцина, направду, мальовнича, небаченої природної краси і затишку, з цінними історичними, краєзнавчими, геолого-гірськими, лісівничими та літературними пам’ятками.

Наша група однодумців, гадаємо, проклала-відновила-відчинила «віконце» і стежину до цієї величної і пам’ятної місцини, пов’язаної з Іваном Франком та Станіславом Вінцензом, двома Великими Українцем і Поляком, яких об’єднувала дружба, повага, спільна справа і прагнення щодо зміцнення міжнаціональних зв’язків між українським та польським народами. Варто про це нагадати і наслідувати нинішнім урядовим і партійним керманичам, парламентарям, творчій, політичній, державній, науковій еліті та інтелігенції обох наших держав.

Стежка і Камінь-Обеліск у Слободі Рунгурській аж ніяк не втратили свого пам’ятного, шанобливого і притягального, єднального та патріотичного магнетизму.

Іван ГРИДЖУК «Народна Воля».