Газета по-надвірнянськи
 

Творчість

«Не ридайте мене, мамо»

Рубрика: Пам`ять і шана, Творчість | 13 жовтня 2017, 13:46 | Модератор | Версія для друку Версія для друку

Вірш навіяний історією ікони під такою назвою, вирізьбленою на ящику з-під патронів (її автора поки що не вдалося встановити), яку я бачила в Арт-експозиції «Герої серед нас» в Уманському художньому музеї у серпні 2017-го.

Щебетала молодичка

                    над своїм синочком,

Вишивала первісточку

                    хрестиком сорочку.

Вишивала, промовляла:

                    «По цій сорочині

Я завжди тебе впізнаю,

                    мій коханий сину».

Мати вишила сорочку,

                    і другу, і третю,

А в четверту уплітала

                    оберіг від смерті.

Син у війську. Син воює

                    у дикому полі.

Мати нитки підбирає

                    на щасливу долю.

Повезла сорочку сину…

                    Та в полі чекала

Лиш порожня домовина

                    з чорним покривалом.

«Де мій син?!» – і їй принесли,

                    що змогли зібрати…

Вона чорний свиточок

                    стала одягати.

Положила шкарпеточки

                    Білесенькі-білі:

«Оце, щоб тобі, синочку,

                    ніжки не боліли».

Положила штани нові,

                    на Великдень шиті:

«Оце, щоб тобі у свято

                    було в чім ходити».

Положила вона сину

                    вишиту сорочку:

«Я тебе по ній впізнаю

                    на небі, синочку».

…………………………..

Все залили силіконом –

                    важка трунва стала.

Отак мати свого сина

                    у землю й поклала.

………………………….

«Не ридайте мене мамо,

                    я вже в Божій волі,

Одягну Вашу сорочку,

                    вийду в чисте поле

Сивим вітром, білим снігом,

                    колосом пшеничним…

Не ридайте мене, мамо,

                     бо я уже вічний».

Галина ПОРУЧНИК,

м. Надвірна.

27.08.2017-го – у день поховання учасника АТО з нашого міста Миколи Фурмана.

Розкішний альбом мистецьких робіт «Графіка. Живопис» Яреми Оленюка (Тернопіль, 2017, 292 с.), який побачив світ у цьому році, засвідчив давню істину: кожна добра людина має свій храм у душі. Головне, щоб зберегти його. Щоправда, завжди кортить запитати: чи за усіх умов це вдається досягти. І тут маю зразок: Ярема Оленюк вміє це робити.

Ярема-Оленюк [Далі...]

Наука – це свято

Рубрика: Творчість | 22 вересня 2017, 11:53 | Модератор | Версія для друку Версія для друку

Сорочка вишита й з-під праски,

Штанці із кантиком, рюкзак,

Буквар, ручки, до них запаски –

До школи йшов малий козак.

В руках букет різноколірний,

Мов в’язка дров, стримів з фольги.

Чеканив кроком рівномірним

У «лабутенах» в дві ноги.

Велике свято для родини:

Йде чадо вчитись в перший клас!

Кортеж позаду – три машини –

Везли торти, канапки, квас.

«Солодкий» стіл для діток інших

На післяурочистий обід,

А вчителям на щось міцніше

Батьки «скидались», бабця й дід.

Метелик-дзвін трусили руки,

Кіношник бігав, фільмував.

Священик гризунів науки

На шлях життєвий наставляв.

І ось директор у промові

Роздякувався всім стократ:

– Та не забудьте, гонорові,

День знань – одне із сотні свят.

День мови, вчителя… (Завзято

Рукою пальці загинав),

Потім свята для мами й тата,

І той день, хто на штори здав.

Зморений сонцем, мов у лазні,

Хлопчак з святкової юрби

Ступив вперед, спитав: – Люб’язний!

А вчитись будемо коли?

Роман БЕНЮК.